Долорес Редондо – Диригент (страница 58)
Будинок № 428 на вулиці Мен був єдиною двоповерховою спорудою у полі зору. Очевидно, що він мав не набагато кращий вигляд до бурі. На щастя, всі помешкання, де жили люди, розташовувалися на другому поверсі. Складалося враження, буцімто початковий задум передбачав відвести весь перший поверх під крамниці, але останньої миті архітектор передумав і наказав залити все бетоном. До осель вів зовнішній прохід, що поєднував їх зі сторони дверей. Проминувши перехрестя між шосе 90 і початком вулиці, агенти зупинилися, аби шум двигуна нікого не сполошив; вони сподівалися, що човен, рухаючись за інерцією, довезе їх до потрібного місця. «Зодіак» відразу поплив назад, підштовхуваний течією на північ. Вони здивовано переглянулися і, скориставшись веслами, наблизилися до будівлі. Вода піднялася до дахів більшості будинків на тій вулиці й накрила найнижчі (виднілася лише частина черепиці). Течія струмила з Рівер-роуд; глиниста річкова вода залила названу на честь річки дорогу[12], закручуючись у маленькі спіралі там, де вулиця поєднувалася з набережною. Важко було не згадати списку родин, що боролися за життя у цьому районі, не підозрюючи про іншу загрозу, не зважаючи на буре баговиння, яке поки що зберігало свій первинний запах, але в міру того як підвищуватиметься температура повітря, почне смердіти.
Заглушивши двигун, вони насамперед звернули увагу на тишу — точніше, на нову послідовність звуків, незвичне перекочування хвиль над водою, втрату не лише візуальних, а й слухових орієнтирів. Прямуючи сюди, вони час від часу стривожено піднімали голови — реакція на неминучу появу гелікоптерів берегової охорони, що облітали місто в усіх напрямках. Більше нічого не було чути. Якщо прислухатися уважніше, можна було розрізнити далекий відгомін, подібний до того, який доноситься, якщо влаштуватися на вершині пагорба на околицях великого міста. Такий шелест доводить, що десь удалині вирує життя; принаймні він схожий на шум, неясний шепіт, що зникає від плескоту води або гудіння двигуна, наче відлуння, міраж, спогад про минулі часи.
Вони пришвартували «Зодіак» біля поручнів сходів, що небезпечно викривилися (основа пішла під воду, наче на причалі). Амая підрахувала, що близько десяти сходинок були затоплені.
Усі одягли бронежилета й рушили слідом за Біллом і Буллом, які відчули несподіваний приплив сил і побігли нагору, забувши про будь-які перестороги. Дорогою вони вказували на ліву сторону поручнів, що подекуди була зламана, допомагаючи іншим зорієнтуватися. Група пройшла повз двоє дверей, де хтось намалював схему помаранчевим розпилювачем — точнісінько таким, який вони несли у власних наплічниках. Дві великі літери «Х» — символ, закріплений у маркувальній системі пошуково-рятувальних робіт згідно зі стандартами Федеральної агенції з надзвичайних ситуацій
Білл та Булл дісталися входу і стали обабіч дверей. Вони одночасно обернулися і запитально глипнули на Дюпре. Там була накреслена та сама помаранчева літера «Х». Це означало, що будинок був оглянутий рятувальниками. На чотирьох сегментах схеми надавалася така інформація: у верхньому кутку було вказано день, коли група проводила рятувальні роботи, і час виїзду, а в нижньому — кількість живих або мертвих осіб, виявлених у приміщеннях; справа наводилися відомості про стан будівлі, а зліва — про конкретний рятувальний підрозділ.
— Усередині нікого не було. Фундамент пошкоджено. Нам радять не заходити туди, — прошепотів Булл.
Шарбу вказав пістолетом на дату та час, написані у верхній частині, —
Здавалося неймовірним, що вони розминулися з групою. Рятувальники мали би оглядати інші будівлі на цій вулиці. Дюпре відступив назад у коридор і пильно роздивився схему на дверях. Інформація була неповною. Крапки над «і» розставив Джонсон:
—
Дюпре повернувся на своє місце поряд із Буллом і жестом попросив Шарбу перевірити наступні двері. Той озирнувся й одними губами вимовив «Ні», красномовно махнувши рукою.
Дюпре кивнув. Диригент забезпечив собі шлях відступу, постаравшись, аби ніхто не заважав йому, проте він не потурбувався про вдосконалення свого плану.
Дюпре наказав детективам продовжувати, попередивши їх жестом, що вбивця може перебувати всередині будинку.
Шарбу загрюкав у двері.
— Поліція Нового Орлеана! Відчиняйте! — заволав він, вичікуючи біля стіни.
Всі прислухалися. Нічого.
Цього разу крикнув Булл:
— Поліція Нового Орлеана! Відійдіть від дверей! Ми заходимо!
Та вони не ввійшли. Шарбу вистрелив у засув і подався назад. Металева опора затремтіла й крутнулася на одному з гвинтів, майже перевернувшись догори дриґом; навсібіч посипалися дерев’яні тріски. Повітря наповнилося запахом пороху і горілої сосни, а відлуння пострілу покотилося над водою. Двері повільно відчинилися сантиметрів на двадцять, а потім їх заклинило.
Булл знову подав голос:
— З вами говорить поліція! Відійдіть від дверей! Ми стрілятимемо.
То був другий обман. Булл навалився плечем на хитку конструкцію, яка трохи піддалася, але наступної миті вперлася у щось тверде. Він нахилився, прикривши свого напарника, що дозволило Біллу перестрибнути через нього й упасти навколішки, цілячись у гіпотетичних нападників.
Різкий запах пороху, змішаний із паленим деревом, моментально розвіявся, поступившись смороду нещодавнього злочину. Тепло пролитої крові; хмарки подиху, завислі над губами небіжчиків; солоні краплі поту і сліз, що засихали на шкірі, лишаючи характерні білі кружальця; сеча й екскременти — наслідок панічного страху перед насильницькою смертю.
Новоорлеанцям вистачило кількох секунд, аби пересвідчитися, що у помешканні немає нікого, крім убитих. Тоді вони увійшли.
Більша частина задньої стіни вітальні була зруйнована. Крізь відчинені вхідні двері можна було розгледіти пустку на задній вулиці й розтрощений плакат із написом «Джефферсон. Предмети постачання», що застряг між двома стовпами. З води випиналися жовто-чорні уламки машинного обладнання.
Усі меблі були звалені в кутку. Можливо, їх переніс туди хтось із членів родини, але Дюпре схилявся до думки, що це зробив диригент. Будинок був крихітним, і меблі заважали вбивці підготувати «декорації»: він потребував більше простору, щоб розмістити тіла на підлозі. Жертви лежали навпроти дверей, впритул одна до одної: голови вказували у бік озера Пончартрейн, а ноги — у бік Міссісіпі, хоча після проходження урагану озеро й річка розлилися всюди.
Амая завмерла. На якусь секунду вона перетворилася на босоногу дівчинку і відчула, як її змерзлі стопи торкаються холодної мармурової підлоги танцювальної зали. Амая втупилася поглядом у свої чоботи, бажаючи переконатися, що не ступила у ручай чорної крові. В її голові чітко пролунав зловісний передзвін. Помешкання виявилося настільки маленьким, що достатньо було ступити два кроки, аби опинитися поряд із трупом, що лежав найближче від дверей. Худенький, тендітний хлопчик. Вона була певна, що йому років одинадцять-дванадцять (диригент обирав саме цю вікову категорію), проте він виглядав на десять. На ньому була чорно-жовта футболка з логотипом футбольного клубу «Новоорлеанські святі». Судячи з мокрого від сліз і шмарклів обличчя, він багато плакав. Повіки його розплющених очей були такими червоними, що здавалися нафарбованими.
«Майже мій ровесник». Амая міцно стулила очі, намагаючись відігнати цю недоречну думку. Трохи згодом вона знову позирнула на мертвого хлопчика й побачила, що з пробитої кулею маківки витекла кров, утворивши калюжку, яка майже торкалася її ніг. Вона нахилилася нижче й роздивилася рани зблизька, переконуючи себе, що жодних ознак життя не лишилося. На якомусь примітивному, тваринному рівні вона усвідомлювала, що просто зараз відбувається те, що віряни називають відділенням душі від тіла.
Запах був настільки проникливим, що Джонсон не утримався від спокуси й перевірив пульс кожної жертви. Потім він відійшов назад і з сумом похитав головою.
— Дивно, що ми не перетнулися з ним. Ознак трупного задубіння немає. Ба більше, вони ще теплі.
Поки Білл та Булл оглядали решту приміщень, Дюпре дозволив Джонсону відзняти першу низку світлин перед тим, як прибрати предмети, розкидані поверх тіл, — здебільшого посуд, що вивалився із серванта (включно зі старовинним сервізом). Агенти взяли зразки крові, хоча знали, що не зможуть передати їх до лабораторії, поки всі жахіття не минуться. Та вони все ж таки зберегли кров, позначивши кожен зразок відповідними наліпками. Джонсон знайшов скрипку, що лежала над головами жертв. Попри зусилля диригента сховати інструмент під уламками, він виблискував, мов лакована кришка труни, справивши гнітюче враження на Дюпре. Несподівано чоловік сповнився злості й спробував опанувати себе, міцно стиснувши губи у типовому для нього жесті. З вулиці доносилися голоси Булла й Шарбу, які гатили кулаками у двері, наказуючи мешканцям відчинити. Ці шуми допомагали повернутися до реальності, абстрагуватися від збочених фантазій вбивці.