Донато Карризи – Ловець тіні (страница 17)

За столом сидів Космо Бардіті.

Маркус зачинив двері, музика відразу стихла, і він ще якусь мить постояв у тіні, щоб краще роздивитися господаря.

Той сидів з окулярами для читання, що з’їхали йому на самісінький кінчик носа й аж ніяк не відповідали стриженому під «нуль» черепу та джинсовій сорочці із закасаними по лікоть рукавами. Пенітенціарій відразу помітив хрести й черепи, витатуювані не передпліччях. І свастику на шиї.

— Ну, і хто ти в дідька такий? — буркнув чоловік.

Маркус ступив крок уперед, щоб дати можливість краще себе роздивитися.

Космо кілька хвилин сидів, не рухаючись, і намагався пригадати, де бачив оте обличчя.

— Це ти, — промовив нарешті.

В’язень сауни його впізнав.

Пенітенціарій ще добре пам’ятав той іспит, який влаштував йому Клементе, пославши з ключем додому до двох убитих горем через смерть єдиної доньки батьків.

— Зло — це правило. Добро — виняток з правила.

Чоловік посміхнувся.

— Я не певний, що тобі це відомо: особам з моїм минулим постійного місця роботи ніхто не пропонує.

Маркус озирнувся довкола.

— То чому саме це?

— Яка не є, однак робота, хіба ні? Дівчатка в мене всі здорові, жодних наркотиків, жодного сексу з відвідувачами. Тут лише дивляться, та й годі. — Він посерйознішав. — У мене тепер є кохана жінка. І дворічна донька.

Хотів переконати, що він на це заслуговує.

— Поталанило тобі, Космо. Дуже поталанило, — з притиском сказав Маркус.

— Ти з’явився за подякою?

— Ні, хотів попросити про послугу.

— Я навіть не знаю, хто ти такий і що робив там того дня.

— Це не має значення.

Космо Бардіті почухав потилицю.

— Чого тобі треба?

Маркус ступив крок до столу.

— Я шукаю одного чоловіка.

— Я його знаю чи повинен знати?

— Хтозна. Навряд чи. Однак можеш допомогти мені його знайти.

— Чому саме я?

Скільки разів Маркус сам звертався із цим запитанням до Клементе? Відповідь завжди одна: доля, а для тих, хто вірує, — Провидіння.

— Тому що в чоловіка, якого я шукаю, дуже особливі смаки щодо сексу. І, як на мене, у минулому він підігрівав свої фантазії в таких закладах, як оцей.

Маркус знав, що акту насильства завжди передує період інкубації. Убивця спершу сам не знає, що хоче вбивати. Він підживлює звірюку, що носить у собі, епізодами екстремального сексу, а сам тим часом поступово наближається до прихованої частинки свого єства.

Бардіті, здавалося, зацікавився:

— Розкажи мені про нього.

— Він полюбляє ножі й пістолети і, можливо, має проблеми сексуального характеру. Зброя — це його єдиний спосіб відчути задоволення. Йому подобається спостерігати, як інші кохаються, якісь парочки, однак він, можливо, відвідував заклади для свінгерів. Любить фотографувати. Гадаю, він зберігає фото з усіх стосунків, що мав протягом цих років.

Космо записував, як ретельний учень. Потім підняв очі від аркуша, на якому робив нотатки.

— Щось іще?

— Так, найважливіше: він відчуває свою недолугість порівняно з іншими, і це його дратує. І щоб довести, що він кращий за них, він примушує їх скласти іспит.

— Який?

Маркус згадав про юнака, який мусив зарізати кохану дівчину, бо сподівався таким чином врятувати власне життя.

«Нещирі носії нещирої любові».

Так назвав їх монстр у зверненні, зареєстрованому в Сант-Аполлінаре.

— Це така своєрідна гра, вона слугує лише для того, щоб їх принизити.

Космо на мить замислився:

— Це якось пов’язано з тим, що сталося в лісі біля Остії?

Пенітенціарій не відповів.

Космо коротко реготнув:

— Жорстокість тут, усередині, — це лише вистава, друже. Ті, кого ти тут бачив, приходять до мого закладу, тому що вважають себе трансгресивними, але в реальному житті вони нічого не варті, навіть мухи не образять. Те, про що говориш ти, — штука серйозна, достоту не справа рук моїх невдах.

— Тоді де мені його шукати?

Космо на мить відвів погляд, обдумуючи ситуацію, а особливо те, чи можна йому довіряти.

— Я вже давно відійшов від цього кола, але чув недавно дещо. Є тут одна тусівка, що збирається щоразу, коли в Римі відбувається якесь кровопролиття, щоб відсвяткувати цю подію. Кажуть, ніби щоразу, коли в жертву приносять невинне життя, визволяються негативні енергії. Влаштовують оті вечірки буцімто для того, щоб відсвяткувати, хоча насправді для них то лише нагода, щоб накачатися наркотиками та зайнятися сексом.

— Хто на них ходить?

— Типи, що мають серйозні проблеми з головою, як на мене. Але й особи з грошима. Ти навіть не уявляєш, скільки народу вірить у ці дурниці. Там усе анонімно, допускають лише за певних умов, бо дбають про приватність. Цієї ночі влаштовують вечірку саме з приводу того, що сталося в Остії.

— Можеш отримати для мене пропуск?

— Вони щоразу вибирають різні місця для зустрічей. Не так легко дізнатися.

Вагання Космо було очевидні: не хотілося йому встрявати в таку халепу, можливо, турбувався за безпеку жінки й дитини, що чекали на нього вдома.

— Доведеться мені зв’язатися зі своїми колишніми друзяками, — здався він нарешті неохоче.

— Я впевнений, що проблем у тебе не виникне.

— Зараз декому зателефоную, — пообіцяв Космо. — На такі вечірки без запрошення не потрапиш. Гляди там, обережніше, то небезпечні люди.

— Я вживатиму необхідних заходів.

— А якщо я не зможу допомогти?

— Скількох мертвих тобі хотілося б мати на совісті?

— Гаразд, зрозумів; зроблю, що зможу.

Маркус підійшов до столу, взяв ручку й аркуш, на якому Космо до цього робив нотатки, і почав писати.

— Щойно дізнаєшся, як мені потрапити на вечірку, зателефонуй на номер голосової пошти.

Коли він передав аркуш Космо, той побачив, що окрім телефонного номера там було написано ще щось.