Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 53)

— Не виклала її у хмару?

— Ні.

— Якого хріна?

— Мені потрібен мій ноутбук, — повторила Рейчел, тимчасом як з’їзд ставав дедалі ближчим. — Не змушуй мене знову витягувати пістолет.

— Не потрібна тобі та книжка, зважаючи на те, скільки грошей ти…

— Тут річ не у грошах!

— Річ завжди у грошах!

— Скористайся з’їздом.

— Блядь! — крикнув він у стелю і розвернув автівку на виїзну смугу.

Вибравшись із короткого тунелю, вони опинилися на краю Норт-Енду, звернули ліворуч і поїхали через Ґавернмент-Центр до Бек-Бею.

— Я не знав, що ти пишеш книжку, — якось сказав Калеб. — Це що, детектив? Наукова фантастика?

— Ні. Вона нехудожня. Про Гаїті.

— Можливо, її було б нелегко продати, — майже докірливо зауважив він.

Вона гірко реготнула.

— Бля, друзяко, згадай про свої привілеї.

Він винувато їй усміхнувся.

— Я просто кажу тобі правду.

— Свою правду, — мовила вона.

Опинившись у квартирі, вона зайшла до своєї спальні та знову перевдягнулася, надягнувши сухий бюстгальтер, трусики й замінивши джинси чорними колготами, чорною футболкою та старим сірим світшотом, який носила студенткою у Нью-Йоркському університеті. Відкрила свій ноутбук і перетягнула файли книжки до однієї папки (ймовірно, так їй і слід було чинити від початку). Написала самій собі електронного листа, прикріпивши до нього цю папку, і натиснула на «відправити». Вуаля. Тепер вона має доступ до свого роману з будь-якого комп’ютера.

Вийшовши зі спальні з ноутбуком під пахвою, Рейчел побачила, що Калеб уже налив собі випити. Вона знала, що так і станеться. Сидіти, як він пояснив, йому було незручно через копняки в пах, тож Калеб стояв біля кухонного бару, попиваючи свій бурбон, а коли вона ввійшла до кухні, кинув на неї абсолютно відсутній погляд.

Вона сказала:

— Я гадала, що ти поспішаєш.

— У нас попереду годинна поїздка.

— Тоді, — промовила вона, — пий собі на здоров’я.

— Що ти накоїла? — хрипко прошепотів він. — Що ти накоїла?

— Застрелила свого чоловіка.

Рейчел відчинила холодильник, але тоді не змогла згадати навіщо, і зачинила його. Принесла до бару келих і пригостилася бурбоном.

— Заради самооборони?

— Ти ж був там, — нагадала вона.

— Я був на підлозі. Не певен навіть, що при тямі.

Ці ухиляння її роздратували.

— То ти не бачив, як це сталося?

— Ні.

А тепер жодних ухилянь. То що він колись скаже з трибуни? Скаже, що вона намагалася врятувати його та своє життя? Чи скаже, що був «не зовсім при тямі»?

Вона б могла спитати: «Хто ти, Калебе? І не у повсякденному житті, а по суті своїй?»

Вона випила бурбону.

— Він повернув свій пістолет у мій бік, і я з його обличчя здогадалася, що зараз буде, тож вистрілила першою.

— Ти дуже спокійна.

— Я не почуваюся спокійною.

— Розмовляєш як робот.

— Отже, відповідно до того, як я почуваюся.

— Твій чоловік мертвий.

— Я знаю.

— Браян.

— Так.

— Мертвий.

Тут вона поглянула на нього через бар.

— Я знаю, що скоїла. Просто не відчуваю цього.

— Можливо, у тебе шок.

— Я б і сама так припустила.

У віддаленому куточку її свідомості, у глибині первісної частини мозку, причаїлася страхітлива думка: хоч яка туга зростала в її серці, тиснучи на його стінки та дряпаючи їх, решта тіла здавалася такою живою, якою не здавалася із часів Гаїті. Ця туга поглине її, коли вона перестане рухатись і зосереджуватись на поточних проблемах, тож наразі потрібно було не припиняти руху та не розпорошувати уваги.

— Підеш до поліції?

— Там спитають, чому я його застрелила.

— Бо він убивав мене ногами.

— Там спитають, чому він це робив.

— А ми скажемо, що він психонув, бо ти довідалася про його подвійне життя.

— А поліція скаже, ніби це сталося не тому, що ми трахались одне з одним?

— Вона цього не торкатиметься.

— Цього вона торкнеться найперше. А тоді поцікавиться, якими справами ви займалися разом і чи не було у вас останнім часом суперечок через гроші. Тож хоч чим там займалися ви з Браяном, сподівайся, що це не надаватиме тобі мотивів для вбивства. Бо тоді поліція вирішить, що ми з тобою не просто трахались, а ще й намахували Браяна у зв’язку з діловою угодою. А тоді вона захоче знати, чому я кинула пістолет у воду.

— І чому?

— Боже милостивий, тому що була пиздець яка спантеличена? Шокована? Приголомшена? Тобто обирай сам. А тепер, коли про Браянову смерть стане відомо, не можу уявити собі такого сценарію, у якому мені б не довелося посидіти у в’язниці. Бодай якихось три-чотири роки. А до в’язниці я не піду. — Тепер вона дещо відчувала — сплеск страху, що межував із істерикою. — Не буду сидіти в коробці, ключем від якої володітиме інша людина. Не буду, бляха-муха.

Калеб спостерігав за нею, злегка округливши рота.

— Гаразд. Гаразд.

— Не піду.

Калеб випив іще трохи бурбону.