Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 59)
— А Еммеліна?
— Ми ж із вами домовлялися! Ніяких забігань наперед! Жодних запитань!
Змінивши вираз обличчя на менш суворий, письменниця нахилилася і, вивчаючи мене поглядом, турботливо спитала:
— Ви часом не захворіли?
— Та начебто ні.
— Не знаю, але мені здається, що у вас неробочий настрій.
Це означало, що інтерв’ю закінчено.
Повернувшись до себе, я цілу годину нудилася, не знаючи, що робити, не відаючи, куди подітися від самої себе. Сіла була за стіл, узяла олівець, але настрою писати не було. Відчувши, що змерзла, пішла підкрутити обігрівач; трохи згодом мені стало жарко, і я скинула джемпер. Хотілося поніжитися у ванні, але гарячої води не було. Заварила какао, але всипала у нього забагато цукру — вийшов нудотно-солодкий. Може, книжку почитати? А який сенс? Он у бібліотеці всі полиці книжками заставлено. Мертві слова. Не дадуть вони мені ніякої розради, ніякої втіхи.
Вітер жбурнув у вікно жменю дощових крапель, і серце моє тьохнуло. Надвір! Ось куди мені зараз потрібно! І не просто до парку, а кудись далеко-далеко. Зараз. Негайно. Ген аж до мохових боліт.
Головна брама завжди замкнена, я це знала, але не мала ані найменшого бажання просити Моріса відімкнути її. Натомість вирушила через парк до найвіддаленішої від будинку місцинки. Там були двері у стіні. Вони заросли плющем, і їх уже давно ніхто не відчиняв, тому мені довелося докласти чимало зусиль, розсуваючи зарості в пошуках клямки. Коли я потягла двері на себе і вони таки розчинилися, за ними виявилися ще густіші зарості плюща, крізь які я насилу пролізла, вибравшись з них геть розпатланою.
Раніш я вважала, що мені подобається дощ, але виявилося, що я погано його знаю. Я любила міський дощ — доброзичливий і вихований, «пом’якшений» міським кліматом, підігрітий міським теплом. Але тут, на торф’янику, дощ був жорстокий і злий, хльосткий від вітру і колючий від холоду. Шматочки льоду голками впивалися мені в обличчя, а пориви вітру штурхали мене у спину.
З днем народження!
У крамниці батько зазвичай діставав із-під столу мій подарунок, коли я спускалася вниз. Найчастіше подарунком була книжка чи декілька книжок, придбаних на аукціоні і відкладених до мого дня народження. Утім, це могла бути платівка, парфуми, картина… Удень, коли меншало роботи, батько загортав подарунок у папір, упіймавши момент, коли я виходила на пошту чи відлучалася до бібліотеки. В обідній час батько — сам, без матері — виходив купити вітальну картку, а потім, сидячи за столом, підписував її: З любов’ю — від мами і тата. І все це батько робив сам, сам-один. Сам ходив до булочної по торт. У якомусь потаємному місці в крамниці (я так і не дізналася, у якому саме, і це був один з нечисленних секретів, досі не розгаданих мною) він ховав свічку, яка вигулькувала зі своєї схованки щороку на мій день народження. Свічку запалювали, а потім я задмухувала її, зображуючи при цьому невимовну радість і захват. Після цієї процедури ми їли торт, пили чай і всідалися за каталоги, щоб спокійно перетравити з’їдене.
Я знала, яким випробуванням ставали для батька мої дні народження, коли я була малою. Зараз, коли я вже доросла, це набагато легше. Але тоді батькові доводилося ховати подарунки в сараї, причому не від мене, а від матері, яку дратував навіть їх вигляд. Неминучий головний біль був її ревно дотримуваним обрядом спомину, через який не можна було запросити до нас на мій день народження інших дітей; не можна було також розважитися походом до парку чи звіринцю — адже це б означало лишити матір саму. Іграшки, які мені дарували на день народження, були скромними і непоказними; торти ніколи не пеклися вдома, а купувалися, і перш ніж сховати їх у жерстянку до наступного дня, з них слід було видалити свічки та цукрову глазур.
— З днем народження! — радісно шепотів тато мені на вухо. — Будь щаслива у свій день народження!
Та чи був цей день для мене дійсно щасливим?.. Ми з батьком потихеньку грали в карти; переможець зображав на обличчі тріумф, а переможений корчив нещасну згорьовану гримасу. І все це — мовчки. З горішньої ж кімнати не долітало ані звуку: ні зойку, ні сичання, ні белькотіння. У перервах між нашими іграми мій бідолашний батько то сходив нагору, то спускався вниз, розриваючись між мовчазним болем у материній спальні і нашим таємним днем народження на першому поверсі. І коли він курсував сходами, вираз його обличчя мінявся з радісного на співчутливий, зі співчутливого — на радісний.
То був нещасливий день народження. Разом зі мною на світ з’явився смуток. Він завжди був поруч. Він осідав, як пил, на всіх речах у нашому домі. Він укривав усіх і все. Він удирався в нас із кожним нашим подихом. На кожного з нас накидав пелену нещастя.
Такі нестерпні спогади виринули з моєї пам’яті під крижаним дощем, і я відчула, що страшенно змерзла.
Чому моя мати так і не змогла полюбити мене? Чому моє життя важило для неї менше, ніж смерть моєї сестри? Напевне, вона винуватила мене в її смерті. Що ж, можливо, вона мала рацію. Адже я живу тільки завдяки тому, що моя сестра померла. І щодня самим своїм виглядом нагадую матері про її втрату.
Невже їй було б легше, якби ми обидві померли?..
Приголомшена цими роздумами, я йшла собі і йшла, немов загіпнотизована. Мені було байдуже, куди я йду. Я нікуди не дивилася, нічого не бачила. Просто йшла, спотикаючись, і сама не знала, куди йду.
І раптом на щось наштовхнулася.
— Марґарет! Марґарет!
Я так змерзла, що й не злякалася. Обличчя задубіло так, що я не змогла належним чином відреагувати на несподівану появу височенної та широченної постаті, закутаної у схожу на тент водонепроникну накидку.
Фігура ворухнулася, поклала обидві руки мені на плечі і злегка мене струснула.
— Марґарет!
Це був Аврелій.
— Ви тільки погляньте на себе! Ви ж синя від холоду! Мерщій ходімте зі мною!
Він узяв мене за руку і швидко повів за собою. Я мовчки спотикалася трохи позаду, аж поки ми не вийшли на дорогу, на якій стояла машина. Аврелій швиденько запхав мене всередину. Я почула, як зачиняються дверцята, як загуркотів двигун; відчула, як мої коліна й литки огорнув потік тепла.
Аврелій відкоркував термос і налив мені чашку апельсинового чаю.
— Пийте!
Я відсьорбнула. Чай був гарячий та солодкий.
— Їжте!
Я вгризлася в бутерброд, що він його мені простягнув.
Сидячи у теплому авто, п’ючи гарячий чай і наминаючи бутерброди з курятиною, я нарешті відчула, як мені холодно. Мої зуби заторохтіли, мов кастаньєти, а тіло охопив несамовитий дрож.
— Господи! — тихенько вигукував Аврелій, подаючи мені один смачний бутерброд за іншим. — Який жах!
Нарешті їжа трохи привела мене до тями.
— Що ви тут робите, Аврелію?
— Я приїхав, щоб подарувати вам ось це, — відказав він і, простягши руку, взяв із заднього сидіння форму для випічки тортів.
Аврелій поклав її мені на коліна і, сяючи радістю, урочисто зняв кришку.
Усередині був торт.
Домашній торт.
А на ньому літерами з глазурі було написано:
З днем народження, Марґарет!
Якби мені не було так холодно, я б заплакала. Натомість — либонь, від поєднання торту з холодом, — зі мною стався напад балакучості. Незв’язні слова вискакували з мене, мовби крижані скалки, що відколюються від айсберга, який тане у теплу погоду. Нічний немелодійний спів, парк із завидющими очима, сестри-двійнята, дитинча-знайда, срібна ложечка…
— І вона навіть знає, де цей будинок, — белькотіла я змерзлими губами, поки Аврелій паперовими серветками витирав моє волосся, — ваш будинок, де колись жила місіс Лав. Вона подивилася у вікно, і місіс Лав здалася їй доброю бабусею з казки… Розумієте, до чого я веду?
Аврелій похитав головою.
— Але ж вона сказала мені…
— Вона збрехала вам, Аврелію! Коли ви прийшли до неї у своєму брунатному костюмі, вона збрехала вам. А недавно зізналася мені, що збрехала.
— Господи, твоя воля! — вигукнув велетень. — А як же ви дізналися про мій брунатний костюм? До речі, мені довелося вдати з себе журналіста!
Трохи згодом, уже усвідомивши сказане мною, Аврелій спитав:
— То, кажете, ложечка така, як у мене? І вона знає, де мій будинок?
— Вона ваша тітка, Аврелію. А Еммеліна — ваша мати.
Аврелій облишив моє волосся і кинув довгий погляд крізь вікно автомобіля на будинок удалині.
— Моя мама, — прошепотів він. — Там моя мама.
Я кивнула.
Знову запала тиша.
Нарешті Аврелій повернувся до мене і сказав:
— Відведіть мене до неї, Марґарет.
І тут я отямилася.
— Річ у тім, Аврелію, що з нею… не все гаразд.
— Вона хвора? Тоді ви просто мусите відвести мене до неї. І негайно!
— Не те щоб хвора. Як би це вам краще пояснити… Ваша матір постраждала під час пожежі, Аврелію. Шкоди було завдано не лише її обличчю, але й її розуму.
Аврелій увібрав у себе цю інформацію і додав її до свого тягаря втрат і страждань. Коли ж він знову заговорив, то в його голосі чулася рішучість.
— Усе одно. Відведіть мене до неї.