Донато Карризи – Ловець тіні (страница 15)

Частина її свідомості ним захоплювалася, а якась частина цьому вжахнулася.

«Шукайте аномалію, агентко Веґа, не зупиняйтеся на деталях». Так він сказав. «Зло — це та аномалія, яка перебуває у всіх на очах і якої ніхто не помічає».

А вона сама що бачила тієї ночі? Чоловіка, який блукав лісом, як тінь у місячному світлі. І який схилявся, щоб викопати ямку.

«Він нічого не закопував. Він викопав», — виснував Маркус.

Викопав що?

Невідомий перехрестився. Однак навпаки: справа наліво, знизу догори.

Що це означало?

Тієї миті випуск новин по радіо продовжили новинами кримінальної хроніки. Сандра закрила воду, щоб послухати, і стояла, не витершись, у душовій кабінці, однією рукою обпершись об покриту кахлевою плиткою стіну.

Головною новиною був напад на закохану парочку. Тон переважав стурбований, іншим закоханим радили уникати ізольованих місць. Поліція вживала заходів, щоб збільшити кількість патрулів і гарантувати безпеку громадян. Щоб зупинити вбивцю, адміністрація організувала нічну охорону на околицях міст, у сільській місцевості та поза межами населених пунктів. Однак Сандра знала, що то лише балачки: ішлося про завелику територію, цілком охопити яку було неможливо.

Завершивши розповідь про те, як органи правопорядку збиралися вжити заходів у зв’язку з надзвичайною ситуацією, диктор перейшов до бюлетеня стану здоров’я постраждалої, яка вижила.

Діані Дельґаудіо зробили ще й складну операцію. Тепер вона перебувала у фармакологічній комі, однак лікарі не висловлювали ніяких прогнозів. Практично вони не могли сказати, коли і — що найважливіше! — чи вона прокинеться.

Сандра схилила голову й слухала. Здавалося, ніби слова диктора разом з потоками води стікали до зливу душової кабінки. Думка про дівчину не полишала її ні на мить, перетворившись на хворобу. Якщо Діана залишиться в такому стані, яке життя на неї чекатиме? Біда полягала ще й у тому, що вона не змогла б навіть надати корисних свідчень, щоб якомога швидше спіймати того, хто довів її до такого стану. Сандра дійшла висновку, що вбивця все ж таки досягнув своєї мети, адже зумів убити дівчину, попри те що вона залишилась живою.

Отже, треба сказати, що пощастило не Діані, а її вбивці.

Коли Сандра обмірковувала події останніх двох ночей, вона розуміла химерність окремих пунктів. Напад на закоханих, а потім ота прогулянка незнайомця під місяцем. А якщо вбивця навмисне залишив щось на місці злочину? А якщо він закопав оте щось там саме для того, щоб хтось інший його розкопав? Геть не зрозуміло, навіщо було послуговуватися таким вивертом. Проте перше з двох запитань мало сенс.

«Хай би там що, але це не він його туди закопав», — вирішила вона. Це зробив хтось інший, уже пізніше. Сховав якусь річ, щоб забрати її спокійно згодом. Хтось такий, кому не хотілося, щоб інші дізналися, що він знайшов.

Хто?

Коли Сандра переслідувала його по сосновому лісу, на якусь мить вона відчула, ніби було в ньому щось знайоме. Не знала, звідки взялося те відчуття, але то була достоту не просто химерна думка.

Тільки тепер Сандра збагнула, що змерзла, так само як і вночі перед появою Маркуса. І не від того, що ось уже п’ять хвилин мокра стовбичила в душовій кабінці із закритою водою. Ні, той крижаний холод линув зсередини. І спричинила його здогадка. Дуже небезпечна здогадка, що могла мати тяжкі наслідки.

«Зло — це та аномалія, яка перебуває у всіх на очах і якої ніхто не помічає», — повторила вона тихо.

Ще жива дівчина була такою аномалією.

Брифінг ЦОС було призначено на одинадцяту. У неї ще був час. На ту мить вона не мала наміру повідомляти когось про свою ініціативу. Ще й через те, що гадки не мала, як цю ініціативу обґрунтувати.

Відділ кримінально-медичної експертизи був розташований в окремому чотириповерховому будинку п’ятдесятих років минулого століття. Невиразний фасад, єдиною особливістю якого були видовжені вікна. До входу вели сходи, поряд з якими встановили рампу для автомобілів, щоб ті мали змогу паркуватися безпосередньо перед ним. Фургони для перевезення тіл користувалися іншим під’їздом, біля чорного входу. Звідти можна було відразу потрапити до підземного приміщення з холодильними камерами та залами для автопсії.

Сандра вибрала головний вхід і рушила до старого ліфта. Вона бувала тут раніше лише зо два рази, однак знала, що кабінети лікарів містяться на останньому поверсі.

У коридорах стояв запах дезінфекційного засобу та формаліну. На відміну від її попереднього уявлення про цей заклад, скрізь товпилися люди, панувала нормальна робоча атмосфера. Попри те що головною темою роботи тут була смерть, ніхто, як здавалося, не надавав цьому якогось особливого значення. За роки праці в поліції Сандра познайомилася з різними патологоанатомами. Для всіх було характерне особливе почуття гумору й чимала доза позитивного цинізму. Окрім однієї особи.

Кабінет лікаря Астольфі був останнім приміщенням праворуч по коридору.

Підійшовши ближче, поліціянтка помітила, що двері кабінету відчинені. Зупинилася на порозі й побачила лікаря, який сидів за столом у білому халаті й саме намірився щось писати. Поряд з ним на столі лежала неодмінна пачка сигарет, а на ній — запальничка.

Вона постукала об одвірок і зачекала. Астольфі витримав кілька секунд, перш ніж звести на неї погляд, відірвавши його від паперів. Побачив Сандру і, здавалося, здивувався: чому це в нього на порозі несподівано виникла агентка у формі.

— Проходьте.

— Добрий день, лікарю. Я агентка Веґа, ви мене пам’ятаєте?

— Так, пам’ятаю. — Він поводився ще більш непривітно, аніж зазвичай. — Чого вам?

Сандра увійшла до кабінету. Одного швидкого погляду довкола було достатньо, щоб зрозуміти: цей чоловік угніздився в ньому принаймні тридцять років тому. Там стояла шафа з книжками в пожовклих обкладинках і шкіряний диван, доволі потертий. Стіни, на яких висіли вицвілі дипломи, потребували побілки. Усе в кабінеті було просякнуто нікотином.

— Ви знайдете для мене кілька хвилин? Мені треба з вами поговорити.

Не відклавши ручки, Астольфі кивнув їй на стілець.

— Якщо недовго. Бо я поспішаю.

Сандра сіла перед столом.

— Я хотіла сказати… мені дуже шкода, що вина за вчорашнє впала цілком на вас.

Лікар скоса зиркнув на неї:

— І що це означає? Ви про що?

— Ну, я могла раніше за вас помітити, що Діана Дельґаудіо жива. За умови, якби не уникала того, щоб дивитися їй в очі…

— Не лише ви цього не помітили, не помітили ще й ваші колеги зі слідчо-медичного відділку, які працювали після вас. Тож вина моя, і тільки моя.

— Насправді я прийшла сюди, щоб запропонувати вам можливість відігратися.

Обличчя Астольфі скривилося в недовірливій гримасі.

— Мене відлучили від цієї справи, я більше не причетний.

— Гадаю, сталося дещо дуже серйозне, — не вгавала агентка.

— То чому ви не поговорите про це з вашим керівництвом?

— Бо я ще не впевнена.

Астольфі розмова починала дратувати.

— Отже, я повинен надати вам упевненості!

— Можливо.

— Гаразд. Про що йдеться?

Сандру потішило вже те, що він відразу не виставив її за двері.

— Коли я вивчала фотографії, зроблені на місці злочину, то помітила, що не зауважила однієї деталі, — збрехала вона.

— Трапляється, — утішив її лікар, однак лише для того, щоб змусити говорити коротко.

— Я помітила тільки згодом, що земля біля машини жертв була перерита.

Цього разу Астольфі помовчав, однак відклав убік ручку.

— Моя гіпотеза полягає в тому, що вбивця міг щось там закопати.

— Дещо химерна гіпотеза, вам не здається?

«Гаразд, лікар не запитав, чому це я саме йому про це розповідаю», — втішилася поліціянтка.

— Авжеж, однак потім я поїхала туди, щоб перевірити.

— І що?

Сандра втупилася в нього поглядом.

— Там нічого не було.

Астольфі не відразу відвів погляд і не поцікавився, коли саме відбулася та перевірка.

— Агентко Веґа, у мене немає часу на порожні балачки.

— А якщо це зробив хтось із наших? — Сандра випалила ті слова одним духом, знаючи, що вороття вже не буде. То було серйозне звинувачення з дуже тяжкими наслідками, якби вона помилилася. — Один з наших приховав доказ на місці злочину. Не наважившись ризикувати, щоб винести його звідти, він сховав його під землею, щоб повернутися за ним згодом.