Дэвид Зельцер – Знамення (страница 15)

Наступного ранку Дженнінгс придбав двадцять чотири касети плівки ЗХ-600 і набір світлофільтрів, щоб випробувати її за нормального освітлення. За його задумом, фільтри мали поглинати частину світла, пропускаючи при цьому тепло, отож він сподівався, що в такий спосіб швидше натрапить на те, що йому потрібне. Ще він мав знайти людей у стані особливого нервового збудження, а тому вирушив до лікарні і там прихованою камерою знімав приречених на смерть хворих. Наслідки цієї зйомки геть розчарували його: на жодному кадрі з десятка відзнятих фотоплівок знайомої плями не виявилось. Тепер Дженнінгсові стало ясно: хоч би яка була природа тих плям, а з передчуттям смерті вони зв’язку не мали.

Цей висновок дещо порушував Дженнінгсову теорію, але репортер не занепав духом. Він підсвідомо відчував, що стоїть на правильному шляху. Повернувшись до своєї темної комірчини, він зробив ще по кілька відбитків фотографій з нянькою і священиком на різному фотопапері й пильно дослідив на них кожну цяточку. При великому збільшенні стало очевидно, що там і справді щось зафіксоване. Неозброєний погляд нічого не помітив, але нітрат зреагував. Далебі, у повітрі над нянькою і священиком виявлялося щось геть незбагненне!..

Весь наступний тиждень думки й вільний час Дженнінгса були поглинуті тим таємничим явищем. А потім він вирішив ще раз вийти на Торна.

Саме в ті дні американський посол провадив серію прилюдних виступів, на які Дженнінгсові легко було потрапити. Торн виступав в університетському містечку, на ділових сніданках, навіть на фабриках, і кожен міг прийти послухати його. Посол був добрий оратор, промовляв жваво та палко і, хоч де б виступав, незмінно заволодівав увагою слухачів. Він умів розворушити публіку, примусити її повірити йому, а надто робітників, яким одразу починало здаватися, що посол глибоко занепокоєний їхньою долею.

— У нас так багато розмежувань! — вигукував він. — На старих і молодих, на багатих і бідних… Але головне розмежування — на тих, що мають можливості, і на тих, що їх не мають! А справжня демократія — це однакові можливості для всіх. Без рівних можливостей слово «демократія» обертається брехнею!..

Під час своїх виступів Торн відповідав на запитання і спілкувався з публікою, особливо намагаючись познайомитися з каліками та бідаками, що їх одразу примічав у натовпі. Його не могли вибити з колії ніякі каверзні запитання, але ще більше важило те, що він умів змусити людей повірити.

Та насправді цей запал, на який так охоче відгукувалися слухачі, йшов у нього від розпачу. Торн мовби тікав від самого себе, прагнучи заповнити весь свій час громадською діяльністю, щоб не лишалось і хвилини на особисте життя, бо останнім часом у ньому чимдалі наростало передчуття чогось жахливого. Уже двічі серед натовпу, що збирався на його виступи, він вирізняв знайоме чорне одіяння священика — той вочевидь переслідував його. Торн боявся сказати про це кому-небудь: а що, як усе воно — лише витвір його розпаленої уяви? — але щоразу, на кожному виступі з тривогою нишпорив очима серед публіки, боячись угледіти знайому постать. Він не надав особливого значення словам Тассоне: в чоловіка явно розладнана психіка, це релігійний фанатик, що обрав собі за об’єкт домагань відомого політичного діяча, а те, що він згадав про Торнового хлопчика, цілком могло бути й випадковим збігом. А проте сказане священиком таки закарбувалось у його пам’яті. Хоч яке воно здавалося безглузде, одначе раз у раз відлунювало в свідомості Джеремі. Йому навіть спало на думку, що, можливо, цей священик — потенційний убивця; адже й Лі Гарві Освальд, і Артур Бреммер, обидва майбутні вбивці, намагалися зав’язати особисте знайомство зі своїми жертвами майже так само, як зробив цей Тассоне. Але зрештою Торн відкинув і це припущення. Хіба міг би він отак виходити на люди, якби весь час думав, що десь у натовпі на нього може чатувати смерть? І все ж таки священик ні вдень, ні вночі не йшов йому з думки, і Торн зрозумів, що й він переслідує священика так само, як той переслідує його. Тільки Тассоне був хижак, а він — жертва. Він почував себе польовою мишею, яка повсякчас боїться яструба, що кружляє над нею високо в небі.

Тим часом у Пірфорді усе було на погляд спокійне. Та за цим позірним спокоєм ховалися негаразди. Торн і Кетрін бачилися дуже мало, бо останнім часом він був зайнятий і вечорами на своїх виступах. А коли зустрічалися, то говорили переважно про дрібниці, уникаючи тем, які могли б засмутити обох. Тепер Кетрін приділяла більше часу Деміенові. Але це тільки поглиблювало їх відчуженість, бо з нею хлопчик ставав мовчазний, замикався в собі і довгими годинами похмуро чекав, коли повернеться місіс Бейлок.

З нянькою Деміен грався й сміявся, а Кетрін незмінно викликала в нього отаке похмуре заціпеніння. До чого тільки вона не вдавалася, шукаючи якогось способу здолати його відчуженість. Купувала дитячі книжки та альбоми для розфарбовування, всілякі конструктори та механічні іграшки — та все те залишало його байдужим. Щоправда, одного разу хлопчик начебто виявив інтерес до альбому з малюнками звірів, і ото тоді вона вирішила повезти його до зоопарку.

Збираючись у цю поїздку, Кетрін раптом подумала про те, як різниться їхнє життя від життя звичайних людей. Її синові минав уже п’ятий рік, а він ще жодного разу не був у зоопарку. Сім’я посла жила немовби в замкненому просторі, де все було до їхніх послуг, і тому вони рідко шукали розваг поза домом. Може, саме оцей брак виправ та нових вражень і позбавив Деміена здатності радіти й веселитися. Одначе сьогодні очі в нього були веселі, і, коли він сів у машину поруч неї, Кетрін відчула, що нарешті зробила правильний вибір. Хлопчик навіть сам заговорив до неї: він намагався вимовити слово «гіпопотам» і, здолавши його, аж засміявся з радості. Та й цього дріб’язку було досить, щоб Кетрін відчула себе щасливою. Сміх власної дитини вмить повернув їй уже призабутий добрий гумор. Дорогою до міста вона без угаву говорила, і Деміен уважно слухав її. Мовляв, тигри схожі на великих котів, горили — ті самі мавпочки, тільки більші, білки — однаково що миші, а коні — перерослі віслючки… Хлопчик був у захваті, хотів усе те запам’ятати, і Кетрін придумала щось ніби віршика: тигри — наче ті коти, а конячки — віслючки, білки — чисті мишенята, а горили — мавпенята! Вона швидко проказала все підряд, і Деміен весело засміявся; потім Кетрін повторила віршика ще швидше — і хлопчик зареготав на повен голос; отак вони й веселилися решту дороги до зоопарку.

Тієї зимової неділі в Лондоні світило сонце, скрізь було багато людей, що радо повиходили на сонячне світло та свіже повітря. День видався напрочуд гарний, і в зоопарку теж було не протовпитися. Та й звірі вочевидь тішилися сонечком, і їхні голоси долинали аж до вхідних воріт, де Кетрін узяла напрокат візочка для Деміена.

Вони зупинилися на березі ставка з лебедями й стали спостерігати, як більші дітлахи годують цих чудових птахів. Кетрін підвезла Деміена трохи ближче, та лебеді враз покинули поживу й, велично повернувши, поволі відпливли на середину ставка. Там вони зупинились і з царственою зверхністю дивилися на дітей, що кидали їм хліб і кликали назад. Але птахи не зрушували з місця, і Кетрін помітила, що тільки тоді, коли вона повезла Деміена далі, лебеді повернулися до берега.

Надходив час годування звірів, і глядачів у зоопарку все прибувало. Кетрін намагалася знайти таку клітку, де юрмилося б менше людей. Праворуч висіла табличка «Лугові собачки», і вони рушили туди. Дорогою Кетрін переказала Деміенові усе, що знала про лугових собачок. Пригадала, що живуть вони в норах і мають товариську вдачу, люди часто ловлять їх, приручають, і собачки стають свійськими. Коли вони наблизилися до вольєри, виявилося, що й там людей не менше, і всі вони стояли й дивилися вниз. Кетрін пробралася з візком уперед, але тварин побачила лише на мить, бо вони зненацька всі поховалися в свої нори. Юрба розчаровано загомоніла й почала розходитись. І коли Деміен витяг шию, щоб подивитися на собачок, то побачив тільки купи землі та нори й докірливо поглянув на матір.

— Мабуть, вони теж пішли обідати, — знизавши плечима, сказала Кетрій.

Вони рушили далі, купили по булочці з сосискою і, сівши на лаву, пообідали.

— А тепер підемо дивитися на мавпочок, — сказала Кетрін. — Хочеш побачити мавпочок?

На алеї, що вела до павільйону з мавпами, їм раз у раз траплялися таблички з назвами різних тварин, і вони підходили до деяких кліток. Коли Деміен угледів першу тварину, очі в нього радісно засвітилися. То був ведмідь, що похмуро снував сюди-туди по клітці, анітрохи не зважаючи на гомінкий натовп. Та досить було Кетрін з Деміеном підступити ближче до ґрат, як звір ураз нашорошився, глипнув на них і забився у своє лігво. У сусідній клітці сидів великий дикий кіт; і, коли вони порівнялися з кліткою, він увесь підібгався й провів їх настороженим поглядом своїх жовтих очей. Старий бабуїн у дальшій клітці також вирізнив Кетрін з Деміеном із людського потоку на алеї і злісно вискалився на них. Кетрін уже завважила, яке враження вони справляють на тварин і, проходячи далі повз клітки, зумисне стежила за поведінкою їх мешканців. А ті щоразу прикипали очима до Деміена. І хлопчик також це відчував.