Долорес Редондо – Диригент (страница 56)

— Агов, друже! Чи не міг би ти допомогти нам?

Чоловік нахилив голову, удаючи, ніби нічого не чув.

Він крокував уперед, обходячи уламки, матраци, меблі, зруйновані мури, повалені дерева. Кілька разів йому довелося зробити гак і пройти дві зайві вулиці через знесені буревієм лінії електропередач. Незважаючи на те що по радіо повідомили про відсутність світла у більшості районів, Мартін почув дзижчання дротів і тріскотіння іскор там, де проводка торкалася землі. Він витратив понад годину, перш ніж дістався своєї мети.

Будівля була зведена на міцному фундаменті, що, ймовірно, спонукало власників перечекати ураган вдома. Всередину вели бокові сходи, приєднані до зовнішніх перил вузького балкона. Мартін піднявся до восьмої сходинки, усівся на неї і заходився виливати воду з чобіт, з огидою розглядаючи засохлу чорну пляму, що замазала його штани майже до пояса. Засмучений, він позирнув у кінець вулиці. На гладкій поверхні води зміївся тонкий слід від течії. Усупереч здоровому глузду рівень води піднімався, хоч теоретично мав би опуститися. Він витягнув хусточку і безуспішно спробував прибрати золу, що просякнула тканину і прилипала до шкіри. Нічого не вийшло — лише зіпсував білосніжне полотно. Довелося обережно згорнути хусточку і знову сховати її у задню кишеню штанів. Бруд дратував його не тільки тому, що спричиняв дискомфорт. Мартін був охайним чоловіком попри те, що його робота була пов’язана з руйнуванням. Він знав, що у такі страшні миті, коли все поглинає хаос, коли люди втрачають найцінніше, коли світ здається нечистим і мерзенним, його чепурний вигляд сприймався як надзвичайна турбота про потерпілих, розважливість, вияв уваги та співчуття. Ось чому охоплені істерикою люди заспокоювалися і добровільно підпадали під його вплив.

Він натиснув на кнопку дзвінка лише для того, щоби пересвідчитися, що в помешканні не було електроенергії. Дзвінок повернувся у початкове положення з легким шипінням. Жодних інших звуків. Мартін повільно видихнув повітря, мов актор, що готувався вийти на сцену. Він легенько постукав фалангами й почув слабке відлуння. Майже одночасно донеслися стишені розмови й перешіптування; у голосах бриніла ледь стримувана тривога, страх і надія. Хтось шикнув, закликаючи їх опанувати себе. Мартін чітко уявив, як той підносить два пальці до губ. Коли замок відімкнули, двері злегка заклинило, і вони розчахнулися не повністю; у щілині виднілося дуло пістолета. Дотримуючись прийомів, описаних у книзі зразкового комівояжера, який у п’ятдесяті роки мандрував усією країною, продаючи жінкам порохотяги й кухонне начиння, він відступив на крок назад, щойно двері почали відчинятися. Спокійно стояв, відчуваючи на собі недовірливий погляд чоловіка. Трохи згодом Мартін стримано посміхнувся і тицьнув указівним пальцем у значок на бездоганно чистій сорочці, зосереджуючи на ньому увагу господаря будинку.

— Родина Сабін? — запитав він.

Минуло три секунди, і пролунали радісні крики. Класика жанру.

— О господи! Яке щастя! Як швидко ви прийшли!

Мартін не рушив з місця, поки чоловік боровся із заклиненими дверима, намагаючись зсунути їх і впустити його всередину. Йому вдалося розгледіти, що була зруйнована частина задньої стіни та стелі, внаслідок чого потоки води потрапили до помешкання. Мокра дерев’яна підлога почала набрякати, дошки здибилися вигадливими хвилями, перетворивши оселю на щось примарне, ірреальне.

— З вами все гаразд? Ніхто не постраждав? — поцікавився Мартін. Це справді хвилювало його.

— Дякувати богу, все добре. Відбулися синцями й легкими пораненнями. Здається, Жана зламала зап’ястя, — мовив глава родини, вказавши у бік дівчини підліткового віку, яка сиділа на підлозі й куталася у ковдру, ніби їй було холодно. — Але будинок... наш будинок розтрощений. — бідкався він, розкидаючи ногою упалі предмети, листя, гілки дерев, тріски й шматки скла. Обернувшись, він побачив, що Мартін завмер на сходах, і запитально глипнув на нього. Той покосився на пістолет у його руці.

— Так, звісно. Пробачте. — Чоловік роззирнувся довкола, шукаючи поверхню, де можна було покласти зброю. Зрештою він знайшов столик, засипаний камінцями й скляними друзками. Змахнувши сміття одним порухом руки, він залишив там пістолет. Мартін переступив поріг. Поводився серйозно й впевнено. Обвів пильним поглядом усіх членів родини, які збилися докупи, немовби почувши Божий поклик. Носком чобота розгріб уламки, немовби звільняючи місце для свого портфельчика. Потім нахилився, поставив його на підлогу і водночас підхопив зброю, відкладену чоловіком.

— Це револьвер «Сміт і Вессон» 2000 року випуску. Іншої зброї в будинку немає, чи не так?

— Немає, — відповів чоловік. Інтонація видавала певну тривогу. Мартін посміхнувся.

36. Залежність

Кол-центр Аварійно-рятувальної служби Марина-Тауер, Новий Орлеан

Дюпре піднявся внутрішніми сходами, перестрибуючи через одну сходинку. Кабінет начальника пожежної частини й Службу порятунку 911 відділяли два поверхи.

У його пам’яті прокручувалися слова Майкла Вердона: той пропонував йому приховати інформацію, немовби надаючи якийсь привілей. Цинічний Вердон не розумів, що Дюпре сприймав подібне замовчування як зраду і не бачив у цій пропозиції нічого заманливого. Агент рушив до конференц-зали, облаштованої ФБР як штаб-квартира. У приміщенні нікого не було. Напевно, він знайде всіх своїх підлеглих у кол-центрі аварійної служби.

Амая сиділа біля координатора та його помічниці. Надівши навушники, вона уважно слухала звернення громадян і водночас читала класифікацію дзвінків потерпілих.

Дюпре підійшов до дівчини й постукав по екрану комп’ютера, привертаючи її увагу.

— Саласар, слідуйте за мною, — мовив він, розвертаючись до дверей.

Опинившись у конференц-залі, Дюпре наблизився до вікна й почав відривати папір довгими смужками (їх було так багато, що утворилася величезна купа, яка майже сягала стелі). Амая увійшла слідом за ним. Вона зачинила двері й кілька секунд спостерігала за тим, як її начальник розправляється з папером. Коли він озирнувся, його обличчя було дуже серйозним і якимось ображеним.

— Саласар, гадаю, вам краще сісти.

Вона нерухомо стояла, дивлячись на нього. Тоді він рушив до столу, відсунув два стільці, влаштувався на одному і жестом запросив її сісти на другий. Амая вмостилася навпроти.

— Я щойно був у лікарні. Зайве казати, що ураган завдав значно більше шкоди, ніж ми передбачали. Більша частина Нового Орлеана залишилася без води й електроенергії. Хоча око урагану пронеслося на сході й остаточному руйнуванню вдалося запобігти, ми дізналися, що у прибережних зонах рівень води досягає шести метрів. Гелікоптери берегової охорони почали облітати місцевість. Згори місто виглядає спустошеним. Зауважте, що охоронці дуже рідко вживають такі прикметники, як «спустошений». Французький квартал не постраждав, проте інші райони вщент знищені. Вест-Енд затоплений; надходять перші повідомлення про падіння високовольтних кабелів і людей, що знайшли прихисток на мостах. Запланована спецоперація «Клітка» суттєво ускладниться. Необхідно привести всю мою команду до повної бойової готовності. — Витримавши паузу, він на секунду потупив очі в землю. — Саласар, я розмовляв із нашими вашингтонськими колегами. Вони сказали, що ваша тітка телефонувала з Наварри. Мені дуже прикро, але я маю повідомити вам сумну звістку: вчора вранці ваш батько помер.

Амая зробила глибокий вдих. Їй було потрібно все повітря у кімнаті, все повітря у світі, аби не зомліти. Дюпре звівся на ноги й знову попрямував до вікна. Він смикав за шпінгалети, аж поки не відчинив його. Довга вузька стулка, яка майже сягала стелі, піддалася і потягнула за собою залишки клейкої стрічки, що гучно затріщала, відірвавшись від рами.

До зали проникнув вологий солоний бриз. Здавалося, всередину увірвалося море, чия потужна сила змела зі столу всі світлини, перевернула їх і жбурнула на підлогу. Очі Амаї були прикуті до зображень; попри шоковий стан, вона намагалася осягнути весь цей жах.

Кілька секунд Дюпре зачаровано вдивлявся у її обличчя. Потім рушив до дверей.

— Я приєднаюсь до решти групи й чекатиму на вас у залі. Якщо все відбуватиметься за планом, нам ось-ось зателефонують. Якщо ви вирішите не супроводжувати нас, я спробую знайти транспорт, що відвезе вас до морської бази у Лейкфранті. Згідно з останніми даними, працівники морського флоту фрахтують літаки, щоб евакуювати агентів ФБР, які залишилися у місті. Щойно ви дістанетеся надійного аеропорту, вам передадуть квиток до Іспанії і ви повернетеся додому.

Амая відчула, як Дюпре, проходячи зовсім поряд, на мить зупинився, простяг руку і майже торкнувся її, але останньої секунди передумав. Почулося грюкання дверей, що затріснулися за її спиною. Вона нахилилася і підхопила одну зі світлин — ту, що впала найближче до її ніг. Якусь хвильку дівчина уважно вивчала знімок, після чого згорнула його удвоє, а потім ще удвоє і сховала у кишеню.

37. Отче наш

Елісондо

Амая вдихнула солодкуваті пахощі розталого масла. Цей аромат подобався їй більше, ніж запах горілого цукру, який умить ставав різким, мов ядучий дим, намертво пристаючи до одягу і волосся. Була вона байдужою і до грубого, примітивного запаху борошна — оманливо ніжного, але задушливого, наче могильна земля. Вона глянула на свого тата, який місив листкове тісто на важких бляхах, і відчула, як серце закалатало у пришвидшеному темпі. По радіо лунав один із вальсів Штрауса (батько завжди вмикав приймач, коли працював). Побачивши її, чоловік усміхнувся. Дівчинка спробувала усміхнутися у відповідь, але не змогла. Лише глипнула на нього своїми великими сумними очима, розмірковуючи над тим, як розпочати бесіду. Як розповісти рідній людині те, що завдасть їй болю? Силкуючись добрати слова, вона роздивлялася його спину, коротке волосся на потилиці, напружені руки, що ретельно місили тісто. Амая неначе злетіла вгору і побачила себе, дев’ятирічну дівчинку, яка нерішуче завмерла, шукаючи слова, невідомі юному створінню. Вона любила його так сильно, так сильно... Амая прислухалася до музики, ритм якої щомиті прискорювався. Цей величний, вишуканий вальс — непідхоже тло для оповіді про її страхи. Вона стиснула губи, притлумивши бажання виплеснути свої страждання, оскільки зрозуміла, що нічого не скаже йому: якщо вона розкриє правду, він спохмурніє, вимкне приймач і вальс загубиться у порожнечі, змінившись іншими звуками — потріскуванням вогню у печі, стукотінням крапель, що падали на дно залізної діжки (кран погано закривався). Це рішення далося їй нелегко: груди здавив страшний біль, змусивши її заплющити очі, аби не бачити його обличчя. З-під стулених повік вислизнула одна важка сльоза, що тихенько покотилася її щокою саме тієї миті, коли усміхнений батько обернувся і мовив до неї: