Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 57)

У тому самому класичному парку, який колись понівечила саме вона.

Як же це все скласти докупи?!

Мій погляд заглибився у темряву за вікном. Розкішний парк міс Вінтер — може, і це данина пам’яті Джона-копача? Довічна спокута за біль, якого вона завдала, за кривду, яку заподіяла?

Я потерла свої сонні очі: час лягати спати. Але заснути мені виявилося не під силу: невідчепні думки крутилися в голові.

Я вирішила прийняти ванну. Поки вона наповнювалася водою, я окинула поглядом кімнату, розмірковуючи, чим би зайнятися. Мою увагу привернула паперова кулька під туалетним столиком. Я розгорнула її і розгладила. То був рядок записаних мною звуків.

У ванній, під шум води, я зробила кілька непевних і короткотривалих спроб знайти хоч якийсь сенс у цих значках. Але мене не покидало підсвідоме відчуття, ніби я не зовсім достотно відтворила на папері те, що пробурмотіла Еммеліна. Я знову оживила в пам’яті залитий місячним сяйвом парк, погойдування гілок ліщини, ґротескне обличчя — напружене і перелякане… І знову ніби почула оте поспішне белькотіння. Але хоч як я старалася, самого вислову пригадати так і не змогла.

Я забралася у ванну, а клаптик паперу поклала скраю. Вода, тепло якої зігрівало мої ноги, плечі і спину, здавалася відчутно холоднішою біля макули на моєму боці.

Замружившись, я сповзла під воду. Вуха, ніс, очі — все пішло під воду, тільки маківка лишилася над поверхнею.

Я виринула, щоб хапнути ротом повітря, і знову ковзнула під воду. Знову виринула — і знову пірнула. Вдихаю — пірнаю. Вдихаю — пірнаю.

Вода допомогла мені розслабитись, і думки мої пожвавилися, немов і самі почали плавати у просторі моєї свідомості. Я мала достатньо добре уявлення про специфічну мову двійнят, щоб знати, що мова ця ніколи не виникає на абсолютно порожньому місці. Для неї має бути якась основа. У випадку з Еммеліною та Аделіною цією основою могла стати або англійська, або французька, або, врешті-решт, обидві.

Знову ковток повітря — і знову під воду.

Головоломка. Таємний шифр. Криптограма. Думаю, вона не настільки складна, як єгипетські ієрогліфи чи крито-мікенські написи. З чого ж почати? Узяти кожен склад окремо. Це може бути слово або ж частина слова. Спершу треба видалити інтонацію і звернути особливу увагу на наголос. Поекспериментувати з подовженням, скороченням і приглушенням голосних звуків. А потім подивитися: що цей склад нагадує англійською? І що — французькою? А що, коли поміняти склади місцями? Можливих комбінацій буде багато. Тисячі. Але не безконечна кількість. Комп’ютер із цим завданням може впоратися за лічені хвилини. А людський мозок — за рік чи два.

Мертві йдуть під землю.

Що?!

Від несподіванки я аж підскочила і сіла у ванні, ошелешено озираючись.

Ці слова прийшли нізвідки. І боляче закалатали у грудях.

Безглуздя якесь! Маячня. Цього не може бути!

Охоплена дрожем, я простягла руку до краю ванни, де поклала свій запис, і піднесла його до очей. Збентежено переглянула.

Мої літери, мої символи і знаки, мої закарлючки і крапки — всі вони зникли. Потрапили у калюжку води і втопилися.

Я ще раз спробувала пригадати ці звуки і те, яким чином вони припливли до мене у воді. Але їх уже вимило з моєї пам’яті. Усе, що я спромоглася пригадати, — це насуплене обличчя Еммеліни та п’ять отих різких нот, які вона виспівувала, йдучи геть.

Мертві йдуть під землю. Звідкіля ж узялися в моїй свідомості ці слова? Які коники викинув мій мозок, з якої чорної діри він видобув цю фразу?

Щось не дуже віриться, що саме це і пробелькотіла мені Еммеліна…

«Облиш, не забивай дурницями голову», — сказала я собі.

І простягла руку по мило — з твердим наміром змити з себе всі ті підводні фантазії.

У помешканні міс Вінтер я ніколи не дивилася на годинник. Слова мені служили за секунди; написані рядки — за хвилини. Дванадцять слів на рядок, двадцять три рядки на сторінку — оце і була вся моя хронометрія. З регулярними інтервалами я робила перерву, щоб покрутити ручку стругачки для олівців і подивитися, як звисають, а потім падають у кошик завитки стружки з графітовою окантовкою. Отакі перерви означали у мене години.

Мене цілковито поглинала історія, яку я слухала й записувала, і ніщо інше мене не цікавило. Мої денні думки і нічні сни залюднювали персонажі не з мого світу, а зі світу міс Вінтер. Лабіринтами моєї уяви блукали Естер і Еммеліна, Ізабель і Чарлі, а Енджелфілд був місциною, до якої я постійно подумки поверталася.

Ні, я не збиралася відмовлятися від власного життя. Просто занурення в історію міс Вінтер було одним із способів його ігнорування. І все ж таки не можна отак узяти — і «відключитися». Попри все своє добровільне засліплення, я не могла не помічати, що надворі був грудень. У глибині моєї свідомості, на краєчку мого забуття, на полях аркушів, що їх я так затято заповнювала літерами, грудень вів підрахунок днів, невблаганно наближаючи день мого народження.

Того дня, що настав після ночі судомних корчів і сліз, я не зустрілася з міс Вінтер. Вона не вставала з ліжка і бачилася тільки з Джудіт та лікарем Кліфтоном. І це було мені на руку, бо я й сама не виспалася.

Але наступного дня міс Вінтер таки мене покликала.

Я пішла до скромної маленької кімнати і застала її в ліжку. Її очі наче побільшали, хоча косметики на її обличчі не лишилося й сліду. Схоже, ліки міс Вінтер того дня діяли як слід. Я помітила в її рисах небачений спокій та умиротворення.

Віда Вінтер не всміхнулася мені назустріч, але в очах її світилася доброзичливість.

— Вам сьогодні не знадобиться записник та олівець, — сказала вона. — Я хочу, щоб ви дещо для мене зробили.

— Що саме?

Увійшла Джудіт і розстелила на підлозі простирадло. Потім принесла із сусідньої кімнати крісло для міс Вінтер і посадовила її туди. Крісло економка повернула так, щоб міс Вінтер могла дивитися у вікно, потім накинула їй на плечі рушник і розпустила її пишні жовтогарячі кучері.

Перш ніж вийти, Джудіт подала мені ножиці.

— Удачі! — сказала вона мені й посміхнулася.

— Але що я маю робити? — запитала я у міс Вінтер.

— Підстригти мене, звісна річ.

— Підстригти?

— Авжеж. І не дивіться на мене так. Не витрачайте надаремне слів. Беріть і робіть.

— Але я не вмію!

— Просто беріть ножиці — і ріжте. — Вона зітхнула. — Мені байдуже, як ви це зробите. Мене не цікавить, який я матиму вигляд. Кажу вам — беріть і стрижіть.

— Але я…

— Будь ласка.

З великою неохотою стала я позаду міс Вінтер. Два дні в ліжку перетворили її волосся на жмут жорстких заплутаних ниток. Ці нитки були такі сухі на дотик, наче ось-ось мали зламатися, та ще й перемежовані маленькими твердими вузликами.

— Краще спочатку я вас розчешу.

Вузликів було чимало. І хоча міс Вінтер не дорікнула мені ані словом, я все одно відчувала, як здригається вона при кожному порухові гребінця. І я відклала його, вирішивши просто повирізати вузлики, щоб не завдавати їй болю.

Обережно і невпевнено чикнула я ножицями перший раз, для проби. Відітнула кілька дюймів. Гострі ножиці легко вгризлися в тонке волосся, і відрізані пасма впали на простирадло.

— Я хочу коротше, — ненав’язливо зауважила міс Вінтер.

— Ось так?

— Ще коротше.

Я взяла в руку одне пасмо і, стримуючи легке роздратування, чикнула його ножицями. Мідно-червона змія сповзла мені під ноги, і в цей момент міс Вінтер знову почала говорити.

Пам’ятаю, як через кілька днів після похорону я опинилась у кімнаті, де колись жила Естер. Зайшла просто так, знічев’я. Стояла собі біля вікна і дивилася перед собою. Раптом мої пальці намацали на шторі маленький рубчик. Це була дірка, що її заштопала Естер. Вона була дуже вправною майстринею. Але скраю чомусь залишився розтріпаний кінчик нитки. Мимоволі, майже механічно, я взяла й почала її смикати. Насправді я не збиралася її витягувати, все вийшло якось саме собою … Р-раз! — і ось нитка вже в моїх руках, у повну довжину, із зигзагами в тих місцях, де були стібки. А у шторі знову утворилася зяюча діра. З часом вона ще побільшає.

Джон завжди був проти присутності Естер у нашому домі. Він зрадів, коли вона поїхала. Але факт залишався фактом: якби Естер і досі була тут, Джонові б не довелося лізти на дах. Якби Естер і досі була тут, ніхто б не пошкодив запобіжної клямки. Якби Естер і досі була тут, отой фатальний день розпочався б і завершився, як будь-який інший. Джон, як завжди, пішов би займатися своїми справами у парку. І коли вечірня тінь від рогу будинку упала б на гравій, то не було б драбини, не було б східців, не лежав би Джон, розкинувши руки, на землі, не вбирав би у своє мертве тіло її холод. А надвечір наш садівник ліг би у своє ліжко та міцно заснув, і навіть у страшному сні не побачив би отого свого прощального польоту в обійми смерті.

Якби ж то Естер і досі була тут!..

Дивитися на дірку в шторі було просто нестерпно.

Поки міс Вінтер говорила, я не переставала чикрижити її волосся і зупинилася тільки тоді, коли дійшла до мочок.

Вона піднесла руку до голови і помацала волосся.

— Ще коротше.

Я взяла ножиці і знову заходилася стригти.

Амброс усе одно приходив щодня. Він копав, висмикував бур’яни й удобрював землю. Я гадала, що він приходить через гроші, які я йому заборгувала. Але коли правозаступник дав мені трохи готівки — «перебитися, поки не повернеться дядько», — я розплатилася з Амбросом, але він усе одно приходив. Я спостерігала за ним з горішніх вікон. Кілька разів він зводив очі догори, й мені доводилося швидко відсахуватися, але якось він устиг мене побачити і помахав рукою. Я не відповіла.