Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 35)

Вихователька завагалася, й цього разу лікареві вистачило кмітливості не переривати її. І Естер знову заговорила — неквапно, ретельно зважуючи слова.

— Таке враження, ніби в душі Аделіни якась імла. І ця імла відокремлює її не лише від решти людей, але й від самої себе. Інколи імла рідшає, інколи зовсім розвіюється, і тоді з’являється зовсім інша Аделіна. Але так триває недовго. І коли імла повертається, дівчина стає такою, як і раніш.

Естер поглянула на лікаря, чекаючи його реакції. Той наморщив лоба.

— А як вона поводиться в ці періоди просвітління?

— Зовнішніх ознак обмаль. Насамперед це її дихання. Інколи воно змінюється, і тоді я вгадую, що Аделіна мене чує. Потім… її руки.

— Що — її руки?

— Зазвичай вони напружені, з розчепіреними пальцями — ось такі. — Естер розчепірила свої пальці. — Але інколи я помічаю, що вони розслабляються — ось так. — Вона розслабила пальці, й ті обм’якли. — Наче моя розповідь так захоплює увагу Аделіни, що її захисна реакція притупляється, дівчинка розслабляється й «забуває» демонструвати свою відразу до мене. Мені доводилося працювати з багатьма «важкими» дітьми, докторе Модслі. У цій сфері я маю великий досвід. І те, що я побачила, можна звести до такого висновку: в Аделіні розпочався процес, так би мовити, «бродіння», себто перевиховання.

Лікар відповів не відразу; на якийсь час він замислився, і Естер, схоже, була втішена його увагою до її міркувань.

— А чи простежується якась регулярність у прояві цих симптомів?

— Поки що впевненості немає. Але…

Лікар Модслі кивнув, заохочуючи її продовжувати.

— Може, це й дурниці, але мені здалося, що певні літературні твори…

— Літературні твори?

— Наприклад, «Джейн Ейр». За кілька днів я скорочено переказала їм першу частину; саме тоді я вперше й помітила це явище. А ще — Діккенс. Історичні ж легенди та повчальні казки не завжди дають ефект.

Лікар знову наморщив лоба.

— А «Джейн Ейр» діє регулярно?

— Ні. У цьому й полягає проблема.

— Гм. І що ж ви збираєтеся робити?

— Безперечно, існують перевірені методи виховання таких егоїстичних та впертих дітей, як Аделіна. Якнайсуворіший режим сьогодні міг би її вберегти від долі її матері завтра. Однак суворий режим, цілющий для «зовнішньої оболонки» Аделіни, буде вкрай руйнівним для…

— Для тієї дитини, яку ви бачите, коли імла розвіюється?

— Саме так. Для отієї дитини нічого гіршого й придумати не можна.

— То якщо підсумувати всі ваші спостереження… яким ви бачите майбутнє Аделіни?

— Це передчасне запитання. Наразі достатньо констатувати, що я не вважаю цю дитину повністю втраченою. Хтозна, що з неї вийде?..

Вони сиділи, мовчки розглядаючи зелену геометричну фігуру напроти, і всерйоз розмірковували над проблемою… тоді як сама «проблема», сховавшись за кущем, крадькома позирала на них крізь листя.

Зрештою озвався лікар.

— Мені невідоме захворювання, яке б супроводжувалося такими симптомами. Але, можливо, справа тут у моєму невігластві. — Він сподівався, що Естер ввічливо заперечить, але вона цього не зробила. — Гм. Гадаю, мені слід ретельно оглянути цю дівчинку, щоб визначити загальний стан її здоров’я — як фізичного, так і розумового.

— Саме про це я й думала. До речі, — Естер почала ритися у кишенях, — ось мої нотатки. У них ви знайдете опис кожного засвідченого мною конкретного випадку. Опис супроводжується попереднім аналізом. Може, після огляду ви трохи затримаєтесь, щоб поділитися зі мною враженнями? Ми б могли разом поміркувати над належними заходами.

Лікар поглянув на Естер із чималим здивуванням. Вона вийшла поза межі свого амплуа гувернантки, вона поводилася так, наче була його колегою!

Естер теж збагнула, що порушила субординацію. Може, ще не пізно відступити? Але Рубікон уже було перейдено. Пішов на бій — міцно стій.

Тим часом погляд лікаря Модслі знов перекинувся на геометричну фігуру з гілок та листя.

— Це не додекаедр, — із хитруватим усміхом мовила Естер. — Це тетраедр.

Лікар Модслі підвівся з лавки й наблизився до зеленої фігури.

— Один, два, три, чотири… — почав рахувати він, ледь ворушачи губами.

Моє серце пішло у п’яти. Невже він збирається обійти дерево? А там, чого доброго, ще й мене надибає!

Але лікар дорахував до шести й зупинився. Він знав, що Естер мала рацію.

Вони якось знічено поглянули одне на одного. На його обличчі відбилася непевність. Хто вона, ця жінка? І хто дав їй право так з ним розмовляти? Вона ж усього-на-всього опецькувата провінційна гувернантка з носом-картоплиною! А може, ні? Може, все не так просто?..

Естер мовчки дивилася на лікаря, наче прикута до свого місця.

Нарешті вони зніяковіло відвернулися одне від одного. Земля колихнулася і на якусь дещицю відхилилася від своєї осі.

— То коли ви оглянете Аделіну? — спитала Естер.

— Може, вдень у середу? — запропонував лікар.

— Гаразд. У середу вдень.

Земля повернулася до свого початкового положення у просторі.

Вони пішли назад до будинку. На першому ж повороті лікар попрощався, звернув убік і пішов геть.

А за тисом маленька шпигунка гризла нігті й ламала голову над почутим.

Шорстка вуаль утоми ятрила мені очі. Раціональна оболонка свідомості стала тонкою, як газетний папір. Пропрацювавши цілий день та половину ночі, я боялася лягати спати.

Чи в мене вже почалися слухові галюцинації? Наче мені почулася якась мелодія. Навіть не мелодія, а п’ять розрізнених нот.

Щоб переконатися, я розчинила вікно. Так і є. З парку і справді долітали якісь звуки.

Зі словами я проблем не маю. Дайте мені уривок тексту — і я неодмінно здогадаюся, що йому передувало або йшло після нього. У найгіршому випадку зведу вибір до кількох найімовірніших варіантів. Але ж музика — не моя царина. Чим були ці п’ять нот? Початком колискової? Чи відгомоном чийогось гіркого плачу? Здогадатись було неможливо. Не було ні початку, ні кінця, ні мелодії, яка увібрала б у себе ці п’ять нот. Що тримає їх — ці п’ять нот — укупі?.. Після закличного звуку першої ноти наставала перебіжна пауза, наче ця перша нота напружено чекала: чи, бува, не зникла кудись її товаришка, чи не відлетіла назавжди, занесена вітром? І так було і з другою, і з третьою, і з четвертою нотами. А після п’ятої наставала непевність, відчуття, що невдовзі й та тонка нитка, яка з’єднує цей випадковий набір звуків, урветься, і розлетяться назавжди за вітром ці п’ять нот, як пожовкле осіннє листя.

Уперто мовчазні, коли я намагалася змусити їх зазвучати у моїй свідомості, ці ноти невідь-звідки приходили непрохані саме тоді, коли я про них і не думала. Увечері, занурена у роботу, я час від часу завважувала, що ці звуки з регулярними інтервалами знов лунають у моїй голові. І вночі, коли я перебувала на межі сну та дійсності, до мене здалеку долинала та вервечка звуків, нерозбірлива й немелодійна.

Але цього разу я їх і справді почула. Спочатку, як і годиться, пролунала перша нота, а решта її товаришок наче захлинулись у дощі, що дріботів у скло. От і добре, подумала я, і хотіла була вже знову спробувати заснути, як у проміжку між шквалами зливи з води виринули ще три звуки.

Ніч стояла темна, хоч в око стрель. Пітьма була така непроникна, що тільки шум дощу дозволяв уявити, де розташований парк. Безперервний стукіт — то краплі дощу тарабанять у вікно. Раптовий м’який шерех — то шумить на галявині змокла трава під поривами вітру. Дзюркотливий звук — то струмки стікають жолобами до водостоку. Тук, тук, тук! — то падає з листя на землю вода. А між цими звуками, за ними й під ними (якщо я зовсім не збожеволіла) — звучали оті п’ять нот. Ля, ля-ля, ля-ля.

Я влізла у черевики, накинула на плечі пальто і вийшла надвір у непроглядну темряву. Мені навіть власних рук не було видно. І нічого не було чути, окрім чавкання моїх черевиків по галявині. І тут мій слух знову спіймав оті п’ять нот. Що за різкі, неприємні звуки! Ні, це не музичний інструмент, а якщо людський голос, то немилозвучний.

Мало-помалу, часто зупиняючись, я почала вистежувати ці ноти: спочатку обійшла галявину з країв, потім повернула до ставка — принаймні, так мені здалося, — потім збилася з дороги й почала обстежувати розм’яклий ґрунт у пошуках стежини, і зрештою опинилася не біля тисових заростей, як хотіла, а на ділянці з низькими кущами, що чіплялися за мою одіж. Тоді я облишила спроби вирахувати, де саме я перебуваю, і спробувала зорієнтуватися у просторі тільки на слух, ідучи за вервечкою звуків, наче за ниткою Аріадни в лабіринті. Ноти звучали з нерегулярними інтервалами, і щоразу я йшла на них, доки не наставала тиша. Тоді я зупинялася й чекала. Скільки часу я отак проблукала в темряві? П’ятнадцять хвилин? Півгодини? Єдиним результатом моїх пошуків було повернення до тих самих дверей, крізь які я вийшла з будинку. Отже, я пройшла — або ж хтось мене провів — по колу.

Тиша набула відтінку завершеності. Це був фінал. Ноти стихли, і знову чути було тільки шум дощу.

Замість увійти до будинку, я сіла на лаву, схилила голову на схрещені руки й сиділа отак, відчуваючи, як краплі падають мені на спину, на шию, на волосся…

Звісно, блукання парком у пошуках чогось ефемерного — велика дурість, дорікала собі я. Либонь, ці ноти чулися тільки в моїй уяві. Треба подумати про щось інше. Цікаво, що батько порадить мені стосовно пошуків Естер? А Енджелфілд… Я стривожилася: що ж робитиме Аврелій, коли будинок знесуть? У моїй свідомості простягся асоціативний ланцюжок: Енджелфілд — тамтешній привид — мій власний привид і те розмите віддзеркалення, яке я сфотографувала… Я твердо вирішила: наступного дня зателефоную матері. Утім, ця думка ні до чого мене не зобов’язувала: рішення, ухвалені опівночі, завжди можна гарантовано скасувати.