Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 75)

Амброс випустив курку; злякано заквоктавши, вона незграбно зістрибнула на землю і враз розчинилася серед собі подібних.

— Просто зараз?

— А що ти збираєшся сьогодні їсти на вечерю?

Кури дзьобали зерно, на їхніх спинах виблискувало сонце. Я простягла була руки, щоб схопити одну з них, але курка перелякано відскочила і втекла. Друга так само вислизнула з моїх рук. Однак із третьої незграбної спроби я таки спіймала одну курку. Вона переполохано заквоктала і затріпала крилами, панічно намагаючись вирватися й утекти, і мені стало дивно — як же це Амбросові вдавалося так легко з ними справлятися? Поки я відчайдушно намагалася втримати курку під однією рукою, а другою вхопити за шию, я увесь час відчувала на собі суворий, критичний погляд хлопця.

— Швидко і вправно, — нагадав мені Амброс.

З його інтонації я зрозуміла, що він має великі сумніви щодо моїх здібностей.

Треба було забити курку. І я твердо вирішила її забити. Ухопивши бідолашну за шию, я стиснула її й крутнула. Але рука чомусь погано слухалася мене. З горлянки птаха вирвався здавлений крик тривоги та розпачу, й на якусь мить я розгубилася. Навіжено смикнувшись і вдаривши крилами, курка вихопилася в мене з-під руки, але я з переляку неймовірно міцно тримала її за шию. Б’ючи крилами і дряпаючись кігтями, птах несамовито теліпався у повітрі і вже ось-ось мав вирватися з моєї руки.

Аж тут швидким і сильним рухом Амброс висмикнув у мене курку і вправно — в одну мить — скрутив їй голову. Потім простягнув мені тушку; я зробила над собою зусилля і взяла її. Вона була тепла, важка і нерухома.

Амброс затримав на мені погляд, і в цей час на його волоссі заграло сонце. І був його погляд гострішим за кігті, болючішим за удар крила. Бентежнішим за мертвого птаха в моїх руках.

Не зронивши ні слова, він відвернувся і пішов геть.

Але що мені той хлопець? Я не могла віддати йому своє серце: воно належало іншій. Назавжди.

Я любила Еммеліну.

Гадаю, вона теж мене любила. Але Аделіну вона любила дужче.

Це так важко, так болісно — любити одну з двійнят! Коли Аделіна була поруч, серце Еммеліни було зайняте. У такі моменти я ставала їй непотрібна, опинялася по той бік межі, перетворювалася на парію, на зайву істоту, на звичайного стороннього спостерігача за двійнятами і їхнім двійняцьким щастям.

І тільки тоді, коли Аделіна десь подовгу блукала на самоті, з’являлося в серці Еммеліни місце й для мене. Її печаль розлуки ставала для мене радістю спілкування. Мало-помалу вдавалося мені розрадити Еммеліну: то сріблясту нитку їй, бувало, подарую, то якусь блискучу кульку — і вона майже забувала, що її покинули, радо приймаючи моє товариство і мою дружбу. Ми грали біля каміна в карти, співали, теревенили. Нам було весело й радісно вдвох.

Поки не поверталася Аделіна. Змерзла, голодна і зла, вона несамовито вривалася в будинок, і тієї ж миті наш затишний світ для двох припиняв своє існування, а я знову опинялася за межею.

Це було несправедливо. Аделіна била її, тягала за волосся, а Еммеліна все одно любила її. Аделіна часто кидала її саму — а вона все одно її любила. Що б Аделіна не робила, ставлення Еммеліни до неї не змінювалося: ця любов була всеохопною. А я? Я мала таке саме мідно-червоне волосся, що й Аделіна. Я мала очі так само зелені, як і в Аделіни. За відсутності Аделіни я могла запросто обдурити кого завгодно, видавши себе за неї. Але обдурити Еммеліну було неможливо. Її серце знало, хто є хто.

У січні Еммеліна народила немовля.

Про це ніхто не дізнався. Живіт її більшав, і вона ставала дедалі лінивішою. Її не треба було довго вмовляти, щоб вона не виходила з дому. Їй і всередині було непогано: сиділа собі то в бібліотеці, то в кухні, то у своїй кімнаті — і позіхала. Її зникнення ніхто й не помітив. А з якого дива? Єдиним відвідувачем у нашому домі був містер Ломакс, який з’являвся в конкретні дні у конкретну годину. Тому мені неважко було кудись заховати Еммеліну ще до того, як він приходив і стукав у двері.

З іншими людьми наші контакти були нечастими і поверховими. М’ясом і овочами ми були забезпечені; я так і не змогла навчитися забивати курей зі спокійним серцем, але я все одно їх забивала. Інколи ми ходили на ферму, щоб купити сиру чи молока, а ще раз на тиждень з крамниці приїздив хлопчик на велосипеді з нашими замовленнями; я зустрічала його на алеї, а потім несла додому кошик із харчами.

Я вирішила, що буде незайвою пересторогою, якщо хлопець із крамниці час від часу бачитиметься й з іншою сестрою. Якось, заставши Аделіну у відносно неагресивному стані, я дала їй монетку і послала назустріч хлопцеві, що приїздив на велосипеді. Мені уявлялося, як він потім скаже у крамниці: «Сьогодні мене стрічала та, друга. Та, що несповна розуму». І мені було цікаво, що скаже лікар Модслі, коли до нього дійдуть слова хлопчика.

Але невдовзі використовувати Аделіну в її власній ролі стало неможливо. Вагітність Еммеліни вплинула на її сестру вкрай несподівано: уперше в житті в тієї прорізався апетит. З худого кістлявого опудала вона перетворилася на гладеньку дівчину з округлими формами і великими грудьми. Інколи траплялося навіть, що я — у напівтемряві, під певним кутом зору — не могла відрізнити Аделіни від Еммеліни. Тому час від часу — у середу вранці — тією, що несповна розуму, доводилося бувати мені. Я скуйовджувала волосся, вимазувала руки, вдягала на обличчя маску знервованої напруженості й виходила назустріч хлопцеві, що привозив нам харчі. Забачивши, як я швидко крокую гравійною доріжкою, він уже здогадувався, що до нього йде та, що несповна розуму. І починав нервово стискати і розтискати пальці на велосипедному рулі. Він сторожко, недовірливо передавав мені кошик, швидко засовував до кишені винагороду і хутко вшивався на своєму велосипеді, радіючи, що все обійшлося без пригод. Наступного ж тижня, зустрічаючи мене в ролі самої себе, він із полегшенням посміхався.

Приховувати вагітність Еммеліни було неважко. Важко було всі ці місяці думати про пологи та можливі ускладнення. Я вже знала про небезпеку, яку крили в собі перейми. Матильда, мати Ізабель, не пережила другого нападу пологових мук, і думка про це годинами не йшла мені з голови. Страшно було уявити собі, що Еммеліна страждатиме, що життя її буде у небезпеці. З іншого боку, лікар не був другом у нашому домі, і тому його присутності я не бажала. Він приїхав колись, оглянув Ізабель — і її забрали до притулку. Не можна було дозволити, щоб те саме трапилося з Еммеліною. Він уже колись намагався розлучити двійнят. Не можна було дозволити, щоб тепер він розлучив з Еммеліною мене. Окрім того, відразу ж після його приїзду неминуче б виникли ускладнення дещо іншого порядку. Лікар справді повірив (хоча так і не збагнув цього до кінця), що «дівчинка в тумані» нарешті виломилася з панцира німої, схожої на ганчір’яну ляльку Аделіни, яка провела в його будинку кілька місяців; але як тільки він побачить, що дівчат в Енджелфілді насправді троє, то відразу ж здогадається про істинний стан справ. Звісно, на час одного-єдиного візиту лікаря, на час пологів, я змогла б замкнути Аделіну в колишній дитячий кімнаті, і наявність у будинку трьох дівчат лишилася б непоміченою. Але від лікаря усі б дізналися про народження дитинчати, і візитерів було б хоч греблю гати. Зберегти нашу таємницю не вдалося б.

Я чудово усвідомлювала всю непевність свого становища. Я знала, що моє місце тут, знала, що тут мій дім. Не мала я іншого дому, окрім Енджелфілду, іншої любові, окрім Еммеліни, іншого життя, окрім того, яке я вела в цих стінах. Однак жодних ілюзій щодо моїх прав на Енджелфілд у мене не було. Хто я така? Хіба я маю впливових друзів? Навряд чи можна було сподіватися, що лікар Модслі відстоюватиме мої права. Та й містер Ломакс, який досі співчував мені, либонь, змінить своє ставлення, коли дізнається, що я видавала себе за Аделіну. Наша з Еммеліною взаємна симпатія не важила б за таких обставин абсолютно нічого.

Сама ж Еммеліна, нетямуща і лінива, безтурботно коротала дні у своєму добровільному ув’язненні. Але для мене ці дні були сповнені болісних роздумів і не менш болісних вагань. Як вберегти Еммеліну? Як вберегти саму себе? Щодня я відкладала остаточне рішення до дня наступного. У перші місяці я сподівалася, що це рішення згодом з’явиться саме собою, спонтанно, — хіба ж не вдавалося мені справлятися з набагато складнішими проблемами і в набагато складніших умовах? Отже, і ця проблема неодмінно знайде своє розв’язання. Бували моменти, коли я, вагаючись, кардинально міняла свою думку впродовж однієї хвилини: то хапалася за пальто, збираючись іти до лікаря і все йому розказати, то лякалася, що так я видам себе, а видавши, сама себе приречу на вигнання. І вішала пальто назад на гачок. «Завтра, — казала я собі. — Щось обов’язково придумається завтра».

А потім зненацька настав час, коли думати про завтра вже було запізно.

Я прокинулася від крику.

«Еммеліна!» — промайнуло в моїй голові.

Але то кричала не Еммеліна. Еммеліна несамовито сіпалася і важко дихала, хропла й ронила рясний піт, як коняка; її очі вилізли з орбіт, зуби оголилися. Але вона не кричала. Вона мовчки долала свій біль, наче з’їдаючи його, і він, перетворюючись у її тілі на нову енергію, додавав їй життєвих сил. Крик, що розбудив мене, був не її криком. То кричала Аделіна. Кричала несамовито, не замовкаючи, аж до самого ранку, поки Еммеліна не народила дитину. Хлопчика.