Долорес Редондо – Диригент (страница 53)

Боббі простяг руку й торкнувся вологого чола матері.

— Здається, її лихоманить.

— Тут дуже жарко, — відказала Нянька. Вона була певна, що Боббі не помиляється, але вирішила говорити банальності, що дозволяли підготуватися до лихих новин.

— Мамо, прокинься! Мамо...

Боббі нахилився над Селетою і прислухався до її дихання. Він підняв їй повіки, щоб побачити розмір зіниць, що виявилися неоднаковими й не реагували на світло. Хлопець узяв її за руку, невтомно повторюючи:

— Мамо, прокинься, будь ласка. Мамо, прокинься. — Його голос став тоскним.

Він потягнув за один з її пальців, натиснув під нігтем і не відпускав, доки на подряпаній шкірі не проступила тонка кривава лінія. Очі Селети ніяк не реагували.

— Няню, здається, моя мама впала в кому.

32. Анчоуси й оливки

Маямі, Флорида

Крізь тоновані вікна фургона агентка Такер розгледіла кілька великих хмар, що затьмарювали блакитне небо Маямі. Двері домівки Нельсона були почасти приховані входом до сусідського маєтку. Будинок був достатньо новий і мав непоганий вигляд, хоча не витримував порівняння з сусідським — значно краще доглянутим, прикрашеним горщиками з квітами (Нельсон навіть не повісив штори на вікна). Агенти чекали майже годину, і двадцятидев’ятиградусна спека, що панувала надворі, призвела до страшної задухи всередині машини з вимкненим двигуном. Дихати було неможливо. Такер спробувала зосередитися на звіті з новими даними, який надіслала Амая. Крапля поту потекла вниз по чолу, викликавши відчуття, ніби по шкірі повзає комаха. Смиренно зітхнувши, вона обвела очима фургон. Від розгарячілих тіл її трьох супутників пахло потом, і це було нестерпно. Трохи раніше вони скористалися дистанційною системою прослуховування: один з агентів, видавши себе за телеоператора, зателефонував на стаціонарний номер Бреда Нельсона й не вішав слухавку, доки не увімкнувся автовідповідач. Та це нічого не означало. Побачивши номер, він, імовірно, вирішив не вступати в розмову. Трохи згодом вони прикинулися працівниками телефонної компанії і подзвонили на його мобільний. «Телефон абонента вимкнений або перебуває поза зоною досяжності».

Такер полегшено зітхнула, побачивши мотоцикл із коробкою для піци, прикріпленою на багажнику, і перевдягненого агента в червоній куртці й різнобарвному капелюсі. Згорнувши папери, вона дала сигнал експертам, щоб вони востаннє перевірили радіозв’язок і впевнилися, що агент добре їх чує. Нарешті операція розпочалася. Молодий агент припаркував мотоцикл біля хідника, пройшов сад на прибудинковій території і рушив гравійною доріжкою до дверей.

— Вперед, — наказала Такер по рації.

Агент натиснув на кнопку дзвінка. Тиша. Він натиснув удруге. Жодної реакції.

— Ще раз, — звеліла Такер.

І знову тиша.

Кілька секунд Такер вдивлялася у помешкання.

— Подзвони востаннє. Потім встановимо відеокамеру під дверима.

Агент подзвонив кілька разів. Аж раптом відчинилися двері сусіднього будинку, і надвір вийшов чоловік років сімдесяти, одягнений у піжаму, що була розстебнута на грудях. Прихилившись спиною до поруччя сходів, він зміряв «рознощика» уважним поглядом.

— Синку, я дуже сумніваюсь, що мій сусід замовляв цю піцу, — уїдливо мовив він.

— Побалакай з ним, — розпорядилася Такер. Вона знала з власного досвіду, що сусіди — надійне джерело інформації.

— Річ у тім, сеньйоре, — сказав «рознощик», удаючи, ніби щось читає у маленькому записнику, — що я отримав замовлення на подвійну сімейну піцу з анчоусами, оливками й каперсами на ім’я Бреда Нельсона, який проживає на проспекті Тіболі номер 556 В. Я не помилився?

У фургоні пролунали смішки. Дехто скорчив гримасу відрази.

Чоловік підніс руку до підборіддя, наче перевіряючи, чи добре він поголився.

— Так, адреса правильна. Бред Нельсон — мій сусід. Але боюсь, що хтось пожартував над вами. Я бачив, як він складав речі в багажник. Сказав, що вирушає у подорож.

«Рознощик» покірно зітхнув.

— Так, напевно, це розіграш. Якісь діти кілька разів жартували над нами. Ми мали би запідозрити щось нечисте: мало хто їсть оливки на сніданок. — Він розвернувся, збираючись попрямувати до вулиці, але наступної миті зупинився. — А ви часом не знаєте, коли Бред Нельсон повернеться? Він — хороший клієнт, і я вже привіз піцу... Можна залишити її біля дверей, якщо він невдовзі приїде.

— Не розраховуйте на це. Він сказав, що його не буде два-три дні. Може, навіть більше.

Агент прикинувся засмученим, подякував сусіду й почав відходити.

— Послухай, синку, ти сказав, що вже привіз піцу. Можеш віддати її мені. Сумніваюсь, що ти знаєш багатьох клієнтів, які полюбляють снідати оливками.

Агенти, що ховалися у фургоні, дружно зареготали. Такер доклала неабияких зусиль, аби втихомирити колег, побоюючись, що їх почують на іншому боці вулиці.

Такер вилізла з фургона й рушила до своєї автівки. Дорогою вона стягувала тонкий светр, що прилип до спітнілої спини, й ритмічно била себе по стегну згорненим у трубочку звітом Саласар. «От дідько! Невже чоловіки не знають, що таке дезодорант?» Їй терміново треба було прийняти душ, щоб змити всю цю гидоту, але спершу вона мала зробити дещо важливе. Жінка відчинила дверцята й вмостилася на передньому сидінні. Емерсон сидів за кермом.

— Отже, — мовив Емерсон, — ми пересвідчилися, що Нельсона немає в місті. Найбільш імовірно, що він виїхав до Нового Орлеана або вже перебуває там. Ви зателефонуєте агенту Дюпре?

— Зранку зв’язок пропав. У новоорлеанській штаб-квартирі ФБР провели евакуацію, там нікого не залишилося. Найближчим часом буде складно відновити зв’язок із групою, а коли вона покине пожежну частину, це стане неможливо.

Емерсон на кілька секунд замислився. Їй здалося, що він осмислює почуте, тож вона здивувалася, коли він оголосив:

— Інспекторка Саласар помиляється. Нельсон є диригентом.

Такер розвернулася до чоловіка, бажаючи краще розгледіти вираз його обличчя.

— Справді? А в чому саме вона помиляється?

Емерсон перевів на неї погляд, але Такер жестом наказала йому стежити за дорогою.

— Ну... вона помиляється в своєму аналізі... — затинаючись, мовив він і вказав на документи в її руках. — З одного боку, вона думає, що Мартін Ленкс і диригент — одна особа, а з другого — не погоджується, що він міг видавати себе за Нельсона.

— І тому її аналіз видається вам хибним?

Збентежений, Емерсон знову покосився на неї. Він старався полестити їй, сказати, що він на її боці, а вона.

— Взагалі-то я мав на увазі, що ми докопалися до істини, а вона — ні.

— Я вважаю її аналіз блискучим і проникливим. Гадаю, нам поталанило, що вона приєдналася до нашої групи. Ви мали би повчитися у неї, агенте Емерсоне; якщо ви прагнете чогось досягти у ФБР і отримати підвищення, не варто сумніватися у словах жінки лише тому, що вона — жінка. Не забудьте про це наступного разу.

Емерсон тоскно зітхнув. Він нагадував малого хлопчика, який ось-ось заплаче.

— Не розумію. Ви ж не поділяєте її думки.

— На відміну від вас, я її поважаю. Можете підлабузнюватися до мене скільки завгодно, але якщо ви гадаєте, що я змовлюся з вами й критикуватиму жінку, яка значно розумніша за вас, то ви дуже помиляєтесь.

Емерсон зробив глибокий вдих і випустив повітря через ніс. Він вирішив промовчати, бо не знав, які слова будуть доречними у такій ситуації.

Такер посміхнулась. Вона вийняла телефон, знайшла якийсь номер у списку контактів і натиснула на клавішу виклику.

— Не засмучуйтесь, агенте Емерсоне. Можливо, Дюпре перебуває в Новому Орлеані, так само як і Нельсон; не виключено, що Саласар має рацію, — мовила вона, підносячи звіт до очей. — Але повірте мені: ми опинилися в потрібному місці в потрібний час.

33. Срібняки

Вашингтон

Понеділок, 29 серпня 2005 р.

Директор Вілсон дивився з вікна на майже порожню Пенсільванія-авеню — природне явище для серпневого понеділка. Він мав безтурботний, розслаблений вигляд — руки занурені в кишені, рум’яне від природи обличчя вкрите здоровою засмагою. Ця легковажність контрастувала з міцно стиснутими губами й насупленими бровами, що виднілися за окулярами в тонкій оправі.

— Невже я єдиний, кому це видається свинством? — спитав Майкл Вердон, працюючи за своїм столом.

Вілсон глянув на нього з печальною покірністю. Потім зітхнув.

— Чого ще очікувати від свиней...

— Очевидно, що агентка Стелла Такер — справжнє стерво.

— Так, — погодився Вілсон, — але це стерво має рацію. Я маю достатній життєвий досвід і розумію, що іноді краще нагородити медаллю когось на кшталт Такер, ніж дозволити відтяти голову другу.

Вердон із відразою хитнув головою, проте зняв слухавку й підтвердив свій запит на з’єднання з Новим Орлеаном. Він увімкнув гучномовець, аби Вілсон мав змогу слухати розмову, і зачекав кілька секунд, уявляючи, як здивується Дюпре, коли побачить, що йому телефонують з кабінету директора вашингтонського підрозділу кримінальних розслідувань на стаціонарну лінію начальника пожежної частини.

— Майкл? — Голос Дюпре пролунав чітко, але Вердон добре знав його й відчув недовірливу інтонацію.

— Алоїзію, поряд зі мною Джим Вілсон. Бажаємо тобі доброго дня з Вашингтона, хоча підозрюю, що в Луїзіані день видався не надто добрим. У випусках новин показують жахливі кадри. Говорять про величезні руйнування, сотні загиблих і зниклих безвісти. Гадаємо, що найближчими годинами вам буде непереливки і це суттєво ускладнить проведення операції «Клітка».