Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 54)

— Нам треба йти.

— Куди?

— До безпечного місця. Хая з дитиною вже там.

Рейчел забрала зі стільниці свій ноутбук і ключі, а тоді зупинилася.

— Його тіло вирине. — Від цієї думки всередині неї щось звільнилося. Раптом вона відчула себе не такою заціпенілою, не такою спокійною. — Вирине, чи не так?

Він кивнув.

— Тоді нам треба повернутись.

— Повернутись і що?

— Навантажити тіло.

— Чим?

— Не знаю. Цеглою. Кулею для боулінгу.

— Де ми візьмемо кулю для боулінгу об… — він поглянув на годинник на мікрохвильовці, — одинадцятій вечора?

— У нього у спальні є грифи для штанги. Два.

Калеб витріщився на неї.

— Для качання. Маленькі ти вже бачив. Кожен по двадцять футів. Двох таких має вистачити.

— Ми говоримо про те, як навантажити Браянів труп.

— Так.

— Це абсурдно.

У цьому не було нічого абсурдного. Розумом вона достеменно знала, що їй треба зробити. А її шок, можливо, взагалі був не шоком — можливо, то її мозок відкидав усі непотрібні дані, щоб обробляти лише вкрай необхідне. Так само Рейчел почувалась у сквотерському таборі в Леоґані, коли ходила від намету до намету, від дерева до дерева. Абсолютна чіткість мети: іди й ховайся, іди й ховайся, іди й ховайся. Жодних масштабніших питань буття, жодних відтінків сірого. Її чуття запаху, зору та слуху працювали не на задоволення, а на виживання. Думки її не блукали, а крокували по прямій.

— Це абсурдно, — знову сказав Калеб.

— Така вже в нас зараз ситуація.

Рейчел попрямувала до спальні, щоб узяти грифи, та зупинилася на півдорозі, коли у двері подзвонили. То був не домофон, який зазвичай сигналив, якщо хтось перебував за стінами будинку. І не внутрішній зв’язок на їхньому телефоні, за допомогою якого сповіщав про відвідувачів вахтер. Ні, це був маленький дзвоник просто під її вхідними дверима, за десять футів від неї.

Вона глипнула у вічко й побачила чорношкірого чоловіка з акуратною еспаньйолкою та у брунатній напівфедорі. Вдягнений він був у шкіряне півпальто поверх білої сорочки й чорної вузької краватки. Позаду нього стояли двоє зразкових громадян Бостона в одностроях, обидві — жінки.

Рейчел трохи прочинила двері, не прибираючи дверного ланцюжка.

— Так?

Чоловік показав золотавий жетон і посвідчення поліції Провіденса. Він звався Трейвон Кесслер.

— Детектив Кесслер, місіс Делакруа. Ваш чоловік удома?

— Ні.

— Ви очікуєте його повернення сьогодні?

Вона похитала головою.

— Він сьогодні вирушив у ділову поїздку.

— Куди?

— До Росії.

Кесслер мав дуже тихий голос.

— Ви не будете проти, якщо ми зайдемо й побалакаємо кілька хвилин?

Якби вона завагалася, розпочався б конфлікт, тож вона відчинила двері.

— Заходьте.

Переступивши поріг, він зняв капелюха й поклав його на антикварний стілець ліворуч від себе. Голова в нього була поголена (Рейчел чомусь знала, що так і буде) і виблискувала у тьмяному світлі входу, наче відполірований мармур.

— Це — офіцер Маллен, — промовив він, показавши на біляву жінку-копа з ясними дружніми очима й веснянками, що пасували до її волосся, — а це — офіцер Ґарса.

Він показав на огрядну брюнетку з голодним поглядом, який уже впивався квартирою. Цей погляд швидко впав на Калеба, який стояв біля кухонного бару з пляшкою бурбону. Рейчел помітила, що також залишила пляшку вина, із якою раніше розправилась, у кутку бару, між порожнім винним келихом і келихом для каменів, який щойно до половини наповнила бурбоном. Вийшло так, ніби вони влаштували тут вечірку.

Калеб підійшов і потиснув їм руки, відрекомендувавшись як Браянів партнер. Тоді, поки стало тихо, а троє копів глипали на квартиру поліційними очима, він занервувався.

— Ваше ім’я — Трейвон? — спитав він Кесслера, і Рейчел від жаху захотілося заплющити очі.

Кесслер поглянув на пляшку з бурбоном і порожню пляшку з-під вина.

— Щоправда, всі звуть мене Трей.

— Але звати вас як того малого із Флориди, так? — перепитав Калеб. — Того, якого вбив хлопака з місцевого патруля?

Кесслер сказав:

— Ім’я таке саме, так. А що, ви досі жодного разу не стрічали нікого на ім’я Калеб?

— Ну звісно.

— Тоді… — Кесслер підняв брови й зачекав. — Трейвон — це просто не таке популярне ім’я.

— Там, звідки ви родом.

Рейчел, хай йому трясця, не могла цього витерпіти більше ні секунди.

— Детективе, чому ви шукаєте мого чоловіка?

— Ми просто хочемо поставити йому кілька запитань.

— Ви з Род-Айленду?

— Так, мем. Управління поліції Провіденса. Ці чудові офіцерки служать моїми контактними особами.

— Який стосунок мій чоловік має до чогось у Провіденсі?

Її приємно здивувало те, з якою легкістю вона ввійшла в образ спантеличеної дружини.

— У вас фінгал під оком, — сказав Калебові Кесслер.

— Прошу?

Кесслер показав, і тепер Рейчел також побачила його — червоний слід у складці правої нижньої повіки Калеба, що ставав дедалі яскравішим у них на очах.

— Погляньте на це, офіцере Маллен.

Білява поліціянтка на мить зупинилася, щоб придивитись.

— Як ви його собі набили, сер?

— Парасолька, — відповів Калеб.

— Парасолька? — перепитала офіцер Ґарса. — Що, вистрибнула й куснула вас?