Долорес Редондо – Диригент (страница 34)

— Ваш напарник не приєднається до нас?

— Ні, він у машині, розмовляє зі своїми дітьми. Він дуже їх любить.

Вона вирішила, що Шарбу вірив у те, що казав.

— Безумовно.

— І свою дружину теж, — усміхаючись, додав він.

Вона промовчала.

— Іноді я думаю, що це добре, — задумливо мовив детектив.

Амая почала жувати другий шматок хліба, налаштована не підтримувати його гру.

— Добре бути одруженим, я хочу сказати. Мати людину, з якою можна розділити своє життя.

Вона мотнула головою — жест вийшов двозначним. Отже, такою була його стратегія. Вона ніколи не була знайома з представниками цього племені, але чула про чоловіків, які говорять про шлюб, коли вперше підбивають клинці до жінки. Насправді вони хотіли одружитися не більше, ніж повиривати собі всі зуби, але натяки на подружнє життя створювали ілюзію солідності — більшість жінок думали, що їх не цікавлять легковажні зв’язки, — і це давало їм перевагу, що дозволяла приховати істинну сутність.

Амая спостерігала за ним, повільно пережовуючи хліб. Сьогодні він не одягнув бронежилет — той, який ніколи не знімав, — а забув його в автомобілі. На її честь він вбрався у блакитну обтислу футболку, що підкреслювала мускулатуру торсу та рук. Великі чорні очі здавалися щирими.

Шарбу був гарний, і він це знав. Вона вважала би його привабливішим, якби він посміхався трохи менше. Немовби прочитавши її думки, чоловік посерйознішав, і вона подумала, що таким він подобається їй більше і зараз пролунає зізнання.

Шарбу нахилився трохи вперед, аби надати своїм словам більшої інтимності й значущості. Вона усміхнулась, і це збентежило його. Час усміхатися ще не настав. Попри це, він провадив далі:

— Я знаю з власного досвіду, як важко знайти жінку, готову миритися з нашими робочими графіками, з нашим способом життя... — Він потупився, стараючись передати стримуване хвилювання в наступній фразі. — Таке життя погано впливає на наші вчинки і все псує. — Ішлося про другу складову методу Шарбу. Амая була певна, що він використовував аналогічну версію, дещо збагачену уточненням «причина не в тобі, а в мені й цій клятій роботі», коли хотів розірвати стосунки з тією чи іншою жінкою.

Вона знову усміхнулася. Зрештою, ця ситуація її розважала. Шарбу сприйняв усмішку як добрий знак і зробив наступний крок.

— Інспекторко, чи можу я називати вас Амаєю? Я помітив, що ви не носите обручку, але я знаю, що деякі жінки воліють не носити її на роботі. Ви заміжня?

На порозі з’явилися її колеги. Амая помахала їм рукою, запрошуючи підійти ближче.

— Саласар, — мовила вона наступної миті.

Шарбу розгублено глипнув на неї, дещо засмучений прибуттям агентів ФБР.

— Можете називати мене «інспекторка Саласар».

Одна з пишнотілих власниць готелю побігла в глиб їдальні, розмахуючи пультом від телевізора так, наче тримала за віжки неприборканого коня. Діставшись потрібного місця, вона натиснула на кнопку регулювання гучності з такою силою, що пучка її товстенького пальця побіліла. Годинник показував майже дев’яту. За кілька хвилин Рей Неджин мав виступити перед ЗМІ й оголосити про обов’язкову евакуацію Нового Орлеана.

План, розроблений Дюпре й очільником новоорлеанської поліції, полягав у тому, щоб провести спецоперацію на кшталт «Клітки» відразу після проходження урагану. Йшлося про план дій у надзвичайних ситуаціях, що часто застосовувався після терактів. Вони встановлять суворий контроль над основними автомагістралями, вокзалами, автостанціями й аеропортами. Усіх осіб, які вилітатимуть із міста на приватних літаках (навіть військових), ретельно обшукуватимуть. Особлива увага приділятиметься працівникам аварійно-рятувальних служб. Якщо диригент подорожував сам або у складі групи, що прибула з іншого міста, він так чи інакше спробує покинути Новий Орлеан.

Дюпре не міг забути той значок, який, за словами свідка, виблискував на грудях убивці. Ось чому, щойно надійде підтвердження вчинення нового злочину, вони повністю або частково обмежать внутрішні комунікації, аби диригент не дізнався про розташування і кількість контрольно-пропускних пунктів і не знайшов іншого способу втекти. Цей метод застосовували всі армії світу під час бойових дій. На військовому жаргоні така хитрість називається «мовчання радіо».

Дюпре був певен, що ворог причаївся поблизу, чекаючи, коли небесний демон обрушить на землю свій гнів. Агенти теж чекатимуть. З цією метою вони обрали Координаційний центр реагування на надзвичайні ситуації, розташований неподалік від штаб-квартири ФБР та озера Пончартрейн. Центр займав третій поверх пожежної частини, чиї підрозділи містилися на першому і другому поверхах. Начальник виділив їм конференц-залу, яка, судячи з усього, ніколи не використовувалася за призначенням. Туди вони перенесли свій штаб. Повісили дошки, підключили комп’ютери, встановили стаціонарну телефонну лінію і поставили десяток розкладачок з огляду на необхідність переночувати. Будівля була солідною, з міцним фундаментом, що неодноразово витримував натиск ураганів. На третьому поверсі стояли тридцять робочих місць, з яких була задіяна лише третина; оператори працювали перед тридцятьма екранами й телефонними комутаторами. У центрі зали яскраво освітлена мапа міста показувала місця, де відбувалися різноманітні події — від дорожніх заторів до сварок у барах, від аварій енергосистеми до пожеж.

Дюпре та його підлеглі докладно проінформували операторів щодо надзвичайних ситуацій, про які треба буде негайно повідомити.

Пункт один. Серія пострілів. Чотири, п’ять і більше. З мінімальними часовими проміжками.

Пункт два. Всі члени однієї родини застрелені всередині власного будинку.

Пункт три. Тіла лежать в одній кімнаті.

Щойно вони отримають дані про злочин, треба буде врахувати можливі труднощі: затоплені зони, забиті двері, повалені дерева, обірвані електродроти. Слід запастися пожежним обладнанням, аби було легше пересуватися непроїжджими вулицями.

У другій половині дня Дюпре запропонував Амаї провести контрольний обхід міста. Поки вони йшли паркінгом до свого автомобіля, їх огорнула дивна тиша. Птахи замовкли, і стало чути далекий шум дорожнього руху. Аж тут пішов дощ. Він був тихий і лагідний, заспокоюючи грізний вітер, що посилювався впродовж ранку. Дюпре й Амая сіли в машину. Вони не мали бажання розмовляти, тож обмежилися тим, що стисло розповіли іншим про зміни, що відбулися за останні години. Автівки, які минулого вечора стояли обабіч хідника, кудись зникли. Діставшись бульвару Пойдрас, агенти побачили, що на в’їзній рампі стадіону «Superdome» почав збиратися натовп. Там були пенсіонери, люди, що спиралися на милиці або штовхали інвалідні візки. Декотрі тримали немовлят на руках, а декотрі несли пухові матраци й подушки, готуючись до ночівлі. Амая угледіла кілька телевізійних камер і репортерів, які брали інтерв’ю у новоприбульців, що прямували до входу.

Дюпре з сумом дивився на людей, що скупчилися біля дверей, запитуючи себе, чи була серед них Нянька. Він нічого не сказав, проте всі помітили його тривогу.

— Вони приходять від учорашнього вечора, — пояснив Джейсон Булл. — Поліціянти, які перебувають у внутрішніх приміщеннях стадіону, повідомили, що розмістили десять тисяч осіб, але це тільки початок.

Ніхто не зреагував. Булл увімкнув радіо, ймовірно, бажаючи порушити незручну мовчанку.

Рух на Міжштатній автомагістралі був не таким інтенсивним, як вранці. Машини пересувалися швидко. Минулого вечора тут було кілька контрольно-пропускних пунктів, а зараз їх стало значно більше в усіх новоорлеанських районах. Патрульні попереджали всіх водіїв про необхідність покинути місто або вирушити до одного з укриттів.

О пів на сьому вечора вулиці мали спорожніти. Починалася комендантська година. Всі, хто вийде надвір, будуть заарештовані задля їхньої власної безпеки.

Амая дивилася на струмки дощу, що нагадували хвилі, які рухалися зі сходу на захід. По радіо оголосили, що перші дощові смуги Катріни дісталися Нового Орлеана. В автомобілі задзеленчав телефон. Булл стишив звук радіо, і Дюпре відповів на дзвінок. Він уважно вислухав те, що йому сказали, й обірвав зв’язок.

— Детективе Булле, — мовив він до новоорлеанця, а потім розвернувся до інших агентів: — Ми повертаємося до оперативного центру. З Ґальвестона повідомили, що їм вдалося витягти кулю з черепа Джозефа Ендрюса. Вона відрізняється від тих, якими застрелили інших членів родини, але це не найважливіша новина. Експерти одразу визначили, що йдеться про зброю давнього зразка. Щойно вони здійснили пошук у системі, як з’ясувалося дещо несподіване. Куля була випущена з пістолета, яким застрелили одну родину в Медісоні, штат Вісконсин. Сліди каналу ствола теж збігаються. От тільки той злочин був скоєний вісімнадцять років тому.

Наші колеги з Квантіко й Медісона надсилають усі матеріали тієї справи. За двадцять хвилин Такер та Емерсон вийдуть на конференц-зв’язок із Флориди.

23. Зло

Мартін Ленкс, його дружина, двоє синів дванадцяти й сімнадцяти років і п’ятнадцятирічна донька мешкали у великому маєтку в крихітному містечку на околицях Медісона, штат Вісконсин. З ними жила Альма — старенька мати Мартіна, що успадкувала цей маєток після смерті свого батька. Останній був суворим лютеранським пастором австрійського походження, який разом із дружиною емігрував до Сполучених Штатів під час Другої світової війни. Гроші Альми — багатої спадкоємиці — дозволяли їм жити на широку ногу. Мартін був її єдиним сином. Після смерті чоловіка стара пані переїхала до них, оселившись у спеціально облаштованому помешканні на горішньому поверсі. Трупи Ленксів на пізній стадії розкладання виявили за місяць після їхньої загибелі, коли дехто з сусідів почав дивуватися, чому вони не повертаються з подорожі (Ленкси збиралися відвідати родичів). У будинку панував пекельний холод, але сморід все одно був відчутним. Зсередини долинав гучний передзвін із п’ятої частини «Фантастичної симфонії» Берліоза, неначе попереджаючи про лихо. Ці звуки — так само як і зловонні ручаї бурої крові — вказували шлях до музичної зали просторого маєтку. Хтось поклав тіла впритул одне до одного; голови були розвернуті на північ. Батько Мартін — співробітник невеличкої фірми, сірий, пересічний і дуже набожний чоловік — безслідно щез. На кухонному столі поліція знайшла лист, адресований пастору його церкви. Мартін Ленкс писав, що його родина збилася з праведного шляху. Судячи з усього, естетичні вподобання дружини здавалися йому примітивними; нещодавнє рішення доньки-підлітка стати співачкою і музичні смаки синів, що ставали дедалі більш збоченими, ображали Бога. Мартін втрачав своїх близьких і не міг змиритися з цим фактом. Як голова родини, він почувався відповідальним за духовне виродження нащадків. Після довгих роздумів він дійшов висновку, що смерть — найкращий вихід для них; він врятує їхні душі, поки ще не пізно.