Долорес Редондо – Диригент (страница 107)

Амая та Шарбу мовчки переглянулися.

Вона знову розплилася в усмішці.

— Яка ж я дурна! Базікаю собі й не бачу, як ви втомилися. Я проведу вас. — Вона взяла запалену свічку з реєстраційної стійки. — Єдина проблема — вам доведеться спати в одній кімнаті, всі номери зайняті. — Розвернувшись до Амаї, вона підморгнула їй.

Жінка провела їх сходами, відчинила двері й пройшла вперед, високо піднявши свічку над головою, щоби вони могли добре розглянути обстановку. Після того як Амая спала у кемпінгу каджунів, у покинутому будинку незнайомців, на підлозі лікарні «Черіті», вона зрозуміла, що номер у готелі «Дофін» — взірець досконалості й охайності, особливо якщо порівняти його зі зруйнованими затопленими помешканнями, пропахлими пліснявою. Величезне біле ліжко, вишукані меблі жовто-бежевого відтінку, що нагадував ваніль, дзеркала, чисті простирадла. Амая здивувалася, як швидко її мозок призвичаївся до бідноти.

— Як я вже казала, у нас не залишилося жодних харчів, тож сніданок не включено. Я можу запропонувати вам лише свічку і коробку сірників на той випадок, якщо вона згасне. Гадаю, вам сподобається оце. — Вона рушила до ванної кімнати й освітила її.

Амая зазирнула туди слідом за нею і всміхнулася.

— Незадовго до урагану, — пояснила жінка, — моїй сестрі Грейс спало на думку заповнити водою всі ванни до країв. Не шкодуйте її. Вистачить на все — і на миття, і на пиття. Вода холодна, але принаймні ми маємо чисті рушники.

Амая відчула неабияке полегшення, скинувши з себе одяг, що був на ній весь час, поки тривала буря. Все одно що позбутися шару шкіри. Вона поклала на стільницю згорнену надвоє світлину, яку носила з собою, й усміхнулась, позирнувши на маленького помаранчевого дракона, подарованого Джейкобом. Потім роздивилася у дзеркалі своє голе тіло. На засмаглих плечах та шиї проступили золотаві смуги. Дівчина обмацала живіт, подумки дякуючи Аннабель за антибіотики, що справді виявилися дуже ефективними і врятували її від інфекції. Вона вилила в умивальник пів відра води. Взяла шматок мила, що пахнув бузком, і піднесла його до обличчя, насолоджуючись ароматом, на який ніколи не звернула б уваги за звичних обставин. Ретельно вимилася, оглядаючи синці й садна, не помічені нею раніше. Наостанок сполоснула волосся і використала ще пів відра води, поки змивала мило. Бажаючи зберегти приємні відчуття, вона, не витираючись, одягнула чисту білизну і бавовняну футболку. Амая давно не почувалася так добре.

— Твоя черга, — мовила вона до Шарбу, пропустивши його до ванної кімнати.

Він увійшов, залишивши двері напіввідчиненими, аби всередину пробивалося світло.

Лежачи на ліжку, неподалік від розчахнутого навстіж вікна, Амая почула, як Шарбу наливає воду. Їй уявилося, як він вдихає пахощі мила так само, як це робила вона. До кімнати увірвався теплий вітер, що приніс далеке відлуння саксофона. Це викликало в неї усмішку. Хтось репетирував соло. Амая підвелася, підійшла до вікна й прислухалася. «Є два типи людей, які ніколи не покинуть Новий Орлеан, — музики та привиди», — подумала вона.

Обернувшись, вона побачила відображення Шарбу в дзеркалі.

Мокре голе тіло, просякнуте бузковим ароматом. Чоловік був сильним і красивим, мов статуя. Він теж дивився на її відображення.

Спокійний, нерухомий, дуже серйозний. Амая взялася за край футболки й одним ривком зняла її через голову. Не відриваючи очей від Білла, вона рушила до нього.

Амая не бачила її уві сні бозна-скільки часу, пам’ять давно не відтворювала її образу. Зараз вона знову відчула її присутність біля ліжка. Жінка спостерігала за нею. Зачарована, розгнівана й водночас захоплена сміливістю маленької дівчинки, яка провокувала її, лежачи спиною до дверей. Ця поза немовби проголошувала: «Я не боюсь тебе». Хоча обидві знали, що вона боялася. Істота нахилилася над Амаєю трохи нижче й відкрила рота, дозволяючи тій відчути гарячий подих на шкірі.

«Чому я не з’їла тебе будь-якої ночі? Невже ти думаєш, що я божевільна?»

Нажахана, Амая прокинулася, вловивши якийсь порух. Її оточувала непроникна пітьма. Вона розплющила очі назустріч чорноті, картаючи себе за те, що не залишила запаленого ліхтаря у ванній кімнаті. Обмацавши туалетний столик, вона знайшла ліхтар, увімкнула його й притиснула до матраца, аби не розбудити Шарбу.

Він міцно спав. Кілька секунд Амая дивилася на нього, перш ніж перевести погляд на вікно, звідки доносився шум, що сполошив її. Вимкнувши ліхтар, вона вилізла з ліжка. Товсті штори на сусідньому вікні були розсунуті, а дві височенні стулки — навстіж відчинені. Жовтувате світло, що лилося зсередини, давало змогу розгледіти пишно обставлену кімнату. Одягнений у халат старий читав при світлі канделябра на вісім свічок. За його спиною виднілися позолочені корінці книг, які миготіли у неясному сяйві і чиї відблиски падали на книжкову шафу, що сягала стелі. Амая довго не відривала очей від чоловіка, заворожена цим прекрасним, ірреальним видовищем.

— Саласар, — покликав її Шарбу. Його голос лунав за пеленою темряви. — Повертайся до мого ліжка.

— До «твого» ліжка? — засміялася вона.

— Я лежу на ньому, а ти — ні. Тому це моє ліжко. Ходи сюди.

— Я прийду, якщо ти припиниш називати мене «Саласар». Таке враження, ніби я розмовляю з поліціянтом.

— А хто я для тебе?

— Коханець, — відказала вона. — Чи ні?

— Ходи до мого ліжка, і побачиш.

73. Грі-грі. Амулет

Новий Орлеан, Луїзіана

П’ятниця, 2 вересня 2005 р.

Коли Амая одягалася, Шарбу, який дивився на неї з ліжка, помітив на її шиї мішечок із козячої шкіри, що раніше належав Дюпре.

— Напевно, ти дуже дорога йому, якщо він подарував тобі амулет, який врятував його.

Вона стиснула талісман між пальцями, відчувши, як під м’якою шкірою щось захрустіло.

— Як гадаєш, що там усередині?

— Насіння, кавові зерна, ладан, могильна земля, перемелені людські кістки, — усміхаючись, відповів він. — Типові луїзіанські «фішки».

Те, що дають люди, які люблять тебе. Усе залежить від їхньої мети.

— Від мети?

— Дарувальники можуть мати різні наміри. Дехто прагне завдати шкоди, а дехто — захистити. Утім, я певен, що тобі не варто хвилюватися. Ця річ уже довела свою ефективність для підтримання функцій серця.

— Якщо амулет захищав серце Дюпре, що б сталося, якби він не тримав його при собі? Твої прогнози?

— Хтозна, — знизав плечима він.

Скрививши рота, Амая оглянула мішечок і сунула його під футболку.

— Я не вірю в амулети.

— Чому ж ти тоді його носиш?

— З цієї ж причини я носитиму дракона, подарованого Джейкобом.

Я визнаю силу чужих вірувань. Завдяки твердим переконанням люди створювали та знищували імперії. Можна сказати, що тип, якого ми переслідуємо, теж має стійкі переконання, хоча й на психопатичній основі. Однак його вірування є непохитними.

Шарбу задумливо дивився на неї.

— Ти дуже розумна, інспекторко Саласар.

— Отже, я знову стала «інспекторкою Саласар»? Я думала, що твої компліменти «розумній жінці» — частина методу Шарбу.

Він приклав руку до серця, прикидаючись ображеним.

— Метод Шарбу? Ти думала, що я дотримуюсь певної тактики?

— Власниця готелю розкусила тебе в перший день. Вона сказала, що ти — «наречений для всіх».

— Можливо, я був ним раніше, але зараз я гадаю, що сестри Джейкоба мали рацію. Я чув вашу розмову.

Він обхопив руками її талію, милуючись контрастом між його бронзовим тілом та її білосніжною шкірою.

— Тобі не здається, що ми — красива пара?

Вона не відповіла.

— Я щирий з тобою. Я справді так вважаю. Але ти, напевно, вже здогадалася, адже наділена загадковим даром читати чужі думки й передбачати вчинки інших людей.

— Я не наділена ніяким даром, — усміхнулась вона, згадавши слова Дюпре про те, що вирізняло її з-поміж усіх.

— Звідки ж ти тоді знаєш, що наш маніяк досі перебуває у Нола? Звідки ти знаєш, що він ще не поїхав?

Вона сіла на край ліжка й замислилася.

— Для нього часові проміжки не менш важливі, ніж конкретні дії. Ленкс чекав вісім місяців, відколи дізнався, що його дружина чекає на третю дитину. Упродовж певного періоду він плекав надію, що йому вдасться обдурити долю, сподіваючись на викидень або якусь біду, що стала би для нього подарунком небес, виявом Божої волі. Він репетирував злочин із сім’ями, що, на його думку, заслуговували на «спасіння» так само, як його власна родина. Утім, він не поспішатиме, тому що надає суттєвого значення дотриманню всіх без винятку правил, виконанню всіх без винятку ритуалів. Якщо Ленкс діятиме інакше, то розцінить свій вчинок як убивство.

— Хіба його вчинки не є вбивствами?

— У його картині світу — ні. Він психопат. Вважає сім’ю невдалим експериментом, піддослідним кролем, якого можна знищити й викинути на смітник, а потім спокійно розпочати все з чистого аркуша. Типовий психопат, описаний у психологічній літературі.

Проте він твердо вірить у деякі речі, і це перетворює його на фанатика. Ось чому не варто недооцінювати силу чужих вірувань. Найбільш імовірно, що Ленкс залишився тут: це місто — пишний бенкет для вбивці. Його влаштовує, що тисячі будинків зруйновані бурею. Буде нескладно знайти родину з необхідними характеристиками й продовжити «репетицію». Час майже вичерпано. Наближається момент істини. Мені здається, що він нервується через своїх рідних і відтягуватиме повернення до останнього. Йому не хочеться бути вдома, коли народиться його син. Ленкс приїде пізніше, аби знищити немовля. Згідно зі сценарієм. І він не чекатиме на торнадо чи ураган, адже сам постарається не залишити каменя на камені від цього храму.