Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 86)
— Так, — сказав він.
— Ти хочеш мати дітей зі мною? — спитала Рейчел.
— Ну а з ким іще? — відказав Браян.
— Скажи це.
— Я хочу мати дітей з тобою, — промовив Браян. — І більше ні з ким.
— Чому більше ні з ким?
— Тому що я більше нікого не кохаю, Рейчел. І не кохав ніколи.
— Йой.
— Власне, я хочу кількох. — Браян кивнув. — Дітей.
— Кількох?
— Кількох.
— Будеш їх народжувати?
— Уже оплакує свою доленьку, — сказав він дитині в себе на плечі. — Поглянь на неї.
Рейчел глипнула на будинок.
— Зараз попрощаюся з Хаєю.
— Тобі не треба туди заходити.
— Ні, треба. Я мушу попрощатися.
— Рейчел, їй відстрелили голову.
Вона скривилася. Хая жадала бути ким завгодно, крім тієї, ким її призначив світ, із такою шаленою рішучістю, що Рейчел, яка познайомилася зі «справжньою» Хаєю всього кілька годин тому, не хотіла бачити, як вона з кривавим місивом на пів обличчя лежить у калюжі чорної крові. Та якщо не дивитися, то Хая — всього лиш чергова людина, що зникла у дзеркалі заднього огляду Рейчел. Невдовзі стане занадто легко вдавати, ніби її й не було ніколи.
Рейчел захотіла сказати Браянові вголос (але не сказала): «Якщо є змога це зробити, на своїх мертвих треба дивитися самому. Просто треба. Треба входити в енергетичне поле того, що залишається від їхнього духу, їхньої душі, їхньої сутності, і пропускати це крізь власне тіло. І, може, тоді якась часточка цього пристане до тебе, прикріпиться до твоїх клітин. А в цьому єднанні мертві продовжують жити. Чи прагнуть жити далі».
Натомість вона пояснила Браянові:
— Те, що це неприємно, ще не означає, що я цього уникну.
Йому це не сподобалось, але він сказав лиш одне:
— А тоді нам треба забратися геть.
— Як?
Він махнув рукою в бік річки.
— У мене там човен.
— Човен?
— Великий човен. Допливемо до Галіфакса. За два дні ви виїдете за межі країни.
— А що робитимеш ти?
— Ховатимуся на видноті. — Він приклав долоню до маківки дитини й поцілував її у верхній кінець вушка. — Можливо, ти помітила, що в мене до цього хист.
Вона кивнула.
— Можливо, завеликий.
На це він скрушно схилив голову й не сказав нічого.
— А якщо ми попливемо недостатньо швидко? — спитала Рейчел. — Або якщо хтось із нас дістане ушкодження, зламає щиколотку абощо?
— На те є запасний план.
— Скільки в тебе запасних планів?
Він замислився.
— Чимало.
— А як щодо мене?
— Гм-м?
— Маєш запасний план щодо мене?
Він став навпроти неї із заснулою дитиною на плечі, впустив дробовик на землю і взявся великим і вказівним пальцями за прядку її волосся.
— Щодо тебе запасних планів немає.
Врешті Рейчел поглянула на будинок позаду нього.
— Піду попрощаюся.
— Я чекатиму.
Вона покинула Браяна та ввійшла до будинку. Там було прохолодно й темно: всі жалюзі, крім одного, були опущені. Рейчел зупинилася на початку сходів. Уявила Хаїн труп, і її рішучість похитнулася. Вона мало не повернула назад. Але тоді уявила ту Хаю, яку бачила у спальні цього ранку, справжню людину, що вперше дивилася на неї тими очима — такими ж розкішними й чорними, як першого чи останнього вечора. Рейчел зачудувалась її силі волі — її рішучості,
До Рейчел дійшло: так було із Браяном Алденом, відколи він надягнув поцуплене пальто Браяна Делакруа. І так було з Елізабет Чайлдс, Джеремі Джеймсом і навіть Лі Ґрейсоном. Вони раз у раз за своє життя були то одними, то іншими версіями самих себе, і деякі з їхніх версій перетнулися з Рейчел і змінили її життя чи навіть дали їй життя. Але відтак вони перетворювалися на нові версії. Та інших людей. Потім Елізабет і Лі пішли ще далі, туди, де тепер перебувала Хая. Перетворилися знову.
А що ж сама Рейчел? Хіба вона не вічно у стані переходу? Вічно в дорозі. Не гірше за них усіх пристосовується до мандрів, але в жодному разі не до кінця.
Вона піднялася сходами, відчуваючи, що в передній кишені її джинсів за її закордонним паспортом ховається Браянів. А ще відчуваючи, як довкола неї згущується пітьма.
«Я не знаю, чим це скінчиться, — сказала Рейчел пітьмі. — Не знаю свого справжнього місця в цьому».
Однак пітьма у відповідь лише згустилася, поки Рейчел підіймалася сходами.
Але нагорі могло бути якесь світло, і світло неодмінно знайдеться, коли вона знову вийде надвір.
А якщо станеться так, що його не буде, якщо у світі не зостанеться нічого, крім ночі, з якої не можна буде вибратися?
Тоді вона потоваришує з ніччю.
Подяки
Дякую…
Денові Галперну й Закарі Веґмену за редагування й терпіння.
Енн Ріттенберґ і Емі Шіффман за додатковий провід (і терпіння).
Моїм першим читачам — Алікс Дуґлас, Майклові Кориті, Енджі Лігейн, Джеррі Ліґейну й Девідові Робішо, — які заповнювали всі прогалини в тому, що стосувалося знімання новинних програм.
Особливу подяку висловлюю Маккензі Маротті за те, що робила одночасно кілька справ і стежила за тим, щоб потяги прибували вчасно.
ТИ ЖИВЕШ, ДОКИ Я ТЕБЕ НЕ ЗНАЙДУ...
Денніс Лігейн — один із найпопулярніших майстрів детективного жанру в американській літературі, його бестселери вшановано численними нагородами, зокрема престижною премією Едґара Аллана По. Романи Лігейна екранізували Мартін Скорсезе і Бен Лффлек, а фільм «Містична річка» режисера Клінта Іствуда здобув дві премії «Оскар» із шести номінацій.
Журналістка Рейчел Чайлдс-Делакруа, інтелігентна тендітна жінка, стріляє у свого чоловіка Браяна. Мотив? Їй зірвало дах від правди, що стала громом серед ясного неба. Але смертю чоловіка все не закінчилося. До Рейчел навідуються небезпечні та впливові люди. Вони шукають Браяна, щоб забрати в нього якийсь ключ. І якщо Рейчел дороге власне життя, вона мусить знайти ключ першою. А він пішов на дно разом із трупом Браяна. Однак найбільшим шоком є те, що тіло чоловіка... зникло.