Донато Карризи – Ловець невинних душ (страница 62)

Урешті дісталася невеличкої будівлі, де містилося відділення інтенсивної терапії. Працівники клініки «Джемеллі» називали його «межею».

Пройшла через перші розсувні двері й опинилася в залі очікування, де стояли чотири ряди спарених пластикових стільців. Вони були сині, як і стіни навколо. Той самий колір мали й батареї, халати лікарів і медсестер, навіть автомат питної води.

Другі двері були бар’єром безпеки. Щоб іти далі — у відділення інтенсивної терапії — слід було мати ключ, який вводив у дію електронний замок.

Біля входу був поліціянт. Його присутність свідчила, що у відділенні є пацієнт, який може бути небезпечним. Сандра показала колезі поліційне посвідчення, і медсестра звеліла їй надіти бахили, стерильний халат і шапочку, після чого впустила досередини.

Сандра побачила перед собою довгий коридор, який скидався на акваріум у Генуї, де вона бувала кілька разів із Давідом. Вона обожнювала риб і цілими годинами могла приглядатися, як загіпнотизована, до їхніх рухів. Тепер перед нею тягнулися скляні стіни, за якими були реанімаційні зали. Світло горіло неяскраве, навколо панувала дивна тиша. Але тільки-но до неї прислухатися, можна було виловити тихі відгомони, такі як дихання чи биття серця.

Здавалося, усе тут занурене в сон.

Прямуючи підлогою з лінолеумом, Сандра оминула бокс, де в напівтемряві перед обладнанням з моніторами сиділи дві медсестри: на їхні обличчя падав відблиск з екранів із показниками життєдіяльності. Позаду за металевим столом сидів молодий лікар і щось писав.

Дві медсестри і лікар — колектив на нічному чергуванні. Сандра відрекомендувалася та спитала, де палата Сміта.

Мимохідь вона придивлялася до людей, що незворушно лежали, занурені в тишу. Попрямувала до останньої скляної перегородки. Наближаючись, зауважила, що хтось сидить біля пацієнта. Це була маленька молода жіночка в білому халаті, приблизно її віку. Сандра підійшла. У палаті стояло шість ліжок, але тільки одне було зайняте.

Єремія Сміт був інтубований, і його груди підводилися й розмірено спадали. Здавалося, він значно старший за п’ятдесят років.

Аж ось лише тепер молода жінка озирнулася, і Сандрі здалося, що вона її знає. За секунду пригадала, де вже її бачила, і спогад змусив затремтіти.

Біля ліжка цієї потвори сидів двійник однієї з його жертв.

— Тереза, — мовила Сандра.

Жінка всміхнулася.

— Я Моніка, її сестра-близнючка.

Це була не просто сестра однієї з невинних жертв Єремії, а й лікарка, яка врятувала йому життя.

— Я Сандра Веґа, з поліції. — Вона простягнула руку, щоб привітатися.

А дівчина її обійняла.

— Ти тут уперше? — спитала Моніка.

— Звідки ти знаєш?

— Я бачу, як ти на нього дивишся.

Сандра зиркнула на Єремію Сміта ще раз.

— Як, як я на нього дивлюся?

— Так би мовити, як на золоту рибку в акваріумі.

Поліціянтка всміхнулася й похитала головою.

— Я сказала щось недоречне? — спитала лікарка.

— Ні, нічого. Не переймайся.

— Я приходжу сюди щовечора. Перед нічним чергуванням або коли йду з денного. Сиджу чверть години, а потім іду. Не знаю, чому я це роблю.

Сандру захопила відвага Моніки.

— Чому ти його врятувала?

— А чому ви всі безперестанно про це питаєте?

Тим часом лікарка не була роздратована.

— Доречним було б запитання про те, чому я не залишила його помирати. Це ж геть різні речі, чи не так?

А й справді, Сандра про це не думала.

— Якщо ти поцікавишся, чи хотіла б я вбити його тепер, я відповім, що пішла б на це, якби не боялася наслідків. І який був сенс лишити його там помирати? Як нормальну людину, що доходить межі й помирає? Він не такий, як інші. І не заслуговує на це. Моя сестра не мала такої можливості.

Сандра замислилася. Вона шукала вбивцю Давіда й вирішила, що має знати правду, аби зрозуміти причину чоловікової смерті. Виміряти справедливість. Та як вона повелася б, якби була на місці Моніки?

Молода лікарка мовила:

— Ні, моя помста — дивитися, як він тут лежить. Жодного процесу, жодного судді. Ніяких законів і оскаржень. Жодної психіатричної експертизи й жодної пом’якшувальної обставини. Справжньою відплатою є певність, що він лишиться в цьому стані, буде в’язнем свого тіла. Із цієї в’язниці він напевно вже не вийде. А я зможу приходити щовечора, щоб поглянути йому в обличчя й сказати собі, що справедливість існує. — Вона повернулася до Сандри. — Скільки людей з-поміж тих, чиїх близьких убили, може радіти такому привілею?

— Твоя правда.

— Я робила йому масаж серця, поклавши долоні на це татуювання. «Убий мене». — Моніка відразливо здригнулася. — На моєму одязі лишився сморід його випорожнень, його сечі, а між пальцями — його слина. — Вона замовкла на хвилину. — У моїй роботі трапляється всяке. Хвороба зрівнює рахунки. Але правда в тім, що ми, лікарі, нікого не рятуємо. Бо кожен рятується сам. Обираючи краще життя, власний шлях. Кожен закінчить у своїх випорожненнях, і тільки того дня ми виявимо, хто ми насправді.

Сандру здивувала мудрість лікарки. Адже ця жінка її віку здавалася такою тендітною. Поліціянтці хотілось лишитися тут і розмовляти.

Моніка поглянула на годинник.

— Вибач, що затримала. Я піду, скоро чергування.

— Приємно було познайомитись. Сьогодні я дечого в тебе навчилася.

Лікарка всміхнулася.

— Мій батько каже, ми ростемо зокрема й завдяки силі, з якою нам дають ляпаси.

Сандра дивилася на лікарку, поки та віддалялася порожнім коридором. У її голові знову з’явилася та думка. Але й цього разу Сандра її відігнала: переконання, що це Шалбер убив чоловіка. І вона пішла з ним до ліжка. Але вона потребувала тих пестощів. Давід зрозумів би це.

Вона підійшла до стерильного контейнера, вийняла з нього маску і вдягла. А потім переступила поріг маленького пекла, у якому був лише один проклятий.

Наближаючись до ліжка Єремії Сміта, лічила кроки. Шість. Ні, сім. Втупила в нього погляд. Золота рибка була на відстані руки. Із заплющеними очима, оточена крижаною байдужістю. Ця людина не пробуджувала ніяких почуттів. Ані страху, ані співчуття.

Біля ліжка стояло крісло. Сандра сіла. Обіперла лікті на коліна, сплела пальці й нахилилася до лежачого. Подумала, що хотіла б прочитати його думки й зрозуміти, що скерувало його до вчинення зла. У цьому полягає робота пенітенціарія. У дослідженні людської душі, у пошуку глибших мотивацій до дій. Натомість вона як фотограф-криміналіст приглядалася до зовнішніх ознак, ран, які зло залишає у світі.

Згадала темне фото з плівки, зняте «лейкою».

«Це моя межа», — сказала вона собі. Не маючи кадра, утраченого безповоротно, мабуть, через хибну установку затвора фотоапарата, вона не могла далі слідувати шляхом, який указав Давід. Невідомо, чи є що-небудь на тому фото.

Те, що Сандра могла побачити на фотографіях, було для неї джерелом інформації, але також бар’єром. От якби хоч раз узяти й зазирнути в глибину своєї душі, а потім видобути все назовні, намагаючись знайти дорогу, що веде до прощення. Тож вона заговорила до Єремії Сміта:

— Я хочу розповісти тобі історію яскраво-зеленої краватки. Це сталося за кілька тижнів до вбивства мого чоловіка. Давід повернувся з тривалого службового відрядження. Усе було як завжди, коли ми бачилися після довгої перерви. Ми святкували вдвох. Решта світу лишилася поза стінами квартири, а ми почувалися так, мовби були єдиними представниками людського виду. Ти розумієш, що я маю на увазі, ти переживав колись щось таке? — Вона усміхнено похитала головою. — Ні, напевно, ні. Принаймні того вечора вперше, відколи ми познайомилися, я мусила вдавати, що кохаю його. Давід поцікавився: «Ну як, усе добре»?» Скільки разів ми ставимо це запитання, не чекаючи щирої відповіді. Сказавши, що все гаразд, я збрехала. За декілька днів до того я була в лікарні, зробила аборт. — Сандра відчула, що до очей підступають сльози. — У нас були всі можливості, щоб стати чудовими батьками, ми кохалися, довіряли одне одному. Але він був репортер, безперервно подорожував, фотографував війни, революції та інші події. А я — поліціянтка. Ти не можеш народити дитя, якщо ризикуєш життям на роботі так, як Давід. І якщо бачиш те, що я змушена бачити щоденно на місцях злочину. Забагато насильства, забагато страху, це завадило б дитині, — сказала Сандра переконано, без натяку на каяття. — У цьому полягає мій гріх. Це буде зі мною до кінця життя. Але я не можу собі пробачити, що не дала змогу Давідові висловитися. Скористалася його відсутністю й вирішила сама. — Обличчям Сандри майнула гірка посмішка. — Коли після аборту я повернулася додому, знайшла у ванній тест на вагітність. Моя місячна дитина, чи як її можна назвати, зосталася там, у лікарні. Я відчувала, як вона в мені вмирає, а потім покинула її. Це страшно, як вважаєш? У всякому разі я подумала, що ця істота заслуговувала принаймні на поховання. Я взяла коробку та поклала в неї тест і кілька предметів, які належали її мамі й татові. Зокрема і ту єдину Давідову краватку. Яскраво-зелену. Потім я поїхала автомобілем аж до Телларо, містечка в Ліґурії, де ми були у відпустці. І вкинула все те в море. — Сандра зітхнула. — Я ніколи нікому про це не розповідала. І мені здається абсурдним, що я розповідаю все саме тобі. А тепер найважливіше. Раніше я була переконана, що сама заплачу за наслідки мого вчинку. Але несвідомо спричинила катастрофу. Потім я все зрозуміла, але було запізно. Разом із любов’ю, яку я мала відчути до дитини, я викинула і почуття до Давіда. — Жінка витерла сльозу. — Я цілувала його, пестила, кохалася з ним і нічого не відчувала. Нірка, яку ця дитина стала довбати в мені, щоб жити, перетворилася на порожнечу. Я знов покохала чоловіка вже після його смерті.