Долорес Редондо – Диригент (страница 21)
— Я маю дружину і двох дітей. Зараз вони в Атланті, гостять у моїх тестя і тещі, які дуже задоволені, що сім’я перебралася до їхнього будинку, і радіють приводу нагадати моїй дружині, що життя в Новому Орлеані — суцільне лайно. Моя мати приєдналася до них. Я подбав про те, аби вся моя родина виїхала звідси.
— А мені не вдалося вмовити мою родичку, — сказав Білл Шарбу. — Моя тітка — молодша сестра матері — є кимось на кшталт районної активістки. Вона вирішила нікуди не їхати. Застрягла в своєму будинку в Дев’ятому окрузі, і ніхто не змусить її покинути його. Ви маєте зрозуміти, що багато містян чинять так, як моя тітка, — вони мають можливість поїхати, але воліють залишитися. Є й інші люди, подібні до тих вуличних хлопців. Вони тут живуть. Саме тут їхній дім, вулиця, друзі. Єдине, що вони мають. Все своє життя бідолахи страждають від негараздів, тож труднощі їх не здивують. Для них важливо не виїхати за межі району, а бути осторонь від того, що відбувається, ігноруючи систему. Повірте мені: вони залишаться тут і будуть готові захищати свою вулицю, свій дім, свою родину ціною власного життя, протистоячи навіть тому, хто запевнятиме їх, що хоче допомогти.
— Але йдеться про ураган п’ятого рівня, і не виключено, що він досягне шостого. Гадаю, вони не усвідомлюють всієї небезпеки. Можливо, ніхто не пояснив, що їм загрожує смерть... — заперечив Джонсон.
— Так-так, вони можуть втратити життя, — погодився Булл. — Та їм байдуже. Друже Джонсоне, за всієї поваги до вас, маю сказати, що ви — чужинець. Ви проходите рідними вулицями цих людей, бачите мотлох в їхніх оселях і думаєте. Ось за це вони ладні померти? Ви не розумієте однієї речі: може, скромне майно справді є мотлохом, але це все, що їм вдалося зібрати за своє життя. Я вже давно засвоїв, що всі чужинці, які навідуються сюди, судять місцевих із висоти своєї величі.
Джонсон вдихнув повітря. Він, вочевидь, збирався відповісти, але Амая, прагнучи розрядити напруження, випередила його:
— А як щодо вас, сеньйоре Шарбу? Ви одружені?
Детектив зареготав.
— Сеньйоре Шарбу? Ніколи не називайте мене так! Білл, просто Білл. Або Шарбу. Але у жодному разі не кажіть «сеньйор Шарбу»!
— Білл Шарбу не має рідні в цьому місті, — відповів Булл, оскільки було очевидно, що його напарник промовчить. — Його батьки, брати та сестри живуть у Батон-Руж. Тут не залишилося нікого, крім тітки.
У Новому Орлеані Білл має з десяток дівчат, однак жодна не любить його настільки сильно, щоб перечекати ураган разом з ним, — мовив він, удаючи, ніби у нього болить плече в тому місці, куди напарник ударив кулаком. — Гадаю, вони вже роз’їхалися по всіх сусідніх штатах і гріють ліжко якогось приятеля.
— Оце ти загнув! — глузливо вигукнув Білл, повернувши голову до друга, який весело сміявся.
Вони повернулися на проспект Сімона Болівара, перетнули Фобур-Маріньї і, звернувши на авеню Еспланада, виїхали на вулицю Дофін.
Помаранчевий фасад готелю «Дофін» простирався обіч вулиці з аналогічною назвою. Темно-зелені круглі віконця на балконах перемежовувалися з білими віконницями й арками на першому поверсі. Білл зупинив автомобіль навпроти підземного паркінгу біля парадного входу й пересвідчився, що, попри необхідність покинути місто, готельна стоянка була заповнена. За стійкою рецепції метушилися три чорношкірі пухкі жінки. Вони швидко перевірили заявки на бронювання, після чого запросили Білла та Булла зачекати у приємному барі, суміжному з рецепцією. Тим часом одна з жінок пішла показати Амаї її кімнату. Білл, який наполіг на тому, щоб нести наплічник дівчини, провів їх до ліфта й не хотів віддавати свою ношу, аж доки жінка, посміюючись, не вирвала її з рук і не нагадала йому, що він має чекати в барі. Щойно дверцята ліфта зачинилася, вона розвернулася до Амаї.
— Ваш друг дуже гарний. Ви часом не знаєте, чи він холостий?
Амая усміхнулася.
— Так, гадаю, що так.
Жінка зацікавлено глипнула на неї.
— Здається, ви йому подобаєтесь.
— Я певна, що так. Я йому подобаюсь, і ви теж, і всі жінки на вулиці, — мовила вона, посміхаючись.
— Розумію, наречений для всіх... Тоді не хвилюйтеся за них. Їм буде затишно в «Мей Бейліз». Нині це готельний бар, але раніше тут був один із головних борделів Нового Орлеана — перший, що отримав офіційний дозвіл відкрито приймати клієнтів. Це одне з найбільш зачарованих місць
Амая знову усміхнулася.
— Ви хочете сказати, що тут живуть привиди повій?
— Тоді їх називали дамами з поганою репутацією. У нашому готелі живе привид, хоча йдеться не про повію, а про сестру засновниці. Сеньйорита Мей Бейлі не хотіла собі такого життя; вона мріяла втекти звідси. Дівчина познайомилася з молодим солдатом, який одразу зробив їй пропозицію і пообіцяв узяти з собою. Однак у день весілля він загинув під час однієї з перестрілок, що часто траплялися за тих часів. Подейкують, що вона збожеволіла від горя і вже ніколи не вибралася з готелю. Деякі постояльці стверджують, що бачили, як жінка в білій мереживній сукні плакала в саду або на балконах.
Дверцята ліфта відчинилися, і жінка обійшла недоречний жовтий плакат, що сповіщав про необхідність обережно ходити по слизькій підлозі. Амая дивилася на свою супутницю з ледь помітною усмішкою, запитуючи себе, скільки разів вона розповідала цю історію постояльцям. Жінка розвернулась до неї і повела далі:
— Та вам не варто хвилюватися. Вона являється лише чоловікам. Може, чекає на свого нареченого, — мовила вона, знизавши плечима.
Жінка відімкнула двері спальні й відійшла вбік, пропускаючи її вперед. Кімната була простора, витримана у ніжно-кремовій колірній гамі. Все було кремовим, у суто французькому стилі: меблі, ліжко, стіни, стеля, оббивка. Трохи осторонь розташовувалася ванна кімната з ванною, а посеред зовнішньої стіни красувалося велике, традиційне для півдня вікно із фрамугою; жалюзі з планками піднімалися й опускалися за допомогою бігунка. Жінка відчинила віконниці, і показався фасад суміжної будівлі.
— Вибачте, що не можу запропонувати вам нічого кращого. Номер був заброньований останньої миті, а готель ущерть забитий...
— Так, я зрозуміла. Мені здавалося, що евакуація.
— Багато людей вирішили залишитися. Вони хочуть бути в місті, щоб захистити свою власність від мародерів, які нагрянуть після урагану, і замовили номери тут, бо знають, що Французький квартал ніколи не затоплюється. Жодне стихійне лихо не зачепило його за всю історію Нового Орлеана, і маленька Катріна не стане винятком. — Жінка відчинила вікно. Всередину увірвалися звуки якоїсь мелодії. Вулицею проходив оркестр. Амая висунула голову у фрамугу й розгледіла — наскільки їй дозволив вузький провулок — численну групу музик, що жваво крокували вперед.
— Музики, — сказала вона, повернувшись до кімнати. — Не думала, що вони лишилися в місті після евакуації.
— Є дві категорії істот, які ніколи не покинуть Новий Орлеан: музики та привиди.
Власниця на мить зупинилася й увімкнула телевізор, обравши якийсь інформаційний канал. На екрані з’явився всюдисущий образ урагану, що звивався над океаном, утворюючи велику петлю в повітрі. Задоволено кивнувши, вона розвернулася до дверей і, відчинивши їх, побачила на порозі агента Джонсона. Той тримав під пахвою вісім тек із матеріалами, роздрукованими у поліцейському відділку. Амая мовчки вказала на великий письмовий стіл біля вікна. Потім взяла одну з тек і вмостилася на краєчку ліжка, поступившись стільцем навпроти столу. Перш ніж усістися, Джонсон постукав долонями по планках жалюзі, впустивши більше світла до кімнати.
Їй вистачило двадцяти хвилин, аби проглянути три передані їй справи й забракувати дві з них. У першій ішлося про злочинців, які прикинулися газівниками й, скориставшись фальшивими посвідченнями, проникли в житло родини, що лишилася без газу після зсуву ґрунту. Вони зв’язали батька та матір і били стареньку бабусю, аж доки власники будинку не погодилися віддати їм ключі від сейфа. Друга справа — нічний напад на родину, чиї характеристики збігалися з потрібним профілем. До будинку увірвалася група осіб у каптурах і здійснила пограбування. На додачу зловмисники зґвалтували жінок і змусили главу сім’ї дивитися на них. Весь цей час діти були замкнені в іншій кімнаті. Третя справа була представлена як «вбивство-самогубство». Вісім місяців тому, у грудні минулого року, Джозеф Ендрюс, сорокавосьмирічний мешканець міста Ґальвестон, штат Техас, застрелив свою дружину і двох дітей — дванадцятирічного хлопчика й шістнадцятирічну дівчину, після чого вкоротив собі віку. Родина прожила у Ґальвестоні менше місяця — вони перебралися туди із Сакраменто, тому що батько отримав нову посаду, причому в них не було проблем, пов’язаних з економічними негараздами. Ендрюс мав пристойну роботу: його перевели до іншого філіалу фірми й суттєво підвищили зарплату. Його дружина — відома декораторка, чий блог був дуже популярним у всій країні, і до того ж палка поціновувачка театру, яка приєдналася до аматорської студії, щойно переїхала до міста. Світлина дочки-підлітка була взята з групового знімка, зробленого в її новій школі в Ґальвестоні. Скидалося на те, що вона добре адаптувалася в колективі. Натомість молодший син кілька разів влаштовував конфлікти й дрібні сварки з сусідами. Згідно зі звітом, того дня, коли сталися вбивства, Ендрюс не пішов на роботу. Трупи було виявлено всередині будинку — їх знайшов сусід, який навідався до Ендрюсів, аби спитати, чи з ними все гаразд. Зброя батька лежала неподалік.