Дмитрий Жуков – Небо над Іраном ясне (страница 13)

        У Неджефі навколо нього утворилося потужне ядро вірних йому прихильників, які взяли на себе штабні та охоронні обов'язки, пропаганду ідей аятолли, зв'язок з політичними емігрантами в усіх країнах. До Ірану його послання доставлялися численними кур'єрами, які долали смертельні пастки, розставлені шахською охороною.

        Особливо гарячим був 1967 рік. 16 квітня він звернувся до іранських богословських центрів:

        "Я запевняю вас, панове, й іранський народ, що режим зазнає поразки. Попереднього шаха іслам змів і його змете… Стійте на своєму твердо, не піддавайтеся пригніченню. Гнобителі підуть, а ви залишитеся… Ці тупі позичені мечі будуть вкладені в піхви!"

        І в той же день він написав відкритого листа прем'єр-міністру Ховейді, в якому крім викриття тиранії шаха, було і таке застереження:

        Не укладайте братніх відносин з Ізраїлем, цим ворогом ісламу, який зробив бездомними більше мільйона мусульман… Не давайте більше Ізраїлю і його агентам запускати руку на ринки мусульман. Не посягайте на безпеку економіки країни задля вигоди Ізраїлю та його агентів. Не жертвуйте культурою заради задоволення гріховних бажань…"

        Обстановка загострювалася. Арабські країни були на межі війни з Ізраїлем, а той, користуючись режимом найбільшого сприяння, митними та податковими пільгами, закидав Іран яйцями, курами та іншими гнилими західними продуктами, підриваючи сільське господарство. 7 червня, під час Шестиденної війни між ізраїльтянами і арабами, аятолла видав фетву, яка забороняла будь-які політичні відносини з Ізраїлем і споживання ізраїльських товарів в мусульманських громадах. Віруючі чинили на шаха тиск своїми заявами.

        У відповідь шах наказав здійснити наліт на будинок Хомейні в Кумі. Його праці знищувалися і в будинку, і у семінаріях. Були заарештовані його син Ахмед і багато інших, але й це не могло перешкодити регулярній посилці грошового утримання аятолли, яке виділялося з народних пожертвувань на релігійні потреби і належало йому по сану. Незважаючи на оточення будинку імама, його прихильники пробиралися туди ночами, тому що сама його сім'я була не тільки символом опору, але й активною його учасницею.

        17 липня 1967 року до влади в Іраку прийшла партія Баас, яка ревниво ставилася до авторитету аятолли, який скористався настроями ісламського світу під час арабо-ізраїльської війни й розгорнув широку пропаганду своїх ідей. Вже через рік він ухвалив, щоб частина грошей, зібраних шиїтським духовенством для розподілу серед бідних, виділялася і палестинській партизанській організації Аль-Фатх. Положення аятолли ускладнилося тим, що між партією Баас і шахським режимом виникли тертя з приводу кордону, що проходив по річці Шатт-аль-Араб. Баасисти почали виселення з Іраку іранців, які там жили, і одночасно тиснули на аятоллу, бажаючи використати його вороже ставлення до шаха. Йому обіцяли всіляке сприяння, але він твердо знав - варто його рухові потрапити в залежність від іноземної держави, вплутатися в чужі політичні інтриги, і чистота помислів буде порушена, а звичайна політична практика призведе до невдачі всю задуману революцію. Він не поступився своїми ідеалами та принципами і поступив дуже мудро. Його син Мустафа вручив офіційне послання імама іракському президентові Хасану Аль-Бакру. У ньому на весь світ заявлявся протест проти висилки з Іраку іранців і містилася тверда відмова іти на співпрацю з баасистами.

        Коли сіоністи спалили частину мечеті Аль-Акса в Єрусалимі, другої за значенням святині мусульман, шах поспішив зробити заяву, що оплатить її відновлення. Він хотів надати ще одну послугу Ізраїлю, а заодно втихомирити розгніваних мусульман, але у аятолли була інша думка:

        Оскільки Палестина не звільнена, мусульмани не повинні відновлювати мечеть. Нехай злочин Ізраїлю залишається наочним і буде ще однією спонукальною причиною звільнення Палестини".

        До 1969 року, коли це сталося, авторитет Хомейні став незаперечним для дуже багатьох не тільки в Ірані, але й в інших країнах. Тоді ж імам прочитав серію лекцій про ісламське правління і керівництво ісламського правознавця. Публікація збірника лекцій під назвою "Велайяте Факіх" (Правління ісламського правознавця) в Ірані, Іраку та Лівані і поширення її під час сезону хаджу не тільки познайомили мусульман з історією боротьби і цілями руху, очолюваного аятоллою Хомейні, а й визначили майбутнє Ірану.

        У квітні 1970 року в Іран прибула група впливових американських капіталістів на чолі з Рокфеллером для переговорів щодо нафтових доходів. Хоча в країні гайки були загвинчені туго і частині духовенства, відданій Імамату, заборонили читати проповіді й лекції, посипалися протести проти посилення американського впливу в країні. Охорона заарештувала і закатувала до смерті кілька впливових релігійних діячів. Аятолла Хомейні написав, що це робиться з наміром "задушити націю в ім'я отримання великих прибутків".

        Видобуток нафти становив 6 мільйонів барелів за день, а вартість кожного з них доходила до 30 доларів, особливо під час арабо-ізраїльської війни. Для процвітання тодішніх 33 мільйонів іранців цього вистачило б за очі, проте гроші розкрадалися і йшли за кордон. Не вистачало навіть асфальту для укритих ямами шосе, не кажучи вже про сільські дороги, хоча по запасах нафти і газу Іран стоїть одразу за багатющою Росією, приреченою нині на напівголодне існування. Про газифікацію села ніхто не думав, в лікарнях відчувався брак ліків, 50% населення було неписьменним, а в результаті земельної реформи Іран, який раніше експортував пшеницю, став ввозити її з Америки і Росії. І в такий час шах Мохаммед Реза надумав відсвяткувати 2500-річчя існування монархії в Ірані. За свідченням очевидців, терміново фарбувалися в веселі кольори навіть в'язниці, в яких сиділи борці проти режиму, уздовж доріг висаджувалися квіти, з паризьких салонів виписувалися перукарі, ткалися килими з зображеннями всіх коронованих осіб і глав урядів, запрошених на свято, щоб було чим здивувати гостей.

        Студентів університетів попередили, що з 11 по 18 жовтня 1971 року в них будуть канікули, і в цей час їм краще сидіти вдома. Газети відзначали, що відбуваються сутички агентів САВАК з бойовими групами мусульманських бойовиків. І ще чомусь піднімали питання про необхідність введення сексуальної освіти в школах.

        Біля руїн Пасаргаду були споруджені грандіозні декорації, а розкішну їжу там готували кухарі "Максима", які привезли з собою з Парижа все, крім іранської осетрової ікри.

        І коли все було готове, шах звернувся до порожньої гробниці Кіра Великого, дев'яти королів, п'яти королев, двадцять однієї принцеси, численних президентів і прем'єр-міністрів різних країн, а також до 10 тисяч запрошених з промовою:

        - Тобі, Кір, великий цар, цар царів, від мене, шахіншаха Ірану і мого народу, ура!!! Ми знаходимося тут в той момент, коли Іран знову віддає належне історії, і весь народ висловлює величезну вдячність тобі, безсмертному історичному герою, засновнику найдавнішої імперії в світі, превеликому визволителю всіх часів, гідному сину людства. Кір, ми стоїмо перед твоєю вічною усипальницею і промовляємо ці урочисті слова: "Спочивай у мирі, тому що ми прокинулися і будемо пильно стерегти твою славну спадщину!

        Його слухав і голова Верховної ради СРСР Підгорний, якому доповіли перед цим монархічним святом, що Кір II Великий, а по древньоперсидськи - Куруш, з династії Ахеменідів, створив велику імперію, що простягнулася від передмість нинішнього Стамбула до нинішнього Пакистану, включаючи давню Вавілонію і Середню Азію, де він і загинув в 530 році до н.е., за рік до дати, взятої довільно для того, щоб відзначити 2500-річчя монархії в Ірані. Він встиг закласти столицю своєї держави Пасаргад, де і був похований.

        Але через два століття Олександр Македонський зруйнував Перську імперію, що, здається, пройшло повз вуха Підгорного, який не дожив до смерті більшовицької імперії.

        Аятолла Хомейні обурювався величезними витратами на ювілейний бенкет і висловився від імені іранського народу недвозначно:

        "Нам не потрібне це святкування, ми голодні, покладіть кінець голоду мусульманського народу, не святкуйте на трупах людей".

        Для шаха свято було демонстрацією могутності й стабільності режиму, для аятолли - приводом для показу відсталості країни і викриття настроїв, що панували в іранському суспільстві.

                                      * * *

        Становище імама в Іраку ускладнювалося. Історично склалося так, що межа між Іраном і Іраком з 1937 року проходила по іракському березі річки Шатт-аль-Араб. Але усі іранські судна, що прямували в Перську затоку, піддавалися іракському прикордонному і митному контролю. У 1969 році шах зажадав переглянути стару угоду і підтримав курдських повстанців в Іраку. У 1971 році, коли англійці пішли з цього регіону, Іран зайняв три острови в Ормузькій протоці і отримав можливість контролювати всі перевезення нафти з портів Перської затоки. Іракська держбезпека Мухабарат посилила контроль над іранцями, що проживали в країні, все частіше висилаючи їх за кордон. Імам Хомейні протестував і вже вирішив було покинути Ірак, але йому не дали зробити це.