Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 85)

— Я втрачаю забагато крові, — погодився Нед. — Можна попросити в тебе воду?

Вона пішла підняти воду, але зупинилася. Помітила, що Нед стежить за нею, і на одну коротесеньку мить він видався далеко не таким безпорадним. Він видався голодним і готовим до удару.

— Вода, — промовив він.

— Візьми її сам.

Він застогнав і потягнувся до пляшки, обмацуючи пальцями дерев’яну сходинку просто над нею.

Над ними відчинилося вікно, і всього за дві-три секунди сталося таке.

Браян гукнув:

— Вони вбили Хаю!

Нед дременув із ґанку та врізався маківкою Рейчел у груди.

Нед потягнувся до її пістолета.

Рейчел висмикнула руку, в якій тримала пістолет.

Нед ударив Рейчел у підборіддя здоровим плечем.

Браян гукнув:

— Застрель його!

Рейчел натиснула на спусковий гачок і впала на землю.

Нед зліз із її тіла, і вона почула, як він забурчав, а тоді знову вистрілила з пістолета. Першого разу вона поцілила в порожнечу: стріляла лише заради самозахисту. Наступного разу, перекочуючись, вона націлилася на Недові ноги, що чимдуж тікали від неї. Останній постріл вона зробила, ставши на коліна й націлившись на його дупу, коли Нед досягнув вершини схилу.

Він беркицьнувся з пагорба, і вона, стріляючи втретє, чи то почула, чи то не почула, як він видав якийсь звук — можливо, зойкнув. А може, це їй здалося.

Рейчел зіп’ялася на ноги, побігла на край пагорба й побачила, як Нед стоїть унизу на колінах. Вона стрибнула в кущі, високу траву, бур’яни, пляшки та старі обгортки від бургерів і спустилася з пагорба, тримаючи пістолет високо, біля правового вуха.

Нед уже звівся на ноги й дибав до першого цегляного корпусу. Коли вона дісталася підніжжя пагорба, він уже йшов похитуючись, тримаючись рукою за живіт, і так дістався до старого офісного стільця з іржавими ніжками та іржавим металевим каркасом. Його сидіння хтось розрізав по горизонталі, і з нього вийшов бурий поролон. Нед сів на стілець і почав стежити за наближенням Рейчел.

У неї завібрував телефон. Вона приклала його до вуха.

— Ти в нормі? — запитав Браян.

— Так.

Вона озирнулася на пагорб, де він стояв на задньому ґанку, приклавши до плеча дитину, а в другій руці тримаючи дробовика.

— Я тобі потрібен?

— Ні, — сказала вона. — Я із цим упораюся.

— Їй вистрелили в голову, — хрипко й нечітко повідомив Браян. — У кімнаті з дитиною.

— Ясно, — озвалася вона. — Все буде гаразд, Браяне. Зараз я повернуся.

— Поквапся, — сказав він.

— Нащо вам знадобилось її вбивати? — спитала вона Неда, дійшовши до нього.

Він притиснув руку до вихідного отвору рани. Одна з її куль — вона гадки не мала котра — увійшла в його тіло десь у спині та вийшла біля правого стегна.

— Бонус за результатами роботи, — сказав він.

Із її вуст вирвалося щось схоже на смішок.

— Що ти сказав?

Нед кивнув.

— Наша погодинна платня гівна варта. Ми працюємо на премії. — Озирнувшись на оболонку заводу, він мимоволі хитнув головою. — Мій стариган працював у такому місці в Ловеллі.

— «Коттер-Мак-Канн» могла би влаштувати тут житловий комплекс чи ТРЦ, — зауважила Рейчел. — Та ради Бога, хоч казино. І відбити свої сімдесят мільйонів за один рік.

На це він стомлено підняв брови.

— Земля тут, напевно, отруєна.

— Яке їм діло? — Вона сподівалася, що цей гівнюк просто стече кров’ю в неї перед носом, якщо вона говоритиме далі. — Коли люди почнуть хворіти, вони вже давно відіб’ють свої гроші та щезнуть.

Нед замислився над цим і чи то кивнув, чи то зітнув плечима.

— Вона нічого не знала. Майже не говорила англійською.

— У поліції є перекладачі, — зауважив він. — А в останні кілька хвилин свого життя вона чудово говорила англійською. Повір.

Нед уже сірів, але рука, яку він притискав до рани, досі здавалася твердою і сильною. Він кинув на неї страшенно винуватий щенячий погляд.

— Рейчел, правила створюю не я. Я нічого не контролюю. Я просто виконую певну роботу, щоб прогодувати сім’ю, і часом сиджу ночами, як усі інші батьки, та сподіваюся, що мої діти житимуть краще, ніж я. Що в них буде ширший вибір, ніж був у мене.

Вона слідом за ним оглянула завод.

— Думаєш, так і буде?

— Ні. — Нед хитнув головою. Він опустив погляд на кров, що всотувалася в нього на колінах, і йому урвався голос. — Мені здається, ці дні скінчилися.

— Дивно, — мовила Рейчел. — Я починаю сумніватися: чи існували вони взагалі?

Щось у її голосі змусило Неда підвести погляд. Його останнім словом було:

— Стривай.

Рейчел націлилася на його груди з трьох футів, але в неї, коли вона тиснула на спусковий гачок, так сильно затрусилася рука, що куля влучила йому в шию. Він на мить закляк, притулившись до спинки стільця, захекав, як пес від спраги, і закліпав на небо. Його губи заворушились, але з них не вийшло ні звуку; у ямці на його горлі зібралася кров і закрапала в щілини між каркасом і подушками стільця.

Нед перестав кліпати. Його губи перестали ворушитися.

Рейчел ізнову піднялася на пагорб.

Браян стояв, пригорнувши до плеча Аннабель. Очі в неї були заплющені, а губи — злегка розтулені. Вона спала.

— Хочеш мати дітей? — спитала його Рейчел.

— Що?

— Це просте запитання.

— Так, — відповів їй Браян, — я хочу мати дітей.

— Окрім цієї? — уточнила вона. — Бо на мою думку, вона тепер наша, Браяне.

— Наша?

— Так.

— Я не маю закордонного паспорта.

— Ні. Зате в тебе є наша дитина. Хочеш іще одну?

— Якщо житиму?

— Якщо житимеш, — погодилася вона.