Долорес Редондо – Диригент (страница 2)
Високо в чистому блакитному небі сяяло сонце, і жодна хмаринка не затьмарювала його досконалості. Здавалося, це якийсь злий постапокаліптичний жарт. Мартін зупинився, відчувши, як крапля поту поповзла по короткому, ретельно розчесаному волоссю. Знервований, він провів рукою по шиї і пересвідчився, що комір сорочки починав намокати. Носком лискучого черевика чоловік відкинув тріски й уламки, розчистивши місце для свого портфельчика. Дістав із кишені білу полотняну хусточку й протер потилицю. Згорнувши хусточку навпіл, він сховав її і оглянув себе. Добре випрасувані штани, бездоганне взуття. Втім, м’яка джинсова куртка не годилася. Треба було обрати щось легше з огляду на спеку, що зазвичай настає після проходження урагану. Всюди, куди сягало око, були руїни. Уціліла лише маленька червона комора поблизу сходів, що вели до укриття, де сховалася родина Джонсів. Підхопивши портфельчик, чоловік попрямував туди. Двоє розчахнутих дверцят і міцний ланцюг, який досі звисав із засувів, вказували на квапливу втечу з будинку. Він на мить зупинився і вдихнув запах, що йшов від темної землі підвалу; пахло грибами, торфом і трохи сечею. Він відчув, як прискорено закалатало серце. Там нікого не було. Мартін рушив до ферми — точніше, до того, що лишилося від неї.
Альберт прокинувся. Перш ніж розплющити очі, він зрозумів, що не може рухатися: щось важке стиснуло йому груди. Десь удалині хлопець розчув голоси Джонсів і почав гучно кликати їх. Його здавлені легені насилу витримали три видихи, а потім він знепритомнів.
Отямившись, Альберт побачив сліпуче світло, що різало очі. Він гадки не мав, скільки часу пролежав непритомним, але цього разу вирішив діяти обережніше, щоб не зомліти вдруге. Констатував факт — неможливість рухатися. Дощатий настил, який, безсумнівно, обрушився з даху, повністю накрив його, однак він припустив, що зверху було ще щось — дуже важкий предмет. Лівою рукою хлопець намацав край не надто широкої дошки й дійшов висновку, що, ймовірно, на настил упав один із товстих брусів, на якому тримався курник. Задихаючись, він подихав ротом. Пекучий біль пронизував чоло в тому місці, де дерев’яні тріски здерли шкіру, а ніс був закладений шмарклями й кров’ю, заважаючи рознюхати удушливий пташиний сморід. Усе це громаддя здавлювало його, і він був певен, що ліва стопа зламана. Попри нерухомість, Альберт відчував, що вона затиснута й болить так, неначе звідти стирчали друзки скла. Біля своєї правої руки він розгледів теплий труп курки. Альберт заплакав, хоча розумів, що не слід піддаватися страху, і напружив мозок, силкуючись пригадати, як заспокоював себе, коли доводилося контролювати напади астми. Докладаючи неабияких зусиль, він вдихав повітря ротом — настільки глибоко, наскільки дозволяли масивні дошки, що давили на груди. «Дуже добре, Альберте, у тебе чудово виходить», — почувся йому голос матері, яка зазвичай допомагала йому під час нападів. Від думки про маму бажання плакати повернулося; він помітив, що на очі навернулися сльози, й відчув себе маленьким і дурненьким. Альберт мимоволі вдарив самого себе й здригнувся всім тілом, унаслідок чого розтрощена стопа затремтіла, змусивши його задихнутися від болю і втратити той слабкий контроль над диханням, якого йому заледве вдалося досягти. Ось чому впродовж наступних хвилин він заходився подумки рахувати кількість вдихів і видихів, уникаючи думати про маму. Зрештою йому вдалося розслабитися. Він повернув голову до правого плеча і вчергове подряпав лоба, коли спробував роздивитися щось в отвір між поваленими дошками.
Альберт був сільським хлопцем, тож зумів визначити за кутом падіння сонячних променів, що зараз трохи пізніше опівдня і торнадо розігнав усі хмари, які зранку нависали над землею. Також він подумав, що йому пофортунило, бо два дні тому сеньйор Джонс підстриг траву. Інакше він би не розгледів з лежачого положення чоловіка, який простував лукою. Йому одразу стало ясно, що це не сеньйор Джонс. На його грудях виблискував значок, а в руках незнайомець тримав портфельчик. Стараючись якомога більше заповнити легені, Альберт зробив глибокий вдих і крикнув, проте з його губ зірвалося лише приглушене хрипіння. Чоловік перевів погляд на руїни загону для худоби та якусь секунду дивився у той бік. Альберт не сумнівався, що чоловік підійде до нього, але тієї миті курка, що раніше здавалася мертвою, ворухнулася під його правою рукою, полізла до тріщини між дошками й вискочила на луку. Незнайомець відвів очі й продовжив свій шлях до ферми. Альберт розридався, не переймаючись тим, що може захлинутися. Зрештою, він був певен, що помре.
Наближаючись до ферми, Мартін розрізнив тихі схлипування відчаю. Такі звуки він чув десятки разів. Слова майже нічого не значили. Усі без винятку уцілілі після катастрофи розмовляли однаково. Застряглий у горлі голос намагався передати сміхотворний оптимізм і надію, що народжувалася обезголовленою, стікала кров’ю і втрачала залишки сил, поки люди блукали серед завалів, шукаючи будь-що, будь-який привід сподіватися на краще й радіти сумнівній удачі вижити.
Дівчина років шістнадцяти підбирала з-під уламків яскраві шарфи, якими трусила, наче гімнастичними стрічками, й вішала собі на шию, лишаючи в повітрі хмаринки пилу. Вона побачила його першою і попередила родину, вказавши в його бік довгими пальцями з короткими нігтями, нафарбованими чорним лаком. Джонси пильно дивилися на нього крізь отвір, що утворився на місці розбитого вікна; на усіяній трісками луці вимальовувався силует незнайомця, що прямував до ферми. Мартін задоволено розглядав їх. Відзначив ще двох дітей: підлітка приблизно того ж віку, що й сестра, і хлопчика, якому й дванадцяти не виповнилося. Старший був одягнений у футболку з символікою якогось рок-гурту, а молодший мав надто довге волосся як для хлопця. Сеньйор Джонс не розчарував його. Він плакав, сидячи на зруйнованому подвір’ї. Мартін завважив, що на одну з найближчих сходинок чоловік поклав пляшку з водою, кілька плиток шоколаду й пістолет. Він підтримував голову обома руками, виражаючи цим жестом цілковиту безпорадність. Тим часом його старенька мати, яка влаштувалася поряд, утішала його, заколисуючи, мов малу дитину. За кілька кроків від них стояла жінка років сорока п’яти. Вона допитливо й зухвало дивилася на новоприбульця. Молода сеньйора Джонс, припустив він. Худа, вродлива, з рудуватим фарбованим волоссям, що не личило їй. Вона притискала до себе одну з тих маленьких дурних собачок, які гарчать без упину. Мартін ще раз пересвідчився, що значок на грудях впадає в око. Побачивши його, вся сім’я явно пожвавішала — вони відкинули всі предмети, які тримали в руках, і рушили до місця, де раніше були двері, хоча в тій частині будинку майже вся стіна обвалилася. Сеньйора Джонс зреагувала першою. Не випускаючи собачку, вона обтрусила блузу біля вирізу, трохи пригладила волосся і, сліпуче посміхаючись, почала спускатися назустріч Мартіну. Той посміхнувся у відповідь, ненавидячи її всією душею за те, що вона здатна заподіяти стільки лиха, посіяти стільки розпусти й жаху, розгнівати самого Господа. Він простяг руку і, перш ніж торкнутися її пальців, вирішив: хоча за традицією варто було б почати зі старої, цього разу він уб’є першою саме її.
Альберт почув крики та постріли. Він широко розкрив очі й припинив плакати. Як не дивно, сьогоднішній день може стати для нього щасливим.
2. Вдача горянки
Академія ФБР, Квантіко, штат Вірджинія
Середа, 24 серпня 2005 р.
Амая Саласар знервовано совалася на стільці в другому ряду. Вона прийшла однією з перших до просторої зали, де мала відбутися лекція. Однак величезна кількість слухачів створювала загрозу тисняви. На відміну від попередніх занять, що проводилися виключно для європейських поліціянтів, ця лекція анонсувалася як відкритий майстер-клас, відвідати який могли всі охочі агенти й кадети ФБР. Вистачило двох найбільш суворих поглядів з її арсеналу, аби відігнати від сусідніх місць двох агентів у ділових костюмах і пару кадетів, що вирізнялися блакитною спецформою і широкими усмішками. Їй хотілося самотності. З-поміж усіх заходів, передбачених програмою обміну, лекція спецагента Дюпре була найцікавішою. Судячи зі швидкості заповнення зали, вона була не єдиною, хто так вважав. Невдовзі до неї підійшла Герта — середнього віку інспекторка німецької поліції. Привітавшись теплою усмішкою, вона усілася поряд. Вони були єдиними жінками, що входили до складу групи європейських поліціянтів. Зважаючи на прохолодний прийом із боку колег-чоловіків, видавалося природним, що ця жінка не відходила від неї відтоді, як вони приїхали сюди. Попервах Амая поводилася стримано. Герта подобалась їй, жінка була приємною і люб’язною, але, на смак Амаї, здавалася надто говіркою. Вона не належала до категорії жінок, які чіпляються до співрозмовників із різними нісенітницями або безжально розпитують про особисте. Проте їй було достатньо двох сніданків, двох обідів та однієї автобусної поїздки з аеропорту, аби розповісти майже все про своє життя.
— Вдача горянки, — сказала Герта.
— Що?
— Закладаюсь, що ти народилася в гірській місцевості. Мій чоловік виріс у горах, і він подібний до тебе. Мені важко витягати з нього слова.