Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 36)

Аж раптом спинний мозок послав мені сигнал тривоги.

Чиясь присутність. Тут. Зараз. Поруч зі мною.

У чорнильній темряві геть неможливо було побачити нікого й нічого. Непроглядна ніч поглинула все, навіть величезний старий дуб. Здавалося, увесь світ зібгався до розмірів чужих очей, що спостерігали за мною, і до несамовитого калатання мого серця.

Це не міс Вінтер. Її тут бути не може. Тим паче о такій пізній годині.

Тоді хто ж?

Я відчула його спочатку на відстані, а вже потім відчула дотик. Щось доторкнулося до мене збоку — і щезло, а потім знову доторкнулося…

Це був Привид. Кіт на ім’я Привид.

Він знову легенько штовхнув мене, потерся щокою об мої ребра й занявчав, засвідчуючи свою присутність. Я простягла руку і погладила його, а серце моє намагалося заспокоїтися й увійти в нормальний ритм. Кіт замуркотів.

— Ти ж увесь мокрий! — сказала я йому. — Ходімо додому, дурненький. Така ніч — не для прогулянок.

Кіт слідком за мною увійшов до моєї кімнати, і поки я витирала змокле волосся рушником, він вилизав себе досуха. А потім ми поснули на ліжку — я і кіт. І вперше за тривалий час мої кошмари трималися від мене на поважній відстані. Либонь, це кіт захищав мене.

Наступний ранок був сірим і похмурим. Після звичної оповіді міс Вінтер я вийшла погуляти в парк і у тьмяному світлі зимового дня спробувала повторити маршрут, яким пройшла вчора пізно уночі. Початок виявився досить легким: краєм галявини — і до саду з ставком. Але опісля я втратила свій слід. Уночі мої ноги вгрузали в мокрий ґрунт, але ж на ранок усі клумби і межі вже було ретельно заскороджено і впорядковано — міс Вінтер недаремно тримала садівника. Усе, що мені лишалося, — це покладатися на власну інтуїцію..

Нічого екстраординарного я не побачила. Мені зустрівся Моріс; він уперше озвався до мене. Коли я натрапила на нього, він саме стояв навколішки над ділянкою скопаної землі, вирівнюючи й розгладжуючи її. Відчувши, що я стою позаду нього, Моріс озирнувся й поглянув на мене.

— От кляті лисиці! — невдоволено пробурчав він.

І знову заходився працювати.

Я повернулася до будинку і почала переписувати нотатки свого ранкового інтерв’ю.

Настав день медичного обстеження, і в будинку з’явився лікар Модслі. Чарлі, як і слід було чекати, не вийшов привітати гостя. Естер повідомила господаря дому про візит лікаря у звичний спосіб, тобто залишила листа на таці біля кімнати Чарлі, але відповіді не дістала, тож цілком резонно припустила, що містера Енджелфілда ця справа не цікавить.

Аделіна перебувала в похмурому, але неагресивному настрої. Вона дозволила відвести себе до кімнати, де мав відбутися огляд, і покірливо стерпіла всі обмацування та поштрикування. Коли її попрохали розтулити рота й висунути язика, вона відмовилася, але принаймні не вкусила лікаря, коли той встромив їй у рота палець, щоб силою розсунути щелепи і зазирнути всередину. Пацієнтка увесь час відводила очі, всіляко уникаючи дивитися на лікаря й на його інструменти; здавалося, вона ледь усвідомлювала, хто такий цей лікар Модслі і що він робить. Жодного слова витягти з неї так і не вдалося.

Лікар виявив, що дівчина має вагу нижчу за норму, та ще й вошей на додачу; але в усьому іншому Аделіна була фізично здоровою. Однак визначити її психічний стан виявилося справою набагато важчою. Джон-копач був переконаний, що Аделіна розумово неповноцінна. Місіс Дюн заперечувала, їй здавалося, увесь клопіт полягає в недбалості батьків та бракові дисципліни: Хазяйка ж бо завжди намагалася виправдати двійнят, тим паче на людях.

Напередодні увечері, стоячи біля каміна й попихкуючи люлькою, лікар Модслі неквапливо розмірковував уголос над випадком Аделіни, перелічуючи приклади її недозволенної поведінки, почуті від міс Барроу. До списку прогрішень Аделіни входили крадіжки майна та харчів із селянських хат, зруйнування класичного саду, насильство, вчинюване над Еммеліною, та небезпечні ігри з сірниками. Місіс Модслі слухала. (Лікар Модслі любив, коли дружина слухала, як він виголошував промови: це стимулювало його ораторські здібності.) І ось раптом, коли він саме мав намір перейти до можливих пояснень такої поведінки, пролунав тихий, спокійний голос Теодори.

— А чи не здається тобі, що ця дівчинка — просто бешкетниця?

Лікар на якусь мить замовк, вкрай здивований тим, що його насмілилися перервати.

— Це лише припущення, — докинула місіс Модслі і змахнула рукою, наче применшуючи цим жестом вагомість власних слів.

Утім, те, що мовила вона голосом спокійним і тихим, значення не мало: на її думку, достатньо було самого того факту, що вона висловилася взагалі.

…Тим часом для лікаря Модслі дедалі авторитетнішою ставала думка Естер Барроу.

— Пане лікарю, — сказала Естер після огляду, — зважте на повну відсутність батьківської турботи й на брак системного виховання. Розвиток особистості Аделіни впродовж дуже, дуже тривалого часу визначався виключно досвідом її спілкування із сестрою-близнючкою. Сестра являє собою єдиний сталий і чіткий компонент свідомості Аделіни. Ви мене розумієте? Увесь світогляд Аделіни формувався крізь призму їхніх стосунків!

Звичайно ж, Естер мала рацію. Лікар Модслі й уявлення не мав, з якої книжки гувернантка все це почерпнула, але не було сумніву, що проштудіювала вона цю книжку дуже ретельно, бо думку свою викладала аргументовано й раціонально. Тоненький голосок Естер, такий по-жіночому писклявий, тим не менш ніс у собі значний заряд суто чоловічої авторитетності. Що не кажи, а гувернантка вміла добре говорити: коли вона говорила, її власні спостереження здавалися лікареві не менш вагомими, ніж теорії «світил медицини».

— Мені доведеться здійснити деякі додаткові обстеження, — промовив лікар. — І я поміркую щодо стосунків Аделіни із сестрою-близнючкою. Гадаю, це справді суттєвий чинник розвитку її особистості.

Естер кивнула.

— Ось що я думаю, — сказала вона. — У певному розумінні можна вважати, що двійнята розподілили між собою ті риси вдачі, які зазвичай належать одній людині. На відміну від нормальної здорової особистості, яка використовує широкий діапазон різноманітних емоцій і демонструє розмаїття численних варіантів поведінки, двійнята ділять ці емоції та варіанти поведінки навпіл і забирають кожне свою половинку. Одне з близнят — флегматичне і пасивне, друге ж — неконтрольоване і схильне до нападів шаленства. Одне віддає перевагу чистоті, друге жити не може без бруду. Одне має невгамовний апетит, а друге може цілими днями ходити голодне. А тепер висновок: якщо ця полярність і справді є основою індивідуальності дівчат, то зовсім недивно, що Аделіна придушує в собі все те, що, на її погляд, належить до вдачі Еммеліни, чи не так? — Це запитання було радше риторичним; поглядом Естер натякала, що сказала ще не все. Зробивши глибокий вдих, вона вела далі. — А тепер погляньмо на ту Аделіну, що на короткий час виходить з імли. Вона слухає мої розповіді, вона виявляє розважливість, вона реагує на мову, яка не є мовою двійнят. Це свідчить про її бажання спілкуватися з іншими людьми. Але на кого з цих двійнят припадає функція спілкування з іншими? На Еммеліну! І тому Аделіна знову мусить всіляко придушувати цю — людяну — частину своєї натури.

Естер повернулася до лікаря й кинула на нього погляд, який означав, що тепер настала його черга говорити.

— Ваша думка є цікавою й досить оригінальною, — обережно почав він. — Хоча я, чесно кажучи, міркував би інакше. Я гадав, що двійнята мають бути радше схожими, аніж діаметрально протилежними.

— Але ж досвід свідчить, що це не так, — різко заперечила Естер.

Глибоко замислившись, лікар Модслі споглядав стіну, а Естер час від часу кидала в його бік занепокоєні погляди, намагаючись здогадатися, що він скаже ще.

— Повторюю, ваша теорія цікава, — лікар зобразив на обличчі поблажливу усмішку, щоб пом’якшити ефект своїх слів, — але я не пригадую, щоб мені доводилося читати в авторитетних медичних джерелах про таке роздвоєння особистості у близнят.

Вихователька проігнорувала його усмішку й кинула на нього холодний погляд.

— Цього в авторитетних джерелах і немає. Хто б міг про це явище написати, так це Лоусон, але і в його працях відсутні такі відомості.

— А ви що, читали Лоусона?!

— Звичайно ж. Я б не ризикнула висловлюватися на якусь тему, не ознайомившись спочатку з першоджерелами.

— О! — вихопилося в лікаря.

— У Гарвуда є згадка про схожий випадок із перуанськими хлопчиками-двійнятами, але цей дослідник не робить повних і однозначних висновків, хоча для того, на мій погляд, існували всі підстави.

— Я пам’ятаю цей приклад… Ага! — лікар Модслі аж трохи сіпнувся. — Тепер я розумію, до чого ви ведете! Цікаво, чи можна щось узяти з опису родини Брейзенбі?..

— Я не змогла знайти повного опису цього випадку. Чи не могли б ви мені дати його почитати?..

Отак усе і почалося.

Вражений актуальністю спостережень Естер, лікар дав їй почитати дослідження клінічної історії родини Брейзенбі. Повертаючи книжку, вона супроводила прочитане аркушем, на якому виклала свої посутні зауваження. А лікар тим часом поповнив свою літературну добірочку про двійнят новими книжками і свіжими публікаціями (у тому числі й про ще не завершені дослідження) як тутешніх, так і закордонних авторів. За тиждень-два лікар Модслі пересвідчився, що може заощадити час, якщо спочатку даватиме ці нові надходження Естер, а та постачатиме йому свої розумні й лаконічні резюме. Прочитавши геть усе, що можна було прочитати на цю тему, лікар та гувернантка повернулися до обговорення власних спостережень. Вони робили нотатки: він — медичні, вона — психологічні. На полях її коментарів лікар Модслі залишив свої нечисленні зауваження, тоді як зауваження Естер до його нотаток були значно більші за обсягом і часто супроводжувалися її власними переконливими доповненнями на окремих аркушах.