Донато Карризи – Ловець тіні (страница 12)

— Тобто ти хотів сказати, що ти його примусив?

— Я йому не погрожував. Я ніколи не підвищую голосу, завжди кажу все чемно. Я спокусник.

Йому не треба було навіть стріляти в повітря для наганяння страху чи щоб показати, що він не збирався жартувати. Йому досить було змусити юнака повірити, що в нього була можливість урятуватися. Що в разі, коли він буде слухняним, коли поводитиметься добре, то наприкінці буде звільнений.

— Звісно, хлопець зробив, як я йому сказав. Я уважно спостерігав за ним, щоб він прив’язав як годиться.

«Пенітенціарій мав рацію», — зауважила Сандра. Люди нерідко не беруть до уваги силу переконання вогнепальної зброї. Хтозна, чому всі так свято вірять, що зможуть впоратися з такою ситуацією.

Гортаючи фотографії, Маркус дійшов до тієї, на якій була дівчина з ножем, що стримів у неї з грудей.

— Ти зарізав її, однак їй пощастило, — оголосила Сандра й відразу пошкодувала, що вжила оте слово. — Кровотеча зупинилася тільки тому, що ти залишив ножа в рані. Якби ти його вийняв і забрав із собою, тоді вона, мабуть, не врятувалася б.

Маркус заперечно похитав головою.

— Я не вбивав дівчину. Ось чому я залишив ніж. Для вас, щоб ви про це дізналися.

Сандра повірити не могла.

— Я запропонував йому обмін: його життя в обмін на її.

Поліціянтка була вражена:

— Як ти можеш таке казати?!

— Самі пересвідчитеся, коли на руків’ї ножа знайдете відбитки рук хлопця, а не мої.

«Таким чином він хотів принизити їхні почуття», — подумала вона.

— То така перевірка кохання.

— Однак якщо він тебе послухав, чому ти убив ще і його?! Тобто змусив його вийти з машини й холоднокровно вистрілив йому в потилицю. То була страта.

— Тому що мої обіцянки — така сама брехня, як і освідчення в коханні отієї парочки. І коли я в змозі довести, що інша людина здатна вбити із суто егоїстичних почуттів, тоді й мої дії звільняються від будь-якої вини.

Вітер посилився, струснувши верхівки дерев. Єдине потужне здригання прокотилося лісом і затихло в темряві. А Сандрі здалося, що отим мертвим вітром повіяло саме від Маркуса.

Пенітенціарій помітив її тривогу й несподівано повернувся до тями з того загадкового світу, де до цієї миті перебував. Побачивши страх в очах жінки, засоромився. Йому не хотілося, щоб вона отак на нього дивилася. Побачив, як вона мимохіть відступила на крок, ніби хотіла віддалитися від нього на безпечну відстань.

Сандра відвела очі, почуваючись зніяковіло. Але разом з тим після побаченого була не в змозі приховати своєї збентеженості. Щоб якимось чином уникнути напруження, вона взяла з його рук планшет:

— Хочу тобі дещо показати.

Погортала фотографії, нарешті знайшла знімок Діани Дельґаудіо першим планом.

— Дівчина працювала в крамниці косметики, — промовила. — Макіяж, де він не розмазався від сліз, накладено дуже ретельно. І губну помаду теж.

Маркус уважно розглядав зображення. Він ще не зовсім опанував себе і, можливо, саме тому не відразу збагнув зміст її уточнення.

Сандра спробувала пояснити:

— Коли я робила фотографії, мені це здалося дивним. Було в цьому щось недоречне, однак я лише пізніше збагнула, що саме. Кілька хвилин тому ти підтвердив, що ми маємо справу з убивцею, поведеним на вуаєризмі[6]: він чекає початку статевого акту, щоб аж тоді вийти на очі. Та якщо Діана та її хлопець обмінювалися пестощами, тоді чому в неї досі помада на губах?

Маркус нарешті збагнув:

— Він сам наніс її, пізніше.

Сандра кивнула.

— Я гадаю, що він її фотографував. Я майже впевнена в цьому.

Маркус зацікавлено слухав її зауваження. Він ще не знав, яким чином вставити його в modus operandi убивці, однак був переконаний, що це має певну роль у всьому ритуалі.

— Зло — це та аномалія, яка перебуває у всіх на очах і якої ніхто не помічає, — пробурмотів стиха.

— Що ти маєш на увазі?

Маркус знову уважно поглянув на неї.

— Усі відповіді — отут, перед нами. Саме тут їх і слід шукати.

Так само, як на картині «Мучеництво святого Матвія» в церкві Сан-Луїджі-деї-Франчезі в Римі, треба було лиш уміти дивитися.

— Убивця ще тут, хоч ми його й не бачимо. І ми повинні полювати на нього саме тут, а не деінде.

Поліціянтка зрозуміла.

— Ти говориш про чоловіка, якого ми бачили кілька хвилин тому. Ти не віриш у те, що він монстр.

— Який сенс у тому, щоб повертатися сюди через кілька годин? — визнав Маркус. — Негативна, руйнівна напруженість убивці вичерпується зі смертю й приниженням жертв. Його інстинкт отримує задоволення. Він спокусник, не забувай! Він уже живе передчуттям наступної здобичі.

Сандра була впевнена, що це ще не вся правда і Маркус щось від неї приховує. У його поясненнях було раціональне зерно, однак схвильований стан пенітенціарія свідчив про те, що було ще щось.

— Це через те, що він перехрестився, еге ж?

Отой жест хрещення, здійснений у зворотному напрямі, насправді вразив і Маркуса.

— То хто це був, на твою думку? — наполягала Сандра.

— Шукайте аномалію, агентко Веґа, не зупиняйтеся на деталях. Навіщо він сюди прийшов?

Сандра знову пригадала побачене.

— Він став на коліна, викопав ямку. Однак усередині нічого не було…

— Саме так, — погодився Маркус. — Він нічого не закопував. Він викопав.

«Це другий урок твого навчання», — заявив Клементе.

Він знайшов для нього помешкання в мансарді одного з будинків на Віа-деї-Серпенті. Воно було зовсім невелике. З меблів майже нічого, окрім лампи та приставленої до стіни розкладачки. Але з маленького віконця можна було милуватися неймовірним краєвидом римських дахів.

Маркус доторкнувся долонею до пластиру, який усе ще прикривав рану на скроні. Той жест перетворився на щось на кшталт нервового тіку, він здійснював його майже несвідомо. Після втрати пам’яті йому часом здавалося, що все навколо — лише наслідок поганого сну або його хворої уяви. І отой жест ніби слугував для того, аби переконатися: усе, що відбувається, — правда.

— Згода, я готовий.

— Я буду твоїм єдиним зв’язковим. Ніяких інших контактів у тебе не буде; ти не знатимеш, звідки тобі віддають накази і хто доручає тобі завдання. До того ж тобі доведеться звести до мінімуму всі стосунки з іншими людьми. Багато років тому ти дав обітницю самітництва. Однак твоя обітниця передбачає не перебування в стінах монастиря, а життя в навколишньому світі.

Маркус замислився, чи в змозі він змиритися з такими умовами. Однак частина його мозку підказувала, що він не потребував спілкування з іншими, що він звик жити самотою.

— Існує перелік категорій злочинів, що привертають увагу Церкви, — вів далі його наставник. — Вони відрізняються тим, що містять «аномалію». З плином століть визначення поняття аномалії змінювалося: цілковите зло, смертельний гріх, диявол. Але це не що інше, як недолугі спроби визначити щось непояснюване: приховану підступність людської природи. Споконвіку Церква відшукує злочини, що відповідають цим характеристикам, аналізує їх, класифікує. Для цього їй потрібна особлива категорія священнослужителів: пенітенціаріїв — ловців тіні.

— То це раніше було моїм заняттям?

— Твоє завдання — знайти зло в ім’я і заради Церкви. Твоя підготовка нічим не відрізнятиметься від підготовки кримінолога або слідчого поліції, однак окрім цього ти вмітимеш помічати дрібниці, яких інші не бачать.

Потім додав:

— Є такі речі, яких люди не хочуть визнавати й бачити.

Але він усе ще не збагнув остаточно змісту покладеної на нього місії.

— Чому я?

— Зло — це правило, Маркусе. А добро — виняток з правила.

Попри те що Клементе не відповів на його запитання, ці слова вразили його значно більше, аніж будь-які твердження. Головний зміст був зрозумілий. Він засіб. На відміну від інших, усвідомлював, що зло — це стале явище. У житті пенітенціарія не було місця для таких понять, як кохання до жінки, родина. Радість вважали фактором відволікання, а тому слід було від неї відмовитися.

— А як я зрозумію, що готовий?