Диана Сеттерфилд – Тринадцята казка (страница 20)

Місіс Дюн відчинила кухонні двері й пішла ділити із Джоном його горе.

Тієї ночі мені наснився сон.

Гуляючи в парку міс Вінтер, я зустріла свою сестру.

Сяючи від щастя, вона розгорнула свої широкі золотисті крила, наче збираючись мене обійняти. Я невимовно зраділа. Але, наблизившись до неї, помітила, що вона сліпа й мене не бачить. І серце моє сповнилося відчаєм.

Прокинувшись, я скрутилася калачиком і лежала так доти, доки не вгамувався гострий біль у грудях.

Будинок міс Вінтер був такий усамітнений, а життя його мешканців — таке тихе, що після першого тижня перебування в гостях я дуже здивувалася, почувши, як до будинку під’їхала автомашина. З вікна бібліотеки я побачила, як розчинилися дверцята великого чорного авта, і краєм ока встигла помітити високого чорнявого чоловіка. Він хутко зник під дахом ґанку, і я почула, як коротко дзенькнув дзвоник.

Наступного дня я побачила його знову. Я саме була у парку, може, метрів за десять від ґанку, коли знову почула, як по гравію зашаруділи колеса. Я завмерла й зіщулилась, наче сховавшись сама в собі. Якби хтось і подивився в мій бік, то навряд чи мене помітив би; а коли люди не сподіваються нікого помітити, вони зазвичай нікого і не помічають. Тому й я лишилася непоміченою.

Чоловік мав серйозний і суворий вигляд. Масивні брови, нависаючи, кидали тінь на повіки, а решта обличчя була позначена якоюсь закляклою непорушністю. Він простяг руку в авто, витяг звідти саквояж, грюкнув дверцятами, зійшов на ґанок і подзвонив.

Я почула, як відчинилися двері. Не обмовившись ані словом із Джудіт, він зник всередині будинку.

Пізніше, того ж дня, міс Вінтер розповіла мені історію про Меррілі й дитячий візок.

Двійнята підростали, і територія їхніх досліджень ширилася; незабаром вони знали всі господарські споруди і всі парки в маєтку. Вони не мали жодного уявлення про межі, про приватну власність і тому нишпорили, де їм заманеться. Відчиняли ворота і не завжди їх зачиняли. Перелазили через паркани, коли ті ставали їм на заваді. Відчиняли кухонні двері (зазвичай це їм вдавалося, бо в ті часи в Енджелфілді люди майже не замикали дверей) і заходили всередину. Двійнята залюбки ласували усім смачненьким, що знаходили в коморі, якщо почувалися втомленими, вилежувалися годину-дві на ліжках у горішніх кімнатах, а потім знов кудись бігли, прихопивши з собою ложки й каструлі, щоб стукотом лякати пташок у полі.

Місцевих мешканців це почало злити. І де б що не трапилося, завжди знаходилася людина, яка бачила двійнят на місці прогрішення або неподалік, а хтось інший теж бачив їх у відповідному місці у відповідний час; або принаймні одну з сестер, або принаймні комусь здавалося, що бачив… А там і давні історії про привидів пригадалися… Немає старого будинку без власних історій, немає старого будинку без привидів. Уже в тому, що дівчат було двоє, вбачали щось лячне, щось таке, що відгонило примарами і злими духами. Усі сходилися на тому, що з дітьми щось негаразд. Невдовзі в місцевого люду — як у дорослих, так і в дітей — геть пропала охота наближатися до старого будинку Енджелфілдів, бо всі боялися узріти там якесь жахіття.

Та незабаром невдоволення через набіги непроханих гостей таки взяло гору над страхом перед привидами, і місцеві хазяйки страшенно розлютилися. Кілька разів вони ловили дівчат на гарячому, лаяли їх; від гніву обличчя жінок ґротескно спотворювались, а роти розтулялися і стулялися так швидко, що це смішило дівчат. Жінки ж не могли второпати, чому двійнята сміються. Їм було невтямки, як кумедно вискакують з їхніх пельок безладні прокльони. Хазяйки сприймали дитячий сміх за бісівську злобну радість і лютилися ще дужче. Якийсь час двійнята стояли, спостерігаючи цю селянську лють, а потім відверталися і йшли собі геть.

Коли ж додому з поля поверталися чоловіки, їхні дружини скаржилися їм та примовляли:

— Треба щось робити!

На те чоловіки нагадували:

— Не забувайте, що то є діти з великого будинку.

У відповідь чоловіки чули:

— Хоч яким би великим не був той будинок, не слід дозволяти дітям бешкетувати так, як це роблять оті близнючки. Так не можна. Треба щось робити.

Але чоловіки замовкали, похмуро наминаючи картоплю з м’ясом, хитали головами — і не робили нічого.

Аж доки не трапився випадок із дитячим візком.

У селі жила жінка на ім’я Мері Джеймсон. Вона була дружиною Фреда Джеймсона, наймита, і мешкала в одній хатині з чоловіком та його батьками — молоді´ щойно побралися. До заміжжя цю жінку звали Мері Лі, тож двійнята звали її Меррілі[4], й це було дуже вдале прізвисько.

Меррілі виходила зустрічати свого чоловіка з поля, і вони, бувало, сиділи увечері вдвох під кущем, поки він перекурював. Фред, високий, смаглявий, з великими ногами, обіймав Мері за талію й лоскотав, а потім дмухав їй на груди крізь виріз плаття, щоб розсмішити. На злість йому Меррілі намагалася не сміятися, але врешті-решт не витримувала й починала хихотіти.

Якби не отой її сміх, була б вона простою, непоказною жінкою. Волосся в Меррілі було якогось незрозуміло-бруднуватого кольору, надто темне, щоб назвати її білявкою; підборіддя в неї було завелике, а очі замалі. Але був у неї отой неповторний сміх і лунав він так гарно, що сприймати її хотілося не очима, а вухами. Коли Меррілі сміялася, очі її зникали за товстенькими круглими щічками, а повні, наче стиглі вишні, вуста розтулялися, й показувалися рівні білі зуби — ніхто в Енджелфілді таких не мав! — і маленький рожевий язичок, як у кошеняти. Сміх її лунав, наче прекрасна переливчаста мелодія, й лилася вона з вуст, наче дзюркотливий струмок із глибокої криниці; здавалося, так звучить сама радість… За цей сміх Фред Джеймсон і взяв з нею шлюб. Коли Меррілі сміялася, Фредів голос ніжнішав; чоловік цілував її в шию та шепотів: «Мері…», безупинно повторюючи це ім’я. Дотик його губ лоскотав її, й вона все сміялася, сміялася і сміялася.

Так чи інакше, а взимку, коли двійнята не заходили далеко від своєї домівки, Меррілі народила дитину. Якось в один із перших теплих весняних днів вона з’явилася в саду, щоб розвішати білизну немовляти. Позаду неї стояв чорний дитячий візок. Хтозна, звідки вона його взяла, такі речі нечасто траплялися в сільських жінок — напевне, візок дешево купили з других чи третіх рук, щоб у такий спосіб відзначити народження першої дитини. Навкруги співали пташки, і Мері, нахиляючись по чергову дитячу сорочечку й чіпляючи її на мотузку, співала як та весняна пташка; це, поза всяким сумнівом, була ода на честь чорного дитячого візка. Візок мав високі сріблясті колеса, і хоча був він досить масивний, чорний і округлий, ці колеса створювали враження невагомості, стрімкості та швидкості.

Позаду від будинку сад виходив на поле, відгороджене живоплотом. Меррілі й не здогадувалася, що з-за огорожі за візком спостерігають дві пари хитрих зелених оченят.

За малюком тільки й устигай прати, а Мері була працьовитою та сумлінною матір’ю. Щодня вона з’являлася в саду, то розвішуючи випрану дитячу одіж, то знімаючи її. Відмиваючи пелюшки й сорочечки, Мері повсякчас позирала крізь кухонне вікно на свій розчудовий візок, що стояв на вулиці під сонцем. Що п’ять хвилин вискакувала вона за двері — то поправити складаний верх, то вкрити дитинча ще однією ковдрою, то просто поспівати.

Але не тільки Меррілі щомиті линула до візка душею і тілом. Еммеліна з Аделіною тим візочком просто марили.

Одного не дуже прекрасного дня Меррілі вийшла з будинку із кошиком прання в руках — і не побачила візка. Вона зупинилася як укопана, отетеріло розтуливши рота й обхопивши руками голову. Кошик упав на клумбу, комірці та шкарпетки повисли на стеблах лакфіолі. Меррілі навіть не поглянула перед себе, на живопліт та кущі ожини; натомість вона почала крутити головою ліворуч та праворуч, наче не ймучи віри своїм очам: ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч, ліворуч-праворуч… І поки вона отак крутила головою, в серці її зростала паніка, яка нарешті вирвалася назовні розпачливим пронизливим вереском, від якого, здавалося, небо ось-ось репне навпіл.

Містер Ґріффін, який жив за три оселі від Мері, від несподіванки аж кинув роботу на своїй овочевій ділянці. Стара бабця Стокс стурбовано набурмосилася й вийшла на ґанок. Обоє ошелешено витріщилися на Меррілі, відмовляючись вірити, що їхня весела і смішлива сусідка здатна видати такий неймовірний звук. Меррілі й собі витріщилася на них, не в змозі й слова вимовити, наче своїм криком вичерпала увесь запас звуків, відпущений їй на життя.

Нарешті Мері вичавила із себе:

— Моя дитина кудись поділася.

Почувши сказане, сусіди відразу кинулися на допомогу. Містер Ґріффін легко перестрибнув через три паркани, взяв Меррілі за руку й повів до будинку зі словами:

— Кудись поділася? А куди ж вона поділася?

Бабцю Стокс як вітром здуло з ґанку, й через кілька секунд з палісадника почувся її голос, що кликав на допомогу.

У відповідь почувся невпинний гомін. Сусіди поспішали на підмогу.

— Що таке? Що трапилося?

— Дитину вкрали! Просто із садка! У візку!

— Ви вдвох ідіть туди, а ви решта — сюди.

— Нехай хтось збігає по Фреда!

Уся ця штовханина й метушня відбувалися перед хатою Джеймсонів. Позаду ж усе було тихо. Випрані дитячі речі спокійнісінько колихалися на стеблах лакфіолі, лопата містера Ґріффіна так і стирчала зі щойно скопаної землі, Еммеліна зачудовано погладжувала сріблясті шпиці, а Аделіна намагалася її відштовхнути, щоб нарешті зрушити візок з місця й покотити.