Деннис Лихэйн – Після падіння (страница 46)

Буду за 15 хв.

Дякс.

Завібрував її мобільний. Ґлен.

— Привіт.

— Привіт, — озвався він. — Рейчел, що для тебе означає ця компанія?

— Нічого особливого. А що?

— Це задрипана контора, що володіє задрипаною копальнею в Папуа — Новій Гвінеї. Однак… — Вона почула, як він кілька разів клацнув мишкою. — Як виявляється, є шанси, що ця копальня не така вже й задрипана. Ходять чутки, ніби одна консалтингова фірма провела оцінку й виявила, що «Алден Мінералс», можливо, володіє корисними копалинами вагою до чотирьохсот мільйонів тройських унцій.

— Я на щось таке натрапляла, — зауважила Рейчел. — До речі, що таке тройські унції?

— Міра ваги золота. Вибач. Це буквально золота жила. А втім, користі їм від цього буде мало. Основний конкурент у тому регіоні — єдиний їхній конкурент — це «Віттерман Коппер енд Ґолд», а вони — аж ніяк не чемні дітки. І ця довбана «Віттерман» ніколи, нізащо не допустить, щоб копальня в цьому регіоні мала такі поклади корисних копалин і не носила її назви. Тож тут рано чи пізно бути недружньому поглинанню. Саме тому «Алден» намагалася не афішувати новин про дані, знайдені консалтинговою компанією. На жаль для неї, їй знадобилося більше грошей. Вона провела кілька зустрічей із «Коттер-Мак-Канн».

— А хто це?

— Об’єднання венчурного капіталу. Минулого тижня «Коттер-Мак-Канн» здала в оренду кілька земельних ділянок, що підходять для комерційної нерухомості, поблизу містечка Арава в Папуа — Новій Гвінеї. Тобі це про щось говорить?

Рейчел уже випила забагато вина, щоб це їй про щось говорило.

— Не знаю.

— Ну, мені це говорить про те, що «Коттер-Мак-Канн» забезпечила «Алден Мінералс» грошовим вливанням — імовірно, в обмін на купу акцій тієї шахти. Коли та почне окупатися, вони посунуть «Алден Мінералс» і заметуть сліди. Вони звикли так робити, вони — акули. А дехто каже, що гірші за акул. Навіть акули припиняють їсти, коли насичуються.

— Тоді «Алден Мінералс», напевно, збанкрутує.

— Слово «збанкрутує» не зовсім точне. Компанію буде поглинуто. Це зробить або «Віттерман», або «Коттер-Мак-Канн». Вона блискавично перейшла з другого ешелону до вищої ліги. Сумніваюся, що вона може там вистояти.

— А… — Вона геть не могла цього осмислити. — Дуже дякую, Ґлене.

— Немає за що. Слухай, Мелісса мені сказала, що ти повертаєшся до світу.

— Справді? — Рейчел придушила в собі крик.

— Неодмінно приїзди до нас, познайомся з Амелією. Ми були б дуже раді вас побачити.

Її накрила хвиля відчаю.

— Ми були б дуже раді.

— Ти в нормі?

— О, так. Просто застудилась.

Якусь мить здавалося, що він може продовжити цю тему. Але тут він сказав:

— Бережи себе, Рейчел.

Коли Калеб подзвонив у двері, Рейчел його пустила. Свої докази вона вже розклала на кухонній стільниці біля келиха для віскі та пляшки з бурбоном, але Калеб, увійшовши, цього не помітив. Вигляд у нього був розгублений і замучений.

— Маєш що випити?

Вона показала на бурбон.

Калеб сів біля стільниці. Налив собі випити, навіть не помітивши інших предметів на стільниці.

— Пекельний деньок.

— О, в тебе теж, — зауважила вона.

Він зробив добрячий ковток із келиха.

— Часом я думаю, що Браян мав рацію.

— Щодо чого?

— Одруження. Народження дитини. В усьому цьому багато різних чинників, багацько підводного каміння. — Він позирнув на предмети на стільниці, і його голос став іще більш відстороненим. — То що там потрібно тягати?

— Та, в принципі, нічого.

— Тоді чому?.. — Він примружив очі, поглянувши на один із Браянових авіаквитків, на чек із магазину в Ковент-Ґардені, на роздруківку селфі, яке Браян «зробив» під готелем «Ковент-Ґарден», на касету «Відколи я на тебе запав».

Калеб ковтнув свого напою і поглянув на Рейчел.

— Ви неправильно записали дату. — Вона показала на чек.

Він спантеличено їй усміхнувся.

— Записали її у форматі «місяць, день, рік». У Британії там було б написано: «день, місяць, рік».

Калеб позирнув на чек, а тоді знову на неї.

— Гадки не маю, про що…

— Я поїхала слідом за ним.

Калеб випив іще.

— До Провіденса.

Калеб заціпенів.

Будинок, у якому вони сиділи, заціпенів так само. Дитяти Трастового Фонду однозначно не було вдома: Рейчел почула б його кроки. Інших мешканців п’ятнадцятого поверху теж не було на місці. Вони неначе сиділи в орлиному гнізді в лісі на околиці світу.

— Він має вагітну дружину. — Вона налила собі ще вина. — Він — актор. Але ти це знав. Тому що, — вона тицьнула в нього келихом, — ти сам актор.

— Не розумію, про що…

— Фігня. Фігня.

Вона вихилила половину свого вина. З такою швидкістю невдовзі доведеться знімати фольгу з другої пляшки. Та їй було байдуже: приємно було мати мішень для своєї люті. Це забезпечувало їй ілюзію влади. А наразі вона була готова задовольнитись ілюзіями — аби лиш вони давали відсіч жаху.

— Що ти, на твою думку, знаєш? — спитав він.

— Не розмовляй зі мною таким, бляха, тоном.

— Яким тоном?

— Зверхнім.

Він підняв руки, як людина, яку грабують під дулом пістолета.

Вона сказала:

— Я бачила, як Браян поїхав до Провіденса. Бачила Браяна в «Алден Мінералс». Бачила, як Браян зайшов до крамниці, що продавала камери, купив квітів і поїхав до банку. А ще бачила Браяна та його ва…

— Як це — він зайшов до крамниці, що продавала камери?

— Він зайшов до крамниці, що продавала камери.

— Тієї, що на Бродвеї?

Рейчел не знала, як їй вдалося зачепити його за живе, — знала тільки, що вдалося. Калеб насупився на своє відображення в мармуровій стільниці, хмуро поглянув на свій келих, а тоді випив із нього весь бурбон.

— Що в тій крамниці? — Провівши хвилину в мовчанні, вона сказала: — Калебе…