Долорес Редондо – Диригент (страница 108)
Амая звелася на ноги й застебнула джинси. Її інтонація відчутно змінилася, коли вона підсумувала все сказане:
— А потім він знову зникне, як це зробив вісімнадцять років тому.
— Одного дня тебе люто зненавидять.
Вона усміхнулася.
— Чому ти так кажеш?
— Тому що я певен, що ти станеш чудовим копом, однією з тих знаменитих мисливиць на психів. Люди тебе обожнюватимуть, а колеги ненавидітимуть. Ти будеш зіркою.
— Я ніколи не стану такою, — заперечила вона, жбурнувши у нього подушкою.
— Від долі не втечеш, — відказав він.
Власниці готелю невтомно кидали на них багатозначні погляди й підморгували їм, проводжаючи до дверей. Попрощавшись із жінками, вони вийшли з готелю і рушили на схід. Їм хотілося спробувати дістатися стадіону до того, як сонце почне немилосердно пекти. Офіційні канали повідомили, що вночі з новоорлеанського «Superdome» до техаського стадіону «Astrodome» завдяки злагодженим діям Червоного Хреста, федеральних рятувальних груп, департаменту соціальних служб та армії штату були вивезені двадцять три тисячі осіб. Упродовж усього ранку туди виїжджатимуть автобуси. Того дня до міста мав приїхати президент. І майже одночасно з ним прибуде перша вантажівка з гуманітарною допомогою, переданою з іншого штату, — постраждалі отримають воду, їжу і ліки.
74. Нянька. Зустріти смерть
Новий Орлеан, околиці стадіону «Superdome»
Нянька почула шепотіння тисяч голосів довкола неї. Шум нагадував гудіння розтривоженого осиного гнізда — часом звук ставав гучнішим, а часом стихав, мов плескіт хвилі, що віддалялася від берега. Лише металевий скрип гучномовців перекривав дивне ритмічне шушукання тих нещасних істот. Вона розкрила очі назустріч яскравому сонцю, що швидко піднімалося небосхилом, і по її щоках поповзли дві сльози, викликані сліпучим світлом. Жінка провела безсонну ніч, зіщулившись на бетонній підлозі і притулившись спиною до металевого поруччя. Біль був різким, пронизливим, безжальним — здавалося, якась зла комаха кусає її за коліна, стегна, щиколотки, спину, завдаючи їй немислимих страждань, що затягувалися на кілька хвилин, якщо вона злегка ворушилася. Лише цілковита нерухомість дозволяла їй трохи притлумити цей пекельний біль, тож Нянька щосили старалася рівномірно дихати й сидіти спокійно. Упродовж усієї ночі вона бачила, як новоорлеанці ставали у черги за наказами солдатів із гучномовцями, чекаючи, коли їм дозволять сісти в автобуси, що виїжджали з еспланади. Чоловіки та жінки всіх вікових категорій тягли свої пожитки у різнокольорових сміттєвих пакетах, на яких дрімали виснажені діти, або у пластикових прозорих торбах, де просвічувало обшарпане дрантя. Солдати вели їх, наче вівчарські собаки свою отару, змушуючи носити речі туди-сюди. Вони придушували будь-які спроби протестів грубими жестами, а люди — слухняне стадо — підкорялися їм. Нянька не хотіла нікуди йти, вона бажала одного — повернутися до своєї оселі. Вона могла потерпіти незручності ще кілька днів, поки не полагодять систему освітлення, очистять вулиці від баговиння й осушать воду. Останнім часом вона чула безліч історій про руйнування різних районів міста, спричинені бурею. Однак Треме був надійним місцем із міцними будинками, що витримали натиск інших ураганів. Ні, вона нікуди не піде. Чекатиме, коли хтось із представників влади навідається сюди й повідомить їй, що можна вертатися додому. Знесилена й неспроможна підвестися, Нянька кинула до рота дві останні заспокійливі таблетки — вони приклеїлися до піднебіння, повільно розчиняючись і заповнюючи все гіркотою. Вона не могла проковтнути їх, оскільки губи були запалені від спраги, а язик настільки пересох, що ледве ворушився.
До неї підійшов молодик у нагруднику з емблемою Червоного Хреста.
— Сеньйоро, ви тут сама?
Коли Нянька спробувала відповісти, замість слів полилися сльози. Так, вона плакала, мов дурепа. Це вже траплялося упродовж ночі. Та легше їй не стало. Хоча її мозок напружено обмірковував ситуацію, а налаштованість на виживання залишалася твердою, вона перевтомилася і ні на що не реагувала. Сердега всоте прокляла себе за слабкість, подумавши, що справляє враження немічної старої, що втратила розум. Молодик простяг їй пляшку з водою. Вона не взяла, тож він послабив корок, кинув подарунок на її коліна й рушив далі, роздаючи пляшки іншим людям. Коли сльози нарешті вщухли, Нянька припала губами до горлечка, стараючись пити маленькими ковтками. Її стан моментально покращився. Дідько! Організм був зневоднений, а вона навіть не зрозуміла цього! Жінка вихилила всю пляшку і поклала її на землю. Схопившись за поруччя, вона почала повільно зводитися на ноги.
Біль був жахливим. Вона відчула, що от-от знепритомніє, і щосили вчепилася за опору. Жодних сумнівів не було: якщо вона впаде, то переламає собі всі кістки й помре, мов перевернута на спину черепаха, чиє тіло висушує сонце.
У такій позі вона провела понад годину, перш ніж наважилася перетнути повну людей площу і підійти до місця, де утворювалися черги. Може, там їй щось скажуть. Крок за кроком Нянька просувалася до мети, хитаючись так, ніби ґрунт під її ногами тремтів від землетрусу, мружачи очі проти блискучого світла. Дорогою вона благала Бога, аби ніхто не штовхнув її — навіть злегка. Страждання доводили її до божевілля. Стиснувши зуби, вона вперто йшла вперед, не зважаючи на нудоту і затуманений зір.
— Няню, — покликав її чоловічий голос.
Нянька продовжувала крокувати за інерцією — все, на що вона була спроможна.
— Няню, це я.
Вона зупинилася і розкрила очі, засліплені від сонця та сліз.
Боббі обійняв її, допомагаючи утриматися на ногах: вона остаточно втрачала рівновагу.
— Няню, вибач, я не міг прийти раніше. Моя мама... Селета померла вчора. Я навіть не знаю, куди відвезуть її тіло і коли мені дозволять поховати її. Я шукав тебе там. — Він вказав на внутрішні приміщення стадіону. — Гадав, що тебе евакуювали першими автобусами.
Важко було впізнати його голос, охриплий від сліз і втоми.
— Ходімо додому, Боббі.
Він у розпачі глянув на неї.
— Няню, нашого «дому» вже немає. У Треме вода піднялася до других поверхів. Район зруйновано, — насилу видавив він. У горлі немовби застряг клубок.
— Але ж вода опуститься. Так завжди було після бур, — заперечила вона.
— Няню, прорвало дамби. Вода залишиться на тому ж рівні. Туди можна дістатися тільки на човні й ніяк інакше.
Нянька розгублено дивилася на нього, проте не здавалася. Їй хотілося розгледіти в його очах бодай якийсь промінчик надії. Неможливо було уявити будинок під водою, затоплену кухню, альбом із газетними вирізками на столі.
— Няню, все закінчилося. Треба йти.
— Може, буря поверне мені їх.
— Няню, бурі нічого не повертають. Лише крадуть.
Вона заридала з подвійною силою, сховавши обличчя у нього на грудях. Юнак ніжно обійняв її і, втішаючи, повільно повів туди, де скупчилися тисячі людей, що чекали своєї черги, аби сісти в автобуси, які відвезуть їх далеко від рідного дому, деяких — назавжди.
Еспланада, що оточувала стадіон, нагадувала пекло. Скрізь лунали крики та стогони. Амая роззирнулася довкола й побачила власний розпач, відбитий у сотнях очей тих, хто стояв просто неба. Брудний мокрий одяг, порожній погляд, що безцільно перестрибував із предмета на предмет, шукаючи щось невідоме.
Страшенна спека й сонце, що піднімалося небосхилом, змушували смердіти тіла й вологі, майже зогнилі мішки, які люди волочили за собою. Її власне вбрання погано пахло. Амая відчула, як зіщулюється тканина, пристаючи до шкіри. Приємне відчуття чистоти й сухості щезло, щойно вона помітила серозне тепло сечі — основного складника зловонної рідини, у якій тонув «Superdome»; неможливо було дістатися стадіону, не занурившись у неї. Амая з огидою згадала нестерпні страждання під час сечовипускання, відлуння болю у нирках, слабкість, що нагадувала про інфекцію на внутрішній стороні стегна.
Раптом почулися гнівні крики, що прорвалися крізь гудіння і вивели її зі стану задумливості. Новоорлеанці провели під розжареним сонцем чимало годин. Ранок минув, але до Батон-Руж виїхало лише шість автобусів. Тисячі осіб сподівалися, що їх вивезуть звідси — байдуже куди. Тим часом президент проголошував промову на площі Джексона. Мер міста вислухав першу половину його монологу, а потім вирішив піти, дорікнувши йому за те, що він просторікує, поки люди помирають від голоду та спраги.
О шостій вечора під’їхало шість автобусів, і всі присутні почали непокоїтися — вони підвелися і спробували вирватися вперед, налягаючи на тих, хто юрмився перед огорожею, встановленою солдатами. Кілька груп вступили у суперечку стосовно свого місця в черзі. Деякі солдати, що охороняли автобуси, не втручалися, тримаючи зброю у захисній позиції, а деякі грубо стримували забіяк.
Амая стрімко втрачала надію.
— Ми не виберемося звідси навіть за кілька днів, — зауважила вона, розглядаючи велелюдний натовп, автобуси, що пересувалися напрочуд повільно (цієї кількості явно було недостатньо), сердиті обличчя містян, чия злоба була цілком зрозумілою, солдатів, які ретельно відбирали пасажирів наступних рейсів.
Шарбу вдивився у далечінь, неначе впізнавши когось. Якийсь патрульний у формі розмовляв із солдатами.