Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 50)

Відбиваючи атаки українських військових, бойовики почали готуватися до проведення «референдуму», який призначив на 11 травня «тимчасовий уряд ДНР» із захопленої ОДА. І якщо спочатку ніхто не вірив у те, що в сепаратистів вистачить сил, щоб провести цей перфоманс, то після захоплення більшої частини області збройними угрупованнями стало ясно, що вони поступово наближаються до поставленої мети. Україна не могла стати цьому на заваді. Повернути контроль над регіоном можна було тільки воєнним шляхом, але можливостей у виснаженої держави на це не вистачало.

Реальною владою в містах Донбасу стали військові комендатури бойовиків. Деморалізована міліція здалася без бою, виконувала накази бойовиків та патрулювала вулиці спільно з представниками «ополчення». Співробітники СБУ дотримувалися дружнього нейтралітету. Депутатам і чиновникам залишилося виконувати тільки декоративну функцію та готувати виборчі дільниці до «волевиявлення народу», яке мало стати кульмінацією «русской весны».

КРАСНОМОВНА СОЦІОЛОГІЯ

У квітні 2014 року, коли події вже перейшли до гарячої фази, Київський міжнародний інститут соціології (КМІС) провів дослідження громадської думки у східних регіонах України. Результати дослідження свідчили про хаос у головах громадян та велике зростання рівня антиукраїнських настроїв, але прибічники України на Донбасі були у більшості. Ситуація була об’єктивно складною, але далеко не безнадійною.

Згідно з даними опитування КМІСу, близько 70% жителів Донбасу вважали уряд Арсенія Яценюка та в. о. президента Олександра Турчинова нелегітимними, при цьому 60% вважали нелегітимним і Віктора Януковича. 65% вважали Майдан збройним переворотом, що його організувала опозиція за підтримки Заходу, 45% вважали, що Янукович мав розігнати Майдан силою, але 35% виступали проти такого сценарію.

43% вважали, що в убивствах на Майдані винен Янукович особисто та Партія регіонів загалом, 48% звинувачували опозицію. При цьому 55% вважали, що міліція не мала права застосовувати зброю проти мітингарів. Парадокс: 60% жителів Луганської та Донецької областей вважали «Правий сектор» «міфом» та «маргінальною організацією, що не має реальної ваги та яка повинна бути роззброєна», проте приблизно стільки ж людей вважали, що ПС впливає на владу. Ці тези очевидно суперечили одна одній, і пояснити цей безлад у головах можна було лише впливом пропаганди.

Більше того, у регіоні не було агресивних антиукраїнських настроїв. Захоплення адміністративних будівель безумовно підтримували тільки 10–15% опитаних, ще стільки ж ставилися до цього процесу лояльно. А ось 72% мешканців Донецької області та 59% Луганської до захоплень ставилися негативно. Майже половина вважали, що захоплення адмінбудівель не можна виправдати нічим, а приблизно третина виправдовували ці дії лише тим, що так раніше вчиняли люди в інших українських регіонах, чверть вважали цей метод останнім способом «докричатися до центральної влади».

Чого боялися люди?

Більше всього опитані громадяни боялися краху української економіки (43%), на другому місці було розірвання економічних зв’язків із Росією (36%), на третьому — високий рівень бандитизму (50% у Донецькій області, 30% — у Луганській). Далі — ризики невиплати зарплат та пенсій, націоналізм та радикалізм, загроза громадянської війни (всі пункти — приблизно по 27–29%, останній у Донецькій області — понад 40%). Варто зазначити, що членство в НАТО, відключення російських телеканалів, єдина державна мова та потенційний візовий режим із РФ не дуже турбували населення — опитування свідчило про 7–10% громадян, які вносили ці пункти у перелік своїх тривог.

Чого чекали від нової влади?

Рейтинг очікувань був доволі типовим — підтримка промислових підприємств (35–40%), роззброєння незаконних збройних формувань (приблизно 35–45%), відновлення відносин із РФ (майже 30%), збалансована культурна політика (приблизно 25–35%), відмова від націоналістичної та радикальної риторики. При цьому федералізацію як засіб збереження єдності держави розглядали трохи більше 20% (42% вважали цей спосіб організації функціонування держави оптимальним), ще 20% прагнули «публічного діалогу Києва з Південним Сходом».

Соціологи ставили і пряме питання про відокремлення східних регіонів від України та приєднання до Росії. Цю ідею впевнено та з сумнівами підтримували 30% людей, тоді як більшість — понад 50% — хотіли і далі жити в Україні. Виходити на вулиці заради приєднання до Росії був готовий майже кожен четвертий, введення російських військ підтримали б приблизно 10%. Уже тоді у стані війни з РФ себе почувала приблизно третина людей, а більше 55% вважали, що ніякої війни немає, і приблизно стільки ж очікували саме «громадянської війни».

Хапатися за зброю ніхто не поспішав. 55% були готові на це заради самозахисту та захисту своїх близьких, майже 30% не були готові воювати за жодних обставин. Лише 6% були готові особисто воювати з «хунтою». Військової допомоги від Росії очікували менше 20% місцевих мешканців, майже 55% виступали проти такої допомоги.

«Загалом, настрої виявилися не настільки радикальними і войовничими. Головне, чого хочуть місцеві жителі, — це матеріальної забезпеченості та поменше екстремізму. Протестні настрої у регіоні, безумовно, присутні, хоча не можна сказати, що вони зашкалюють. У своїй більшості люди не збираються братися за зброю і не підтримують радикальні способи боротьби. Для того, щоб зняти суспільну напругу, новій владі необхідно, перш за все, переконати східняків у тому, що вони в безпеці і що їхні базові життєві інтереси не будуть порушені, а самі вони будуть почуті», — писало у квітні 2014 року луганське інтернет–видання «Восточный вариант».

Соціологічне опитування проводилось у квітні, якраз під час захоплення будівлі СБУ в Луганську та появи загонів Ігоря Гіркіна в Слов’янську. Вже наприкінці квітня, коли бойовики змогли відключити у підконтрольних їм містах українські телеканали, російська пропаганда заполонила все інформаційне поле. Головними каналами отримання інформації для багатьох ставали російські соцмережі «Одноклассники» та «Вконтакте», а також російські телеканали. Події 2 травня в Одесі, підготовка до «референдуму» та потужна антиукраїнська інформаційна кампанія також суттєво впливали на громадські настрої.

Опитування КМІСу, ймовірно, є найоб’єктивнішим дослідженням про настрої у регіоні на той момент (у будь–якому разі, даних із більш авторитетних джерел у нас немає). І його результати показали, що радикальні проросійські настрої в регіоні не були домінуючими. Навіть якщо врахувати певну похибку від того, що багато хто боявся відповідати чесно про своє бажання вийти зі складу України, все одно ні про яку тотальну перевагу сепаратистів не могло бути й мови. Пізніше це визнавали у своїх інтерв’ю навіть самі представники сепаратистів, які звинувачували жителів Донбасу у пасивності, недостатній любові до Росії та небажанні підтримувати «ополчення».

Такі настрої означали, що кожній із сторін у боротьбі за Донбас є на кого спертися, і контроль над регіоном отримає той, хто зуміє перехопити ініціативу. Як ми вже знаємо, зробити це вдалося саме проросійській стороні, запорукою успіху якої стали рішучі дії бойовиків, що приїхали воювати з Росії, а також зрадницька позиція місцевих еліт. Українська держава, навпаки, діяла надто повільно та нерішуче, і це у підсумку обернулося фатальними наслідками для тих громадян, які виступали за український Донбас.

РЕФЕРЕНДУМ

Коли загарбники Донецької ОДА 7 квітня заявили про свій намір провести в області сепаратистський референдум та відокремитися від України, це виглядало дурною витівкою. Ситуація на Донбасі тоді все ще істотно відрізнялася від ситуації у Криму. У Донецькій області не було російських військ, і сепаратисти здавалися лише купкою маргіналів, сил яких вистачало лише на те, щоб контролювати будівлю обласної адміністрації. Однак лише за кілька днів становище кардинально змінилось. У великих містах з’явилися групи бойовиків, які почали захоплювати адміністративні будівлі, зривати з них українські прапори і вішати на їхнє місце чорно–синьо–червоні триколори. Придуманий ще на початку 90‑х Дмитром Корніловим прапор «Інтерруху Донбасу» став символом антиукраїнського заколоту та передвісником війни.

Поява озброєних людей викликала ейфорію у прихильників приєднання до Росії. Лідери сепаратистів запевняли, що після проведення референдуму 11 травня Росія вже точно повинна буде ввести війська та анексувати Донбас так само, як зробила це з Кримом. Про те, як бути і що робити, якщо Москва раптом не захоче забирати собі східні українські області, ніхто навіть не думав.

Пізніше в одному зі своїх інтерв’ю Денис Пушилін розповідав, що всі надії донецьких сепаратистів на кримський сценарій були самообманом, бо в Донецьку антиукраїнське повстання не підтримали депутати облради.

«Ми, звичайно ж, хотіли і десь собі малювали, що буде такий самий кримський сценарій. Але це було обманом. Можливо, самообманом… Ми всі прекрасно пам’ятаємо, що референдум у Криму проводила діюча влада. Це ті, кого було обрано за українськими законами. Це те, про що ми просили нашу облраду, але, оскільки депутати розбіглися, то ми змушені були все брати на себе… Як би ми не говорили, але ми самі себе проголосили», — зізнався Пушилін в ефірі одного з донецьких телеканалів у 2016 році.