Дэвид Зельцер – Знамення (страница 16)

— Мабуть, ти їм дуже подобаєшся, — усміхнулась Кетрін. — Та це й не диво. — І штовхнула візочка до протилежного краю алеї, далі від кліток з тваринами.

З павільйону попереду до них долинув гомін, вигуки та сміх, і Кетрін зрозуміла, що то і є мавпятник. Це було одне з найцікавіших закритих приміщень зоопарку, і їм довелося постояти в черзі. Кетрін залишила візочка біля входу й узяла Деміена на руки.

Усередині було задушно і нудотно тхнуло, дитячі голоси виповнювали павільйон і аж лящали у вухах, відлунюючи від стін. Кетрін З Деміеном стояли біля дверей і нічого не бачили, але із захоплених вигуків дітвори було зрозуміло, що особливо цікаве видовище відбувається в дальшому кінці приміщення. Вона протислася вперед і врешті побачила, що діється в тій клітці. Там були павукоподібні мавпи — дуже жваві й веселі створіння; вони ганяли по просторій клітці, гралися, розгойдувались на підвішених до стелі шинах, розважаючи глядачів своїми акробатичними трюками. Деміенові це теж сподобалось, і він голосно засміявся. Кетрін протискалася далі вперед, їй хотілося стати біля самого бар’єра. Доти мавпи не звертали ніякої уваги на людей, та, коли Кетрін з Деміеном пробралася ближче до клітки, тварин наче підмінили. Вони враз облишили гру й почали знервовано видивлятися когось у натовпі. Люди також притихли, дивуючись, що це сталося з мавпами. Ще усміхаючись, усі чекали, коли вони розгуляються знову. Та, коли мавпи нарешті вийшли із заціпеніння, почалося таке, чого ніхто не сподівався. Нараз у клітці розлігся пронизливий виск, сигнал тривоги й небезпеки, і в ту ж мить до нього долучився дикий лемент інших мавп. Тварини заметалися по клітці, забилися, намагаючись видобутися назовні. Вони кидалися на всі боки, силкувалися розламати дротяну сітку, охоплені таким жахом, наче в клітці раптом опинився якийсь страшний хижак. Марно пориваючись назовні, мавпи знавісніло дряпали одна одну, пускали в діло зуби та кігті, і на багатьох із них уже проступила кров. Натовп сполохано принишк, тільки Деміен і далі голосно сміявся, показуючи пальцем на тварин, і потішено спостерігав ту криваву колотнечу. Тим часом паніка в клітці наростала, одна велика мавпа метнулася до краю сітки під стелею, зачепилася шиєю за гострі кінці дроту, і тіло її засіпалось, а тоді безсило обвисло. Нажахані люди закричали, декотрі кинулися до виходу, але їхнього крику не чути було за диким вереском тварин. З безтямно вибалушеними очима й ошкіреними пащами мавпи відчайдушно кидалися від стіни до стіни. Одна почала битись об бетонну долівку, з морди в неї потекла кров, і вона заточилась і впала, тіпаючись у судомах. Решта мавп, не тямлячи себе з жаху, і далі ганяли по клітці й верещали. Люди, штовхаючи одне одного, квапливо сунули до виходу. Тільки Кетрін, наче скам’яніла, навіть не пробувала відійти від клітки. А її хлопчик сміявся. Тицяв пальчиком на закривавлених тварин і аж заходився сміхом. Це ж бо його вони злякалися. Це він до всього того призвів.

Колотнеча в клітці не припинялася, і Кетрін розпачливо закричала.

Розділ шостий

Додому вони повернулись уже потемки. Деміен і заснув у машині. Після зоопарку вони просто каталися, хлопчик сидів мовчки й вочевидь не розумів, що він накоїв. Він навіть пробував повторити отого віршика про білок-мишенят і горил-мавпенят, але Кетрін не озивалася до нього, втупивши очі в дорогу попереду. Коли посутеніло, Деміен показав на мигах, що хоче їсти. Кетрін і це пустила повз увагу. Тоді хлопчик переліз на заднє сидіння, знайшов там укривальце та й заснув.

Кетрін гнала машину як могла швидше, ніби намагалася втекти від страху, що зродився в ній у зоопарку й чимдалі наростав. То був страх не за Деміена, не перед місіс Бейлок. Тепер вона боялася за себе — боялася, що втрачає розум.

У Пірфорді на неї чекав Джеремі. Він сподівався, що дружина повернеться в доброму гуморі, й не сідав вечеряти без неї. Вони сиділи вдвох за невеличким столиком, і Торн уважно спостерігав за Кетрін. Вона намагалася їсти спокійно, але була видимо скута якоюсь внутрішньою напругою.

— З тобою все гаразд, Кетрін?

— Так.

— Ти дуже мовчазна.

— Мабуть, просто втомилася.

— Багато вражень?

— Так.

Вона відповідала коротко, уривчасто, неначе уникаючи дальших розпитувань.

— Сподобалося?

— Так.

— Ти начебто засмучена.

— Хіба?

— Щось сталося?

— А що могло статися?

— Не знаю. Але ти чимось засмучена.

— Просто втомилася. Треба виспатись… — Кетрін силкувалася видушити з себе усмішку, але це в неї не вийшло.

Торн ще дужче занепокоївся.

— З Деміеном теж усе гаразд?

— Так.

— Ти певна?

— Так.

Джеремі пильно поглянув на неї, і Кетрін відвела очі.

— А якби щось було негаразд… ти б сказала мені, правда ж? — спитав він. — Я маю на увазі… про Деміена?…

— Про Деміена? А що може статися з Деміеном, Джеремі? Що може статися з нашим сином? Ми ж такі щасливі… — Кетрін звела очі на чоловіка й ледь усміхнулась, але обличчя її лишилося сумне. — Я хочу сказати, що двері нашого дому відкриті лише для добра. Темні хмари обминають його стороною…

— Але що ж усе-таки сталося? — тихо спитав Торн.

Кетрін похилила голову на руки й на хвилю так і застигла.

— Мені здається… — відповіла врешті, силкуючись погамувати дрож у голові, — мені здається, я мушу знову звернутися до лікаря… — Вона підвела голову. В очах у неї був розпач. — Мене точить… страх… і то такий, якого в нормальної людини просто не може бути…

— Який страх, Кеті? — пошепки спитав Торн.

— Якщо я тобі скажу, ти запроториш мене хтозна-куди.

— Ні, — переконливо мовив він: — Ні. Я ж люблю тебе.

— Тоді поможи мені, — благально сказала вона. — Знайди мені лікаря. — По щоці її покотилася сльоза.

Торн узяв дружину за руку.

— Ну звичайно, — сказав він. — Звичайно.

І тут Кетрін розридалася. Те, що сталося вдень, так і лишилося тягарем на її серці.

Знайти в Англії психоаналітика було не так просто, як в Америці. Та зрештою Торн відшукав такого, якому міг довіряти. Це був американець, щоправда, молодший віком, ніж Торнові хотілося б, зате з добрими рекомендаціями і чималим досвідом. Звали його Чарлз Грайєр. Він навчався в Прінстоні й працював інтерном у Белв’ю. Особливо заімпонувало Торнові те, що Грайєр деякий час практикував у Джорджтауні й мав серед своїх пацієнтів кілька сенаторських дружин.

— Звичайний клопіт з дружинами політичних діячів — це надуживання алкоголю, — сказав він Торнові, коли той прийшов до нього на прийом. — Як на мене, це йде в них від почуття самотності й власної неповноцінності. Їм здається, що в них не знаходить вияву цілісна особистість.

— Ви, звісно, розумієте, що все має залишитися між нами, — застеріг Торн.

— Само собою, — усміхнувся психоаналітик. — Люди мені довіряють, і, сказати по щирості, нічого іншого запропонувати їм я не маю. Вони не обговорюють своїх проблем зі знайомими, побоюючись, щоб їхня відвертість не обернулася проти них самих. А зі мною це можна. Не стану обіцяти багато, але вислухати людину я можу.

— Вона має прийти до вас?

— Ви тільки дайте їй мій телефонний номер. Не змушуйте її приходити.

— Та ні, вона сама цього хоче. Сама й попросила мене…

— От і добре.

Торн підвівся, і молодий лікар усміхнувся до нього.

— Ви подзвоните мені після того, як поговорите з нею? — спитав Торн.

— Навряд, — просто відповів Грайєр.

— Я маю на увазі… якщо вам буде що сказати.

— Все, що мені треба буде сказати, я скажу їй.

— Може, у вас виникнуть якісь побоювання…

— Вона що — схильна до самогубства?

— Ні…

— Тоді ніяких побоювань не виникне. Я певен, що все воно не таке страшне, як вам здається.

Трохи повеселілий, Торн рушив до дверей.

— Містере Торн…

— Що?

— А чому ви самі прийшли до мене?

— Щоб подивитися на вас.

— Навіщо?

Торн здвигнув плечима.