Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 65)

— У кожному разі його дружина приїхала до Рима, щоб помститися. Але ніколи цього не визнала б. Так, Сандро?

Жінка ненависно поглянула на нього.

— Я міг залишити тебе переконаною, що це був нещасний випадок, — додав Єремія. — Але я хотів дати тобі можливість дізнатися правду й зустрітися зі мною.

— Де Лара? — спитав Маркус. — Чи її вже немає серед живих?

— Коли я планував усе це, мені спало на думку, що, коли ти знайдеш льох у саду, то з’явишся тут, щоб спитати мене. — Сміт посміхнувся. — Адже я знаю, де дівчина.

— Тоді скажи.

— На все свій час, друже. Натомість якби до сьогоднішнього вечора ти не розкрив мого плану, я вважав би, що маю право зникнути назавжди.

— Я розкрив твій план, розв’язав завдання, то чому ти не хочеш звільнити цю жінку та сказати мені, де Лара?

— Бо це не так просто. Ти муситимеш здійснити вибір.

— Який?

— Я маю пістолет, і ти маєш пістолет. Ти муситимеш вирішити, хто помре цієї ночі. — Він ткнув дулом у голову Сандри. — Я вб’ю її. Якщо ти мені в цьому не перешкодиш, потім я розкажу тобі про Лару. А якщо ти мене вб’єш, то врятуєш життя поліціянтки, але ніколи не дізнаєшся, що сталося із цією студенткою.

— Чому ти хочеш, щоб я тебе вбив?

— Ти ще цього не зрозумів, Маркусе? — Тон його голосу й погляд були сповнені болю.

— Ні. Поясни, — відказав чоловік.

— Цей старий безумець, отець Девок, керувався правилом пенітенціаріїв. Він вважав, що єдиним способом стримувати зло є зло. А ти знаєш, що за цим приховано? Щоб пізнати зло, ми мусили заходити на його темну територію, досліджувати його, зливатися з ним. Однак дехто з нас загубив шлях назад.

— Саме це сталося з тобою.

— І з іншими до мене. Я пам’ятаю, як Девок мене вербував. Мої батьки були дуже релігійні, тому пробудили в мені покликання. Я мав вісімнадцять років і навчався в семінарії. Отець Девок навчив мене дивитися на світ очима зла. А потім перекреслив моє минуле й мою особистість, зануривши назавжди в цей темний океан зла.

Його обличчям потекла сльоза.

— Чому ти став убивати?

— Я завжди хотів довести, що стою на боці добра. Але якоїсь миті впевнився, що це залишиться лише у сфері намірів. Єдиним способом було піддатися випробуванням. Я викрав першу дівчину й затягнув до укриття. Ти бачив його, там немає знарядь катування, бо те, що я чинив, не було мені приємним. Я не садист. Я утримував її живою, шукаючи якогось приводу, щоб звільнити. Але щоденно відкладав рішення. Вона плакала, зневірялася, благала мене, щоб я її відпустив. Я дав собі місяць. І нарешті зрозумів, що в мені нема до неї співчуття. Тому я її вбив.

«Тереза», — нагадала собі Сандра. Сестра Моніки, лікарки, яка врятувала йому життя.

— Але не був задоволений. Надалі я розкривав злочини і злочинців, а Девок нічого не підозрював. Я жив одночасно у світі справедливості й у світі гріха. Через певний час я повторив випробування з другою дівчиною. А потім із третьою й четвертою. Я забирав у них якийсь предмет, щось на кшталт сувеніра, сподіваючись, що з часом він допоможе мені впоратися з відчуттям провини. Але завжди було так само: я не відчував співчуття. Так я призвичаївся до зла: не міг відрізнити того, з яким стикався під час розслідувань, від того, яке вчиняв сам. Ти хочеш довідатися, до якого абсурду дійшла ця історія? Що більше я заподіював зла, то краще його викривав. Відтоді я врятував від смерті десятки осіб, розкрив безліч злочинів.

Єремія гірко розсміявся.

— Тож якщо зараз я вб’ю тебе, то врятую життя цієї жінки і втрачу Лару. — Маркус потроху його розумів. — Якщо я цього не зроблю, ти скажеш мені, де студентка, але потім уб’єш поліціянтку. В обох випадках я стою на пропащій позиції. Це я твоя справжня жертва. Адже обидва варіанти однакові: ти хочеш довести, що можна робити добро, лише заподіюючи зло.

— За добро завжди платять якусь ціну, Маркусе. А зло нічого не коштує.

Сандра була шокована. Але не збиралася бути просто глядачкою.

— Не перешкоджай йому, хай цей негідник мене вб’є, — сказала жінка. — І примусь його сказати, де Лара. Вона вагітна.

Єремія вдарив поліціянтку пістолетом.

— Не торкайся її, — гаркнув Маркус.

— Браво, твоя поведінка мені подобається. Злість — це перший крок.

Маркус не знав, що Лара вагітна. Він був вражений. Єремія це помітив.

— Що спричиняє тобі більшу прикрість: дивитися, як убивають когось на твоїх очах, чи усвідомлення, що далеко звідси помирає хтось інший? Кого ти бажаєш: поліціянтку чи Лару з дитиною, яку вона носить у лоні? Обирай.

Маркус хотів виграти час. Він не знав, чи може сподіватися на прибуття поліції. А якщо вони приїдуть, що станеться? Бо Єремії не було чого втрачати.

— Якщо дозволю тобі вистрелити в поліціянтку, звідки я знатиму, що ти скажеш мені, де Лара? Насправді ти міг би вбити їх обох. Може, ти навіть розраховуєш на те, що доведеш мене до крайнощів і примусиш помститися. Тоді візьмеш гору.

Єремія поглянув на нього.

— Треба визнати, ми справді добре попрацювали.

— Ти про що? — спитав збентежений Маркус.

— Тільки подумай, Маркусе: як ти до мене добрався?

— Завдяки сукцинілхоліну, який уколов собі Альберто Канестрарі.

— Лише завдяки цьому? Ти певен?

Маркус замислився.

— Поквапся, не розчаровуй мене. Поміркуй про напис у мене на грудях.

«Убий мене». Маркус подумав: «Що він має на увазі?»

— Я дам підказку. Нещодавно я вирішив розкрити таємниці нашого архіву родичам і знайомим тих жертв, чиїх убивць не знайшли. Але я їх знав. Однак подбав, щоб з архіву зникли документи, які стосуються тих справ. Я роздав їх родинам. Та я і сам винний, тож подумав, що мушу дати такий самий шанс тим, хто зазнав нещастя через мене. Тому влаштував цілу виставу зі швидкою допомогою і вдаваним інфарктом. Якби замість надати допомогу та молода лікарка дала мені померти, я сплатив би свій борг. Але сестра Терези дозволила мені жити.

«Вибір був не найкращий», — думала Сандра. Зло, якого Моніка уникла, знайшло інший спосіб проявитися. Вони опинилися тут тільки тому, що ця жінка стала на бік добра. Це абсурд.

— Усе-таки було очевидно, що це я все організував. Щоб не було жодного сумніву, я зробив на грудях цей напис. Але ніхто не зміг його прочитати. Що це тобі нагадує?

Маркус замислився на хвилину.

— Убивство Валерії Альтьєрі. Напис кров’ю над ліжком. EVIL.

— Досконало, — зрадів Єремія. — Усі прочитали це як EVIL, тобто зло, але йшлося про LIVE. Шукали секту через трикутний символ, який кров залишила на килимі, але ніхто не подумав про штатив відеокамери. Відповіді завжди перед очима — як «Убий мене», — але ніхто їх ніколи не бачить. Ніхто не хоче їх бачити.

— Так було зі справою Федеріко Ноні, — відповів Маркус, який поволі розумів наміри, закладені в цей нечуваний план. — Усі бачили хлопця на інвалідному візку й не могли уявити, що це вбивця своєї сестри, тим паче — що він ходить. Так було і з тобою, людиною, яка лежала в комі, начебто безпечною. До тебе поставили лише одного поліціянта для охорони. Після того як стало зрозуміло, що це не інфаркт, жоден лікар не знав, що з тобою. А ти був під дією сукцинілхоліну, яка мала скоро припинитися.

— Тим, що нас поєднує, Маркусе, є милосердя. Якби П’єтро Дзіні не жалів Федеріко Ноні — мерщій би його заарештував. Якби та поліціянтка не відчула до мене співчуття, не розповіла б мені про те, як позбулася дитини, зробивши аборт. А тепер журиться, що Лара вагітна.

Сміт зневажливо розсміявся.

— Дідько! Я не мала до тебе й тіні жалю.

У неї від стояння навколішки розболілася спина. Вона міркувала, як вийти живою із цієї ситуації. Могла скористатися моментом неуважності Єремії та кинутися на нього, а тоді Маркус міг би його роззброїти. І кóпав би його так довго, аж поки це чудовисько не розкаже, де Лара.

— Нічого я від тебе не навчився, — пирхнув Маркус.

— Ти сприйняв цю науку несвідомо й дістався аж сюди. Тепер ти мусиш вирішити, чи йти далі. — Єремія дивився на Маркусa із серйозною міною. — Убий мене.

— Я не вбивця.

— Ти цього певен? Щоб розпізнати зло, треба мати його в собі. Ти такий самий, як я. Заглянь до своєї душі і зрозумієш. — Сміт міцніше притулив ствол до голови Сандри. А тоді сягнув вільною рукою за спину і випростався — набув вигляду ката, ладного виконати страту. — Я рахую до трьох. У тебе небагато часу.

Маркус підніс пістолет. Єремія був досконалою мішенню, із цієї відстані можна легко в нього влучити. Однак Маркус поглянув на поліціянтку і здогадався: вона щось надумала. Він мав почекати.

— Раз.

Сандра не дала Смітові часу на рахування. Зірвалася та вибила плечем пістолет із його руки. Але, щойно ступила до Маркусa, відчула біль у спині. Думала, що її вдарили, і всупереч усьому прагнула дістатися Маркуса й заховатися в нього за спиною. І тієї миті усвідомила, що не чула пострілу. Торкнулася рукою спини й намацала якийсь предмет між хребцями.

— Господи…

Це був шприц.

Єремія сміявся, сидячи на ліжку.

— Сукцинілхолін! — вигукнув він.