Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 70)

Він зупинився, але Мартін не міг сказати ані слова. Чоловік ридав.

Маркус знав: він думає про те, що це стосується не лише Аліче. Мартіні зрозумів, що зможе віднайти родину. Що разом із другою дитиною повернеться дружина, яка пішла через те, що він надто бурхливо реагував на все після зникнення доньки. І вони знову кохатимуть одне одного.

— Я не хочу, щоб про це дізналася Камілла, — сказав Мартіні, заспокоївшись. — Принаймні не тепер. Це для неї страшна новина. Я, мабуть, відшукаю Аліче, а її син ніколи не повернеться.

— Я не збирався їй про це казати. Вона, на щастя, має родину.

Мартіні підвів голову й поглянув на нього здивовано.

— Яку родину? Чоловік покинув її два роки тому, одружився з іншою, вони навіть мають сина. Тому ми об’єднали наші зусилля, я і вона.

Маркус пригадав папірець, який бачив у квартирі Камілли, прикріплений до холодильника магнітом у вигляді краба.

«Побачимося за десять днів. Я кохаю тебе».

Хто знає, скільки там провисів той папірець. Але Маркуса непокоїло щось інше, хоч він і не знав, що саме.

— Мушу йти, — сказав пенітенціарій і, перш ніж Мартіні встиг йому подякувати, відвернувся і зник за стіною дощу.

Через зливу рух на вулицях майже завмер, тож він прибув до Остії аж за дві години. Автобус довіз його до ротонди на приморському бульварі, а далі чоловік пішов пішки.

На тротуарі не було видно автівки Камілли Рокка. Маркус мокнув під дощем, спостерігаючи за будинком, аби впевнитися, що там нікого немає. Потім увійшов.

Не зауважив ніяких змін. Та сама оселя в морському стилі, піщинки хрускотять під черевиками. Але кран над раковиною в кухні був недокручений, і з нього капала вода. Відгомін крапель, що падали, розчинявся в тиші, змішуючись із шумом дощу.

Маркус пішов у спальню. На подушках лежали дві піжами. Він не помилився, запам’ятав це добре. Одна жіноча, друга чоловіча. Колекція різних дрібничок та інші речі стояли на своїх місцях. Коли він був тут уперше, подумав, що ця дбайливість — спосіб утечі від хаосу, спричиненого зникненням сина. «Аномалія», — подумав він, нагадавши собі, що повинен шукати.

З фото на комоді на нього дивився усміхнений Філіппо, і Маркус відчув, як діяти. На нічній тумбі біля ліжка, з боку, де спала Камілла, стояла відеоняня. Це змусило його податися до сусіднього приміщення.

Він зайшов до кімнатки, де колись жив Філіппо, поділеної тепер на дві частини. У тій, яка його цікавила, стояв контейнер для пелюшок, купа плюшевих іграшок і колиска.

«Де дитина, яку я мав тут побачити? Що за фокус криється за цією декорацією?» — міркував Маркус.

Він пригадав слова Бруно Мартіні. «Чоловік покинув її два роки тому, одружився з іншою, вони навіть мають сина». Камілла страждала. Її покинула кохана людина. Але зрада полягала не в появі іншої жінки, а в тому, що ця жінка народила сина, який замінив йому Філіппо. «Справжнім нещастям Камілли була не втрата дитини, — подумав Маркус, — а те, що вона все-таки мусила жити. І хотіла далі бути матір’ю».

Усвідомивши це, пенітенціарій одразу помітив аномалію. Цього разу вона стосувалася певного предмета. Точніше, його відсутності. Біля колиски бракувало другої частини відеоняні.

Якщо приймач стоїть у кімнаті Камілли, то де передавач?

Маркус повернувся до спальні й сів на ліжку біля нічної тумби. Увімкнув приймач. Почув постійний шум, нерозбірливий звук, що долинав із темряви. Підніс пристрій до вуха, намагаючись щось розібрати. Нічого. Підкрутив гучність. У кімнаті почулося шурхотіння. Маркус чекав, прислуховуючись. Минали секунди, заповнені зондуванням глибин цього моря шурхоту, намаганням розрізнити мінімальну зміну, якусь відмінну від інших ноту.

І врешті він її почув. Вихопив щось, не схоже на шурхіт, що скидалося на пересипання піску. Інший звук. Ритмічний. Не штучний, а живий. Дихання.

Маркус став ходити з приймачем будинком, шукаючи джерело сигналу. Переконував себе, що воно не може бути далеко. Такі пристрої мають дальність кілька метрів.

То де може бути передавач?

Маркус повідчиняв усі двері, перевірив кімнати. Діставшись запасного входу, побачив крізь москітну сітку занедбаний садок і повітку для господарського реманенту.

Вийшов у запасні двері й зауважив, що найближчі будинки стоять далеко звідси, а ділянка поросла високими соснами, які її заступали. Це місце мало вигляд досконалого укриття. Маркус рушив короткою рінистою стежкою до повітки. Його ноги грузнули в мокрому гравії. Урешті дістався мети. На дверях висів великий замок.

Маркус роззирнувся й одразу знайшов те, що шукав: устромлений у землю залізний прут, який правив за підпірку для поливального пристрою. Відклав приймач, узяв прут обома руками й висмикнув одним рухом. Потім заходився вперто й люто гатити по замку. Нарешті сталева клямка вискочила, і двері відхилилися на кілька сантиметрів. Маркус розчинив їх навстіж.

Досередини ввірвалося слабке світло дня, вихопивши з темряви сміття й електричний обігрівач. Передавач відеоняні стояв біля кинутого додолу матраца, а на ньому — лахміття… воно ворушилося.

— Ларо! — крикнув чоловік. Заждавши якусь секунду, він не почув відповіді. — Ларо, це ти?

— Так, — почувся слабкий голос.

Дівчина лежала під брудними ковдрами, зіщулившись. Виснажена, брудна, але жива.

— Не бійся, я прийшов, щоб тебе звідси забрати.

— Допоможи мені, будь ласка, — застогнала вона.

Лара повторювала ці слова, коли Маркус узяв її на руки й виніс під дощ. Зайшовши до будинку, він зупинився. У коридорі стояла мокра як хлющ Камілла Рокка, тримаючи в руках в’язку ключів і сумки з покупками. Соціальна працівниця заклякла на місці.

— Він захопив її для мене. Сказав, що я можу забрати її дитину.

Маркус здогадався, що йдеться про Єремію Сміта.

Камілла подивилася спочатку на нього, а потім на Лару.

— Вона її не хотіла.

«Один раз породжене зло далі породжує зло», — такі були слова Єремії. Життя скривдило Каміллу, і саме тому вона стала такою. Вона взяла подарунок монстра. Маркус збагнув, чому їй вдалося його обдурити. Вона створила паралельний світ, який для неї був реальний. Була щира, не грала завчену роль.

Маркус пройшов повз неї з Ларою на руках. Забрав у Камілли ключі від автомобіля. Вона дивилася на них якусь хвилину, а потім сповзла на підлогу.

— Вона її не хотіла, — повторювала жінка пошепки.

22:56

Інспектор де Мікеліс вкидав монети в автомат із кавою. Сандру гіпнотизувала точність, з якою він це робив. Жінка не уявляла, що так швидко повернеться до клініки «Джемеллі».

Годину тому їй телефонував Камуссо. Вона саме збирала речі, щоб залишити готель і сісти на потяг до Мілана. Спочатку думала, що комісар має якусь звістку від Шалбера. Однак той сказав, що Інтерпол досі веде розслідування. Потім сповістив про свіжу подробицю у справі Єремії Сміта. Почувши новину, жінка поквапилася до лікарні з де Мікелісом, аби переконатися, що це правда.

Лара жива.

Її знайшли за незрозумілих обставин. Студентка відділення архітектури сиділа в авто, що стояло на паркінгу біля торговельного центру неподалік від Рима. У поліцію зателефонував якийсь чоловік, котрий не назвався. Зараз Лару обстежували лікарі.

Сандра дізналася лише, що комісар Камуссо з кількома людьми поїхав до Остії, щоб затримати злочинця. На ту стежку його скерувала Лара; крім того, авто, у якому її знайшли, було зареєстроване в тому місті. Сандра замислилася, чи був причетний до цієї справи Єремія Сміт, однак мала певність, що стоїть за всім цим Маркус.

«Так, це мав бути він, — повторювала вона собі. — Дівчина напевно розповість про чоловіка зі шрамом на скроні, але невідомо, чи слідчі зможуть його знайти».

Сандра сподівалася, що не зможуть.

Від моменту, коли стало відомо про те, що Лару знайшли, клініку взяли в облогу журналісти; вони чатували також у парку навпроти. Батьки ще не приїхали, а тим часом приходили однокурсники й подруги, щоб дізнатися, як вона почувається. Сандра впізнала з-поміж них Крістіана Лор’єрі, асистента відділення історії мистецтва й батька дитини, яку мала народити Лара. Вони на мить скинулися очима, але це було красномовніше, ніж обмінятися купою слів. Якщо вже він тут опинився, це свідчило, що їхня розмова в університеті була корисна.

На цей час сповістили лише стисло, що стан здоров’я студентки й плода гарний, попри шок, якого зазнала майбутня мати.

Де Мікеліс підійшов до Сандри, студячи свою каву.

— Не вважаєш, що повинна дещо мені пояснити?

— Ти маєш рацію, але застерігаю, що однієї кави тобі буде замало.

— Так чи інакше, ми не поїдемо звідси раніше, ніж завтра вранці. Здається, нам доведеться провести тут ніч.

Сандра взяла його за руки.

— Я хотіла б поговорити з тобою як із приятелем, забувши про те, що ми поліціянти. Згоден?

— Хіба поліціянти тобі вже не подобаються? — пожартував він, однак, побачивши серйозний вираз обличчя Сандри, змінив тон: — Я був далеко, коли помер Давід. Тепер можу принаймні вислухати тебе.

Протягом наступних двох годин Сандра розповідала про все людині, думку якої завжди поважала і якою захоплювалася. Де Мікеліс переривав її лише для того, щоб попросити пояснити якусь подробицю. Коли вона закінчила, їй полегшало.

— Ти сказала, що це пенітенціарії?

— Так. Як сталося, що ти ніколи про них не чув?

Де Мікеліс стенув плечима.

— У своїй роботі я бачив різне, і ніщо мене вже не дивує. Траплялися справи, які можна було розкрити, наприклад завдяки доносу або збігу обставин, але я ніколи не пов’язував їх із кимось, хто провадив би слідство паралельно з поліцією. Як тобі відомо, я вірю в Бога. Приємно думати, що існує щось ірраціональне і разом із тим прекрасне, чому я можу вірити, коли я вже не в змозі терпіти мерзоту, з якою стикаюся повсякденно.