Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 69)

Чоловік розмірковував якусь хвилину.

— Мабуть, це попередній орендар.

— Гадаю, він ваш колега. Ви його не знаєте?

— Як мені відомо, над продажем цієї нерухомості працює тільки наша агенція. А в нас немає нікого з таким прізвищем.

Сандра дещо збагнула, хоча не все було зрозуміло.

— Ви представник агенції нерухомості?

— А ви не бачили нашого оголошення на вхідних дверях унизу? Цю квартиру виставлено на продаж.

Сандра не знала, чи розчарована вона, чи заскочена.

— І давно?

— Тут ніхто не мешкає понад шість місяців.

Жінка не знала, що сказати. Пояснення, які спадали їй на думку, не здавалися переконливими. Чоловік підійшов до неї.

— Я чекаю на клієнтів. Якщо ви теж хочете оглянути квартиру…

— Ні, дякую. Вибачте, я помилилася.

Вона повернулася, щоб вийти, але агент додав:

— Якщо не подобаються меблі, ви не мусите їх брати. Ми можемо знизити ціну.

І Сандра побігла сходами так швидко, що, коли дісталася першого поверху, повинна була спертися на стіну, бо їй запаморочилося в голові. За кілька хвилин Сандра вийшла на вулицю й сіла в автомобіль Камуссо.

— Чому ви зблідли? Якщо хочете, я відвезу вас до лікарні.

— Нічого страшного, — збрехала вона. Сандра була розлючена: ще один обман Шалбера. Невже цей агент надурив її в усьому? Чим була для нього ніч, яку вони провели разом?

— Кого ви тут шукали? — спитав комісар.

— Знайомого з Інтерполу. Але не знайшла його і не знаю, де він.

— Якщо хочете, я можу його знайти. Зателефоную колегам із римського офісу, я добре їх знаю.

Сандра вирішила, що не може повернутися до Мілана. Мала дізнатися, чи Шалбер відчуває бодай дещицю того, що вона.

— Була б вам дуже вдячна.

13:55

Бруно Мартіні був у гаражі у дворі будинку, де мешкав. Він переобладнав його у щось на кшталт майстерні. Йому подобалося ремонтувати.

Бруно ладнав домашні електроприлади, але виконував і столярні роботи. Коли Маркус побачив його з другого боку піднятих дверей, Мартіні колупався у двигуні моторолера «Веспа».

Батько Аліче не зауважив, як Маркус підійшов. Падав дощ, і він спостеріг чоловіка лише тоді, коли той був уже близько.

— Чого ще ти від мене хочеш? — спитав неприязно господар.

Кремезної статури, м’язистий, він виявився безсилим перед зникненням доньки. Від мінливості долі його захищав лише поганий характер, але Маркус не тримав на нього зла за це.

— Ми можемо поговорити?

Мартіні якусь секунду роздумував.

— Увійди. Ти мокнеш. — Він встав і витер руки об засмальцьований комбінезон. — Я розмовляв сьогодні вранці з Каміллою Рокка. Вона була шокована, бо зневірилася, що знайде справедливість.

— Я прийшов не в цій справі. На жаль, я не можу зробити для неї більше.

— Інколи краще нічого не знати.

Маркус здивувався, почувши ці слова. Їх висловив батько, який відчайдушно намагався відшукати доньку, нелегально купив зброю і сам хотів досягти справедливості.

Пенітенціарій замислився, чи добре вчинив, прийшовши сюди.

— Ти хочеш дізнатися, що сталося з Аліче?

— Я шукаю доньку три роки, наче вона ще жива, але оплакую її, немовби померла.

— Це не відповідь, — відказав Маркус.

— Ти знаєш, що значить не мати змоги померти? Тобто жити понад силу, немовби безсмертний. Ти уявляєш, на що я приречений? Усупереч тому я не попрощаюся з життям, поки не дізнаюся, що сталося з Аліче. І муситиму жити й терпіти.

— Чому тобі так важко змиритися із цим?

— Три роки тому я був запеклим курцем.

Маркус не розумів, який це може мати зв’язок зі справою, але вирішив послухати.

— Того самого дня в парку я відійшов убік, щоб запалити цигарку, і Аліче зникла. Там була і її мати, але це я мав за нею дивитися. Я батько, це був мій обов’язок.

Маркусові цього було досить. Він вийняв теку з документами, яку дав Клементе.

C. g. 294-21-12.

Розгорнув її і взяв один аркуш.

— Я хочу тобі щось повідомити, але за певної умови: що ти мене не питатимеш, звідки я це знаю, і не скажеш нікому, що знаєш про це від мене. Добре?

Чоловік поглянув на нього здивовано.

— Так. — У його голосі з’явилася нова нота — надія.

— Я попереджаю: те, що ти дізнаєшся, не буде приємним. І попри це, чи ладен ти мене вислухати?

— Так, — відповів тихо Мартіні.

— Три роки тому Аліче викрали. Викрадач вивіз її за кордон.

— Як це можливо?

— Це психопат, який думає, що його мертва дружина втілилася у твоїй доньці. Тому він її викрав.

— Отже… — Мартіні не вірив власним вухам.

— Так, вона жива.

На очах у чоловіка блиснули сльози.

Маркус подав йому документ.

— Тут ти знайдеш усе, що потрібно, щоб її знайти. Але пообіцяй, що не робитимеш цього сам.

— Обіцяю.

— Унизу є номер телефону спеціалістки з пошуку зниклих осіб, передусім дітей. Звернися до неї. Схоже, це здібна поліціянтка, її звати Міла Васкес.

Мартіні взяв папірець і вдивлявся в нього, не знаючи, що сказати.

— То я вже піду, — промовив Маркус.

— Стривай.