Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 21)

Вони навіть придумали цій конструкції ім’я: вум!

І потягли двійнята візок по задвірках. Це було не так просто, як вони гадали. По-перше, вум виявився важчим, ніж здавався на перший погляд, а по-друге, їм довелося штовхати його по нерівній поверхні. Межа поля утворювала щось на кшталт невисокого насипу, і раз у раз візок загрозливо нахилявся. Усі чотири колеса незабаром виїхали на горизонтальну ділянку, але недавно зораний ґрунт був м’який, і колеса стали в ньому грузнути. У шпиці набивалися будяки й колючі гілки ожини, що дуже заважало пхати візок; однак двійнята, здавалося, анітрохи не відчували втоми. Висмикуючи будяки з коліс, сестри закривавили пальці, але все одно вперто просувалися вперед, при цьому Еммеліна співала візкові пристрасні оди, час від часу крадькома погладжуючи його пальцями й цьомкаючи.

Нарешті вони дісталися краю поля, звідки вже виднівся їхній будинок. Ось тепер двійнята опинилися у своїй стихії. Та замість податися додому напрямець, вони повернули до схилів оленячого заповідника. Їм закортіло побавитися. Допхавши візок потужним фінальним ривком до вершечка найдовшого схилу, вони встановили його в належну позицію; потім витягли дитинча, поклали на землю, а замість нього в цей транспортний засіб увіпхалася Аделіна. Обхопивши руками коліна та притиснувшись до них підборіддям, вона приготувалася до старту й аж зблідла, усвідомлюючи значущість моменту. І Еммеліна, за командою, яку дала їй поглядом сестра, щосили штурхонула візок униз.

Спочатку він покотився повільно. Земля була вибоїста, схил — положистий. Але мало-помалу візок почав розганятися. Жваво закрутилися колеса, заблищали на вечірньому сонці сріблясті шпиці. Дедалі швидше крутилися колеса, аж поки шпиці не перетворилися на розпливчасту пляму, а потім їх зовсім не стало видно. Схил ставав дедалі крутішим, і візок почав розгойдуватися й підстрибувати на вибоїнах, немов ось-ось злетить.

Повітря прорізав крик.

— А-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а-а!

То від захвату верещала Аделіна, торохтячи своїми кістками у візку, що на всіх парах мчав униз.

І раптом стало ясно, яким буде фінал цієї пригоди.

Одне з коліс наскочило на велику каменюку, що стирчала з-під землі. Метал, скреготнувши об камінь, викресав іскру — і візок злетів у повітря колесами догори, немов збираючись сягнути сонця. Спадну криву, яку візок почав був виписувати на тлі блакитного неба, грубо перервав страшний удар об землю, супроводжуваний моторошним тріскотом. Відлуння веселого вереску Аделіни враз замовкло, і раптом стало тихо-тихо.

Еммеліна прожогом кинулася схилом униз. Візок лежав колесами догори; одне було зігнуте і напіввідірване, решта повільно оберталася, враз утративши всю свою шалену енергію.

З покаліченого черева чорного візка стирчала бліда рука, неприродно зігнувшись на тлі кам’янистої землі. На руці виднілися пурпурові садна й подряпини від будяків.

Еммеліна стала навколішки. Усередині загиблого візка було темно і тихо.

Але ось почулося шарудіння. Показалася пара зелених очиць.

— Вум! — сказала Аделіна й посміхнулася.

Забава скінчилася. Час було йти додому.

Окрім самої оповіді, міс Вінтер мало говорила зі мною під час наших зустрічей. У перші дні, заходячи до бібліотеки, я зазвичай віталася і питала: «Як ся маєте?», а вона зазвичай відповідала «Та хворію. А ви як ся маєте?» Проказувала вона це невдоволеним тоном, наче я ставила дурне запитання. На її запитання я не відповідала, та вона й не домагалася відповіді, тож невдовзі така демонстрація ввічливості припинилася. Я обережно прослизала в бібліотеку рівно за хвилину до призначеного часу, всідалася у своє крісло з протилежного боку каміна й видобувала із сумки записник. Міс Вінтер без жодних передмов поновлювала оповідь із того місця, де її перервала. Завершення цих сеансів далеко не завжди звірялося з годинником. Міс Вінтер говорила, поки епізод не добігав свого природного завершення, а потім промовляла завершальну фразу з такою інтонацією, що ставало безпомилково зрозуміло: кінець сеансу. Потім западала тиша, своєю недвозначністю схожа на білий інтервал наприкінці розділу. Я робила останній запис у блокноті, швидко згортала його, збирала своє причандалля і йшла до себе.

Утім, бувало, що міс Вінтер переривалася раптово, не закінчивши епізоду або фрази; я кидала на неї погляд і встигала побачити, як на її обличчі з’являлася гримаса болю.

— Може, чимось допомогти? — спитала я, коли вперше побачила її такою.

Але вона тільки заплющила очі і жестом наказала мені вийти.

…Коли міс Вінтер скінчила розповідати мені історію про Меррілі й візок, я поклала записник та олівець до сумки і сказала, підводячись:

— Я на кілька днів поїду.

— Ні. — Голос її прозвучав суворо.

— На жаль, я мушу. Спочатку я збиралася пробути у вас лише кілька днів, а затрималася більш ніж на тиждень. Я не маю при собі всього необхідного для тривалого перебування.

— Моріс відвезе вас до міста, й купите все необхідне.

— Мені потрібні книжки…

Письменниця широким жестом вказала на бібліотечні полиці.

Я похитала головою.

— Вибачте, але мені дійсно треба поїхати.

— Міс Лі, ви, напевне, гадаєте, що ми маємо у своєму розпорядженні безліч часу. Може, ви його й справді маєте, але дозвольте нагадати вам, що я дуже зайнята жінка. Тож я не хочу чути про жоден від’їзд. І припинімо цю розмову.

Я замовкла, на якусь мить навіть трохи злякалася, але досить швидко опанувала себе.

— А пам’ятаєте нашу домовленість? Про три правдиві речі? Мені треба дещо перевірити.

Вона завагалася.

— Ви не вірите мені?

Це запитання я проігнорувала.

— Три правдиві речі, які я зможу перевірити. Ви мені обіцяли.

Міс Вінтер сердито стиснула губи, але стрималася.

— Поїдете в понеділок. І на три дні, не більше. Моріс відвезе вас на станцію.

Щойно я встигла записати з пам’яті половину історії про Меррілі та візок, як у мої двері хтось постукав. Обідати ще було рано, тож я здивувалася: досі Джудіт ніколи не переривала моєї роботи.

— Будь ласка, зайдіть до вітальні, — попрохала економка. — Там лікар Кліфтон. Він хоче з вами поговорити.

Коли я увійшла до кімнати, мені назустріч підвівся чоловік, якого я вже бачила, — це він приїздив у чорному авті. Я погано знаюся на тому, як саме етикет велить потискати руку незнайомця, тож зраділа, що він не подав мені руки. Він, так само як і я, розгубився, і ми якусь хвилину простояли, не знаючи, як почати знайомство.

— Наскільки я розумію, ви біограф міс Вінтер.

— Та не зовсім.

— Не зовсім?

— Якщо вона розповідає мені правду, тоді я дійсно біограф. У протилежному ж разі я… просто особиста секретарка.

— Гм. — Він на мить замовк. — А хіба не все одно?

— Кому? Мені?

— Так, вам.

Я не знала, що сказати, до того ж запитання було явно безцеремонним, тож я визнала за краще на нього не відповідати.

— А ви, певна річ, лікар міс Вінтер?

— Так.

— А про що ви хотіли зі мною поговорити?

— Це міс Вінтер попросила мене побачитися з вами. Вона хоче, щоб я розповів вам усе про стан її здоров’я.

— Зрозуміло.

Недвозначно, з науковою чіткістю, лікар Кліфтон почав свою розповідь. Кількома словами він повідав мені назву хвороби, яка повільно вбивала міс Вінтер, її симптоматику, міру болю, якого вона зазнавала, і години найвищої та найнижчої ефективності ліків, які вона вживала. Лікар побіжно згадав і про інші захворювання своєї пацієнтки, достатньо серйозні самі по собі, щоб становити смертельну загрозу; але хвороба, про яку він мені розповів передовсім, була найнебезпечнішою. Лікар Кліфтон окреслив здогадний перебіг цієї хвороби і сказав про необхідність обмежувати збільшення доз, щоб організм письменниці зберіг достатній резерв до того часу, коли ліки знадобляться у значно більших кількостях.

— Скільки їй лишилося? — запитала я, коли він закінчив свої пояснення.

— Не знаю. Інша людина вже давно зламалася б. Але міс Вінтер — міцний горішок. Тим паче відтоді, як ви сюди приїхали…

Лікар Кліфтон перервався, вагаючись.

— Що ж сталося, відтоді як я сюди приїхала?

Він поглянув на мене, роздумуючи, говорити чи ні, але нарешті визначився.

— Відтоді як ви сюди приїхали, у неї спостерігається певне покращення. Вона пояснює це цілющими властивостями усної розмови.

Я не знала, що й казати. Та не встигла я впорядкувати своїх думок, як лікар повів далі:

— Наскільки мені відомо, ви збираєтеся поїхати?

— Саме тому вона й попрохала вас поговорити зі мною?

— Вона просто хоче, щоб ви зрозуміли…

— Можете переказати їй, що я зрозуміла.