Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 72)

І тут ми доходимо до найкурйознішої частини нашої розповіді. Річ у тім, що ця примара виявилася до неймовірності схожою на двійнят, які на час її появи вже мешкали в цьому будинку. Інакше б вона просто не змогла так довго прожити в цьому будинку непоміченою. Три дівчинки з мідно-червоним волоссям, що копицею спадало на плечі. Три дівчинки з вражаючими смарагдовими очима. Дивно, чи не так?

«Коли я народилася, — сказала мені якось міс Вінтер, — я була не більш ніж побічною сюжетною лінією». Цими словами вона почала розповідь про те, як Ізабель зустріла на пікніку Роланда, потім утекла з ним та зрештою вийшла за нього заміж, щоб позбутися свого милого братика з його лихою та жорстокою, зовсім не братньою любов’ю. Чарлі ж, покинутий сестрою, зовсім сказився й почав зганяти свою несамовиту пристрасть на інших. То були дочки графів і крамарів, банкірів та сажотрусів — йому було абсолютно байдуже. Відчайдушно намагаючись забутися, Чарлі кидався на них, як навіжений, часто не питаючи згоди.

У лондонському шпиталі Ізабель народила двійню. Двох дівчаток, які зовсім не були схожі на її чоловіка. Червонясте волосся — як і в їхнього дядька. Зелені очі — як і в їхнього дядька.

А ось і побічна сюжетна лінія: десь у сараї або у тьмяній світлиці сільської хати інша жінка народжує ще одну дитину. Навряд чи ця жінка була дочкою графа чи банкіра — багатії зазвичай знають, як ладнати подібні проблеми. Напевне, це була якась малопомітна, проста і беззахисна жінка. І в неї теж народилася дівчинка. Зі смарагдовими очима й мідно-червоним волоссям.

Дитя шаленства. Дитя насильства. Дитя Чарлі.

…Стояв собі колись будинок на ймення Енджелфілд.

Жили собі в ньому двійнята.

І прийшла колись до Енджелфілду їхня кузина — чи, радше, зведена сестра.

Я сиділа, замислившись, у поїзді, а прочитаний щоденник Естер лежав у мене на колінах.

І раптом мені згадалося ще одне незаконнонароджене дитя — і те велике співчуття до міс Вінтер, яким сповнилося було моє серце, враз ослабло, і я розлютилася. Аврелій. Чому його забрали від матері? Чому покинули напризволяще? Чому залишили самого у величезному світі, позбавивши можливості знати свою історію, історію свого походження?

А ще мені пригадався білий тент із людськими останками. Тепер я точно знала, що то був не скелет Естер.

І тепер уся історія звелася до тієї ночі, коли сталася пожежа. Підпал. Убивство. Відмова від дитини.

Коли поїзд прибув до Гарроґейту і я вийшла на платформу, мене здивував сніг, якого насипало аж по кісточки. Хоч я й дивилася у вікно впродовж останньої години, але, вочевидь, нічого там не помічала, заглиблена у свої думки.

У момент осяяння в мене виникло враження, що мені нарешті стало ясно все.

Мені здалося, що тепер, коли я здогадалася, що дівчат в Енджелфілді було не двоє, а троє, ключ до остаточної розгадки — у моїх руках.

Та у роздумах я дійшла висновку, що й досі нічого не знаю. І не знатиму, доки не розвідаю: що ж трапилося в ту ніч, коли сталася пожежа?

Був переддень Різдва; було пізно; ішов сильний сніг. І перший таксист, і другий навідріз відмовилися везти мене в таку далечінь і в таку заметіль; але третього таксиста, чоловіка із флегматичним виразом обличчя, мабуть, зворушила пристрасність мого благання. Він знизав плечима, впустив мене у свою автомашину і хрипким голосом попередив:

— Спробуємо доїхати, але я нічого не обіцяю.

Ми виїхали з міста, а сніг усе падав і падав, невпинно, сніжинка за сніжинкою, накопичуючись на кожному дюймі землі, кожному живоплоті, кожному дереві. Ось ми проїхали останнє село, останню ферму — і опинилися посеред білого ландшафту, де не завжди можна було розрізнити дорогу; я втиснулася в сидіння, з острахом чекаючи: а що, як водій передумає і поверне назад? Тільки завдяки моїм чітким вказівкам він не втрачав віри в те, що нам наразі таки вдається не збитися з дороги.

Коли ми нарешті дісталися володінь міс Вінтер, я сама вилізла з автомашини, щоб відчинити перші ворота, а трохи згодом перед нами постала й головна брама будинку.

— Сподіваюся, ви знайдете дорогу назад, — сказала я.

— Та ви за мене не турбуйтеся. Я — і не знайшов би? — відказав таксист, знову знизавши плечима.

Як я й передбачала, браму було зачинено. Не бажаючи, щоб водій сприйняв мене за якусь злодюжку, я, поки він розвертав авто, вдала, ніби шукаю в сумочці ключі. А дочекавшись, аж він трохи від’їде, вхопилася руками за ґрати й перелізла.

Двері до кухні були незамкнені. Я стягла черевики, струсила з пальта сніг і роздяглася. Потім перетнула кухню і вирушила відразу до апартаментів Еммеліни, де, як я сподівалася, мала бути міс Вінтер. Неприємні запитання нуртували в мені й штовхали мене вперед. Я рішуче крокувала коридорами, ледь стримуючи лють, що спалахнула в мені через Аврелія і через жінку, скелет якої через шістдесят років знайшли в обгорілих руїнах енджелфілдської бібліотеки. Утім, попри бурю, що вирувала в моїй душі, пересувалася я тихо: товстий килим наче вбирав у себе мої шалені кроки.

Не постукавши попередньо у двері, я поштовхом розчинила їх і відразу увійшла до кімнати.

Штори й досі були завішені. Біля ліжка Еммеліни непорушно сиділа міс Вінтер. Трохи налякана тим, що я увірвалася так несподівано, вона подивилася на мене широко розкритими очима, у яких промайнув якийсь досі небачений проблиск.

— Скелет! — засичала я на неї. — В Енджелфілді знайшли скелет!

Я вся перетворилася на очі й на вуха, нетерпляче очікуючи на спонтанне зізнання. Байдуже, що це буде, — слово, жест чи вигук: я зрозумію його.

Та ось тільки відчувалося в кімнаті щось таке, що не давало мені цілком зосередитися на пильнуванні за реакцією міс Вінтер.

— Скелет? — перепитала письменниця.

Вона сполотніла, очі її сповнилися неймовірним океаном почуттів… і в цьому океані потонула вся моя лють.

— О Господи! — видихнула вона.

«О Господи!» Яке ж тільки багатство емоційних відтінків здатні вмістити в себе ці два слова! Страх. Відчай. Розпач. Жаль і каяття. Полегшення — але якесь нехороше, те, що не надає розради. А ще — горе. Задавнене, непозбутнє і глибоке.

І раптом те далеке і невиразне, що заважало мені зосередитися, різко увірвалося в мою свідомість і витіснило з неї все інше. Що це? Щось зовсім не пов’язане зі зловісною знахідкою у згорілій бібліотеці Енджелфілду. Щось, що передувало моєму вторгненню. На якусь мить я зніяковіла, а потім усі ті несуттєві деталі, які я мимоволі підмітила, не звернувши на них уваги, склалися докупи. Атмосфера в кімнаті. Завішені штори. Водяниста прозорість очей міс Вінтер. Зникнення отого внутрішнього сталевого осердя, яке завжди відчувалося в цій вольовій жінці.

Моя увага звузилася до одного: а куди поділося розмірене, як шум моря, дихання Еммеліни? Я вслухалася, але нічого не могла почути.

— Ні! Вона…

Я кинулася навколішки перед ліжком і прислухалася знову.

— Так, — тихо сказала міс Вінтер. — Вона померла. Усього кілька хвилин тому.

Я подивилася на непорушне обличчя Еммеліни. У ньому начебто нічого не змінилося: ядуче-червоні шрами; перекошені губи; зелені очі. Я взялася за її вкриту плямами опіків руку — вона й досі була тепла. Невже Еммеліна і справді померла? Абсолютно, безповоротно, назавжди? Це здавалося просто неймовірним. Ні, вона не могла отак узяти — і піти від нас! Щось неодмінно мало лишитися нам на втіху. Може, її ще можна повернути — якимось заклинанням, якоюсь магією, якимось талісманом? Невже вона більше ніколи мене не почує — жодного мого слова?!

Тепло її руки дало мені надію, що все ж таки Еммеліна ще зможе мене почути. Тепло її руки вмить покликало з моїх грудей усі ті слова, які я хотіла переказати сестрі, — і вони побігли, спотикаючись одне об одне, щоб якнайшвидше зірватися з моїх вуст і полинути до вух Еммеліни.

— Еммеліно, знайди мою сестру. Знайди її, будь ласка. Скажи, що я чекаю на неї. Скажи їй, що… — Я затнулася: горло моє виявилося завузьким для такого юрмища слів, і вони заважали одне одному. — Скажи, що мені сумно без неї! Скажи, що мені самотньо!

Слова — пристрасні, запальні — похапцем вискакували з мене, із шаленим завзяттям пробігали ту невеличку відстань, що відділяла мене від Еммеліни, і кидалися навздогін тій, яка щойно вирушила у вічні мандри.

— Перекажи, що я не можу більше чекати! Скажи, нехай прийде до мене!

Але було вже запізно. Між нами впала завіса вічності. Невидима. Невідворотна. Невблаганна.

Мої слова, вилетівши, безпорадними пташками вдарилися об шибку.

— Бідна моя дитино.

Відчувши на плечі дотик руки міс Вінтер, я тихо заплакала — заплакала над похололими тілами моїх загиблих, понівечених слів.

А рука міс Вінтер, легенька, майже невагома, лишилася на моєму плечі.

Нарешті я перестала плакати і втерла очі. У моїх грудях ще лишалося кілька слів. Вони носилися, стукаючись об ребра й не відаючи, куди поділися їхні товариші.

— У мене була сестра-близнючка, — мовила я. — Ось тут. Дивіться.

Я підняла заправлений светр і повернулася боком до світла. Мій шрам. Моя половинка місяця. Блідого, срібно-рожевого кольору; напівпрозорий перламутр. Роздільна межа.

— Вона була ось тут. З’єднана зі мною ось у цьому місці. А вони взяли і розділили нас. І моя сестра померла. Не змогла без мене жити.

Я відчула тремтливий дотик пальців міс Вінтер на моєму боці — то вона провела ними по перламутровому півмісяці. У її очах світилося ніжне співчуття.