Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 74)

— Ні, нема.

— Теж мені парубок знайшовся! Та це ж дівчина!

Вони гріли чайник за чайником, намилювали дитині шкіру й волосся, вишкрябували зашкарублу грязюку з-під нігтів. А вимивши крихітку, простерилізували пінцет і витягли з ноги шпичку — дитинча сіпнулося, але не закричало, — а потім забинтували ранку. Змастили теплою рициною струпи навколо очей. Натерли рідиною проти опіків блошині укуси, а вазеліном — потріскані губи. Розчесали довге, кошлате волосся. Поклали холодні компреси на чоло та палаючі щоки. Потім загорнули у чистий рушник, посадовили за кухонний стіл, і Хазяйка заходилася годувати дівчинку з ложечки, поки Джон чистив їй яблуко.

Вона аж захлиналася, ковтаючи суп, аж давилася, запихаючись нарізаними шматками яблука. Хазяйка відрізала кусень хліба, намазала його маслом — дівчинка накинулася на бутерброд, як голодне вовченя.

Джон і Хазяйка мовчки спостерігали за нею. Очиці, очищені від струпів, виявилися скалочками смарагдів. Волосся, висхнувши, явило свій справжній, золотисто-червоний колір. На голодному худому обличчі різко виступали широкі вилиці.

— У тебе теж виникла така сама думка, що і в мене, Джоне?

— Авжеж.

— Скажемо йому чи ні?

— Ні. Але її місце — тут.

— Атож.

Хвилину-дві вони мовчали, розмірковуючи, як бути далі.

— Може, лікаря покликати?

Нездорові рум’янці на обличчі дитинчати дещо поблякли. Хазяйка приклала руку до чола — і досі гаряче, але температура помітно спала.

— Подивимося, як вона почуватиметься вночі. А лікаря покличемо вранці.

— Якщо буде потреба.

— Та отож — якщо буде потреба.

— Отак вони й вирішили, — сказала міс Вінтер. — І я залишилася.

— А як вас звали?

— Хазяйка намагалася звати мене Мері, але це ім’я якось не пристало. Джон називав мене Тінь, бо я всюди ходила слідком за ним, як тінь. Між іншим, це Джон навчив мене читати. Моїми першими книжками були насіннєві каталоги, що зберігалися в сараї, але незабаром я відкрила для себе бібліотеку. Еммеліна ж ніяк мене не звала. У цьому не було потреби, бо я завжди була поруч. А для тих, хто поруч, імена не потрібні. Імена потрібні, щоб звати тих, кого поруч немає.

Якийсь час я мовчала, розмірковуючи над почутим. Дитинча-примара. Без матері. Без імені. Дитинча, саме існування якого було таємницею. Неможливо йому не поспівчувати, однак…

— А як же Аврелій? Ви ж знали, що це таке — зростати без матері! Чому ж ви його покинули, га? А отой скелет, знайдений в Енджелфілді? Тепер я майже певна, що Джона-копача вбила Аделіна, та все ж таки — що трапилося з нею потім? Розкажіть мені, що сталося в ту ніч, коли здійнялася пожежа?

Ми розмовляли у темряві, і я не бачила виразу обличчя міс Вінтер, але мені здалося, що вона здригнулася, поглянувши на тіло, що лежало в ліжку.

— Будь ласка, накрийте їй обличчя простирадлом. Я розповім вам про дитину. Я розповім вам про пожежу. Але, може, спершу ви покличете Джудіт? Вона ще нічого не знає. Їй доведеться викликати лікаря Кліфтона. Треба буде зробити необхідні приготування.

Коли Джудіт прийшла, то спершу подбала про живу, а не про померлу сестру. Тільки-но вона поглянула на бліде обличчя міс Вінтер, як відразу ж стала наполягати, щоб та лягла в ліжко і негайно прийняла ліки. Ми разом покотили крісло до її апартаментів; Джудіт допомогла їй вдягнути нічну сорочку, а я тим часом наповнила гарячою водою грілку й поклала її під ковдру.

— Я зараз подзвоню лікареві Кліфтону, — сказала Джудіт. — Ви побудете з міс Вінтер?

Але не минуло й кількох хвилин, як вона знову з’явилася у дверях спальні й поманила мене рукою у передпокій.

— Мені не вдалося з ним поговорити, — шепнула вона, — щось із телефоном. Мабуть, снігопад пошкодив лінію.

Ми опинилися в ізоляції.

Я згадала про телефон працівника поліції, записаний на клаптику паперу, що лежав у мене в сумці, — і з полегшенням зітхнула.

Із Джудіт ми домовилися, що біля міс Вінтер першою чергуватиму я, а вона тим часом зробить в апартаментах Еммеліни всі необхідні приготування. А опісля заступить мене, коли для міс Вінтер надійде пора знову приймати ліки.

Ніч обіцяла бути довгою.

Тендітне тіло міс Вінтер вгадувалося в ліжку хіба що з того, як ледь помітно здіймалася й опускалася ковдра. Міс Вінтер дихала потихеньку й обережно, наче боялася, що хтось застукає її зненацька за цим заняттям. Світло лампи чітко окреслювало обриси її голови: вихоплювало з темряви бліді вилиці й висвітлювало білу лінію брів, а очі ніби ховало в глибоких і темних колодязях.

На бильці мого крісла лежала сріблясто-золотиста шаль. Я накинула її на абажур, намагаючись пом’якшити світло, щоб воно не било так немилосердно в очі міс Вінтер.

Я тихо сиділа, тихо пильнувала, а коли вона заговорила, то я ледь почула її шепіт.

— Хочете знати правду? Зараз, постривайте…

Слова, злетівши з її вуст, повисли у повітрі; потім, наче трохи повагавшись, знайшли нарешті потрібний напрямок і вирушили в дорогу.

Я не була доброю до Амброса. Хоча могла б. А за інших обставин — неодмінно була б. І мені б не довелося силувати себе: він був високий, дужий, з кучмою волосся, що золотилося на сонці. Я знала, що подобаюсь йому, і він теж був мені небайдужий. Але я прогнала симпатію до хлопця зі свого серця. Бо моє серце належало Еммеліні.

— Ти вважаєш, що я тебе не вартий?

Я вдала, що не почула, але він був настирливий.

— Якщо не вартий, то так і скажи!

— Ти читати не вмієш, — відказала я.

Амброс тріумфально посміхнувся. Узяв олівець із підвіконня в кухні й поволі почав виводити каракулі на клаптику паперу. Це зайняло в нього чимало часу. Літери вийшли кривими. Але напис був досить чітким: Амброс.

Закінчивши писати, він гордо подав папірець мені.

Але його героїчні зусилля пропали надаремне: я вихопила в нього папірець, зіжмакала в кульку й кинула на підлогу.

Амброс більше не приходив до кухні попити чаю в обідню перерву. Тож довелося мені пити чай на самоті, сидячи у кріслі Хазяйки, прислухаючись до його кроків та до звуку його лопати. Мені було нудно без нього — і без цигарок. Коли ж він приносив м’ясо, то, увійшовши в дім, просто передавав мені мішок — без слів, відвернувши очі, з кам’яним обличчям. Він здався. Надія покинула його.

Згодом, прибираючи в кухні, я випадково знайшла отой клаптик паперу, на якому він написав своє ім’я. Мені стало соромно за себе, і, щоб не бачити цієї паперової кульки, я вкинула її до його єгерської торби, що висіла за дверима в кухні.

Коли я здогадалася, що Еммеліна вагітна? Кілька місяців по тому, як хлопець перестав заходити до мене на чай. Я побачила це раніше, ніж вона: Еммеліна була не з тих, хто помічає зміни у своєму тілі, не кажучи вже про усвідомлення їхніх наслідків.

Я стала обережно розпитувати її про Амброса, та вона ніяк не могла второпати, про що йдеться, і щиро дивувалася, чому я злюся.

— Коли він прийшов до мене, то був такий сумний!.. Ти повелася з ним нечемно, — сказала нарешті Еммеліна. Її лагідний голос був сповнений співчуття до Амброса і м’якого докору до мене.

Оце і все, що я спромоглася з неї витягнути.

Я вирішила ошелешити її новиною.

— Ти що, не розумієш, що в тебе буде дитина?

Легке здивування на мить з’явилося на її флегматичному обличчі — і швидко зникло. Здавалося, ніщо не могло потурбувати її смиренної безтурботності.

Я звільнила Амброса. Заплатила наперед за тиждень і сказала, щоб він більше не приходив. Говорячи з ним, я відвертала очі. Жодних пояснень не дала. Та він ні про що й не питав.

— Тобі краще піти звідси якомога швидше, — сказала я йому.

Але він не міг просто так узяти — і піти. Спочатку Амброс закінчив перервану мною висадку рядка. Потім ретельно вичистив реманент — як і вчив його Джон — і склав усе в сараї, залишивши після себе чистоту й порядок. Потім прийшов до кухні й постукав у двері.

— А як ти збираєшся добувати м’ясо? Ти хоч знаєш, як правильно забивати курча?

Я заперечливо похитала головою.

— Ходімо, покажу.

Амброс кивнув на курник, і я пішла слідком за ним.

— Треба робити все швидко, не марнуючи часу, — навчав він мене. — Швидко і вправно. Не задумуючись.

Швидко вхопивши одну з червоноперих курей, що походжали біля нас, він міцно стис її в руках. Потім зімітував рух, наче скручував їй шию.

— Ось бачиш, як треба?

Я кивнула.

— Тоді давай.