Донато Карризи – Ловець тіні (страница 4)

Він просто помер, і край. Доля мертвих — зникнути навіки або залишатися ув’язненими в попередніх життях, стати привидами.

Саме так він почувався. Я не існую.

Сумна доля у привида. Вона полягає в тому, щоб спостерігати за непримітним існуванням живих, їхніми стражданнями, за тим, як вони намагаються нагнати час, як гніваються через порожні дрібниці. Бачити, як вони сперечаються одне з одним у щоденних клопотах. І заздрити їм.

«Злопам’ятливий привид, — сказав він сам собі. — Ось хто я такий». Адже у живих завжди була перед ним перевага. У них був вихід: вони все ще могли померти.

Маркус ішов вуличками старого кварталу, люди проходили мимо, не звертаючи на нього уваги. Він укорочував ходи в натовпі. Зазвичай йому ставало легкого доторку когось із перехожих. Отой мінімальний контакт давав змогу відчувати, що він досі належить до суспільства людей. Та якби він зараз помер серед того натовпу, його тіло відвезли б до моргу, а позаяк ніхто не прийшов би за ним, поховали б його в безіменній могилі.

Такою була ціна його служіння. Данина у вигляді мовчання та забуття. Та іноді змиритися з нею було нелегко.

Район Трастевере здавна вважали житловим кварталом простолюдних мешканців Рима. Він розташований далеко від шляхетної величі аристократичних палаців, однак і йому не бракувало привабливості. Будівлі тут належали до різних епох, а тому за ними можна було вивчати історію архітектури: поряд із середньовічними спорудами стояли будинки вісімнадцятого століття, що аж ніяк не вражало око. Самп’єтріні, — бруківка з лейцитових брусків, якою від часів Папи Сікста V покривали вулиці Рима, — сірим килимом розстелилася вздовж його вузьких звивистих вуличок, відгукуючись на кроки перехожих характерним звуком. Давнім. Таким, що будь-хто, кому випадало відвідати ті місця, почувався ніби перенесеним у минуле.

Маркус уповільнив ходу, зупинившись на розі Віа-делла-Ренелла. Перед ним суцільним потоком неспішно прогулювалися люди, як то завжди бувало під вечір, ішли собі під музику та гомін з навколишніх барів і ресторанів, що так приваблювали до Трастевере молодих туристів з усього світу. Попри відмінності вони всі здавалися Маркусові однаковими.

Повз нього пройшов гурт двадцятирічних американок у закоротких шортах і в’єтнамках — напевно, готуючись до подорожі, вони керувалися хибною думкою, буцімто в Римі завжди панує літо. Їхні ноги посиніли від холоду, і дівчата наддавали ходи, відчайдушно кутаючись у кофтини та сподіваючись якомога швидше відшукати вільне місце в барі, щоб зігрітися алкоголем.

З тракторії поряд вийшла парочка закоханих років під сорок. Зупинилася біля входу. Жінка сміялася, а чоловік обіймав її рукою за талію. Жінка трішки відхилилася корпусом назад, упершись рукою йому в плече. Чоловік відповів на запрошення й поцілував її. Їх помітив набридливий бенгалець, продавець троянд і дешевих запальничок, став просто перед ними, чекаючи, коли вичерпається отой обмін любощами, — сподівався, що їм захочеться зміцнити ті любощі квіткою, а може, просто надумають покурити.

Троє юнаків ішли вулицею, запхавши руки в кишені й поглядаючи довкола. Маркус був упевнений, що хлопці шукають, де б роздобути наркотиків. Вони ще не помітили, що з протилежного боку вулиці до них наближався магребінець, ладний їх задовольнити.

Дякуючи власній невидимості, Маркус мав перевагу перед іншими людьми та їхніми слабкостями. Однак будь-який інший уважний спостерігач теж міг цим похвалитися. А його талант (і його прокляття!) полягав зовсім в іншому.

Він бачив те, чого не бачили інші. Він бачив зло.

Міг розгледіти його в дрібницях, в аномаліях. Малесенькі розриви в полотні нормальності. Ультразвук, прихований у хаосі.

Таке траплялося з ним постійно. Навіть якби йому не хотілося мати того дару, він у нього був.

Спершу він побачив дівчину. Вона йшла впритул до стіни, ледве помітна, рухома темна крапка на тлі облупленої фарби будинків. Руки глибоко запхані в кишені бомбера, голова втягнута в плечі, похнюплена. Пасмо пофарбованого в бузковий колір волосся спадало на обличчя. Важкі армійські черевики на ногах робили її вищою.

Маркус звернув увагу на чоловіка, який ішов попереду, лише тому, що той уповільнив ходу й озирнувся, щоб переконатися, що вона йде слідом. Тим поглядом він ніби тримав її на повідку. Йому було за п’ятдесят. Світле кашемірове пальто, коричневі черевики, блискучі й дорогі.

Недосвідченому оку могло здатися, що то батько з дочкою. Він, успішний менеджер або фахівець, ходив забирати з якогось бару свою неслухняну доньку-підлітка, щоб відвезти додому. Однак не все було так просто.

Коли вони підійшли до вхідних дверей, чоловік зачекав, поки зайде дівча, а потім зробив таке, що аж ніяк не вписувалося в сцену: перш ніж і собі переступити поріг, роззирнувся довкола, щоб переконатися, чи ніхто за ними не стежить.

Аномалія.

Зло потрапляло йому на очі щодня, і Маркус знав, що із цим нічого не вдієш. Ніхто не зміг би виправити всі недоліки світу. І попри те що це йому не подобалося, він засвоїв новий урок.

Щоб пережити зло, інколи слід не брати його до уваги.

Від спостереження за сценою біля дверей, які вже зачинялися, його відволік голос.

— Дякую, що підвезла, — промовила білявка, виходячи з автівки та звертаючись до подруги за кермом.

Маркус відступив у куток, щоб краще сховатися, і вона пройшла повз нього, утупившись в екран мобільного, який міцно стискала в руці. У другій вона несла велику сумку.

Маркус приходив сюди часто — просто щоб її побачити.

Вони зустрічалися раніше лише випадково, разів чотири, коли вона майже три роки тому приїжджала з Мілана до Рима, аби дізнатися, як загинув її чоловік. Маркус добре пам’ятав кожне сказане слово, кожну рисочку її обличчя. То був один з позитивних наслідків амнезії: нова пам’ять поспішала заповнити порожнечу.

Сандра Веґа була єдиною жінкою, з якою він спілкувався протягом усього того часу. Єдиною сторонньою особою, якій він розкрив таємницю, хто він такий.

Він пам’ятав слова Клементе. У попередньому житті Маркус присягнувся: ніхто не повинен знати про його існування. Для всіх він був невидимий. Пенітенціарій міг з’являтися перед іншими, назвавшись, тільки у короткий проміжок часу, що триває між ударом блискавки й гуркотом грому. Незначний відтинок часу, що може тривати мить або маленьку вічність, — ніхто цього не знає. Усе тоді здається можливим, бо повітря насичене неймовірним зарядом енергії, хвилюванням та очікуванням. Ото і є мить, вразлива й непевна, коли привиди знову стають схожими на людей. І з’являються перед живим.

Так сталося і з ним одного разу під час сильної грози на порозі ризниці. Сандра запитала, хто він, і він відповів: «Я священник». То був ризик. Він не знав непевне, чому так вчинив. А може, і знав, просто не хотів тепер у цьому зізнатися.

Його почуття до неї було дивне. Було щось у ній знайоме, щось пов’язувало його із цією жінкою. А ще він поважав її, адже вона зуміла залишити свій біль у минулому. І вибрала це місто, щоб розпочати нове життя. Попросила керівництво перевести її до нового відділку й винайняла собі невелику квартирку в Трастевере. Мала нових друзів, інші інтереси. Знову навчилася усміхатися.

У Маркуса зміни завжди викликали певний подив. Мабуть, через те що в його випадку вони були неможливі.

Він знав усі переміщення Сандри, її денний розклад, маленькі звички. Знав, куди та ходила за покупками, де полюбляла вибирати собі одяг, піцерію, де вечеряла щонеділі після відвідин кінотеатру. Інколи, як ось того вечора, вона поверталася додому пізно. Однак не здавалася виснаженою, хіба що втомленою, — прийнятний наслідок прожитого на повну силу дня, стан, який можна легко усунути гарячим душем і сном. Окалина щастя.

Інколи в такі вечори, коли він чекав на появу Сандри, стоячи біля її домівки, він думав: а що, якби він вийшов зі схованки й став перед її очима? Хтозна, чи вона його впізнала б.

Проте він жодного разу цього не вчинив.

Чи згадувала вона про нього? Чи вже геть забула, залишивши в минулому разом з болем? Уже від самої тієї думки йому щеміло в серці. Як і від тієї, що, навіть коли він знайде в собі вдосталь сміливості, щоб постати перед нею, ніякого продовження їхні стосунки не матимуть.

А втім, він усе одно далі за нею наглядав.

Бачив, як вона увійшла до під’їзду, спостерігав через вікна сходів, як піднялася на поверх своєї квартири. Зупинилася перед дверима, копирсаючись у сумці в пошуках ключів. Але двері відчинилися, і на порозі з’явився чоловік.

Сандра усміхнулася, а той нахилився вперед, щоб її поцілувати.

Маркусові слід було відвести погляд, але він цього не зробив. Бачив, як вони удвох зайшли до квартири, як зачинили за собою двері. А зачинивши, залишили надворі минуле, його привидів — як він сам, — і все зло світу.

Попискування електронного приладу. Чоловік був голим, лежав горілиць у напівтемряві на великому ліжку. Поки чекав, вирішив побавитися у відеогру на мобільному. Поставив гру на паузу, звів голову, щоб поглянути вище свого великого пуза.

— Гей, ти, ну ж бо, швидше! — дорікнув, звертаючись до дівчини з бузковим пасмом, яка у ванній колола собі в руку дозу героїну. По тому продовжив гру.

Несподівано щось приємно м’яке впало йому на обличчя. Однак оте відчуття кашемірового дотику тривало лише коротку мить, після чого йому враз забракло повітря.