Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 49)
Цей план не був винаходом Стрєлкова. Ще у середині 1960‑х російський білоемігрант Євгеній Меснер, який утік із Росії після перемоги «червоних», вигадав термін «мятежевойна», що означав такий собі гібрид війни та заколоту, або скоріше війну, замасковану під заколот. Меснер присвятив «мятежевойне» кілька статей і книг, в яких детально розбирав, як ведуться такі війни і чому вони можуть бути більш ефективними, ніж традиційні.
«Виникла нова форма збройних конфліктів, яку назвемо «мятежевойной», в якій воїнами є не тільки війська і не стільки війська, скільки народні рухи, — писав Меснер. — Воювання повстанцями, диверсантами, терористами, саботажниками, пропагандистами матиме в майбутньому величезні розміри».
У 2014 році в Україні ніхто не використовував застарілий термін Меснера, але замість нього в обіг увійшов вираз «гібридна війна», який мало відрізнявся за змістом. Росія фактично вступила у війну з Україною, але офіційно не брала участі в ній. Замість регулярних частин російської армії до України на початковому етапі війни заходили парамілітарні загони козаків та російських націоналістів, які російська сторона безперешкодно пропускала через кордон. Кремль відправляв в Україну якийсь аналог приватних військових кампаній (ПВК). Російським законодавством такі формування передбачені не були, проте це не завадило існувати на території РФ різноманітним козачим загонам та іншим подібним організаціям. Деякі з них відкрито називали себе ПВК. Зокрема, можна згадати ПВК «Енот C. O.R. P.», яка мала свій сайт, де відкрито писала про свою участь у боях на сході України, але формально була зареєстрована лише як громадська організація.
Сам Ігор Стрєлков ніколи свій загін таким чином не називав, але де–факто його формування мало чим відрізнялося від широко відомої нині російської ПВК «Вагнер», яка існує також неофіційно. Різниця полягала лише у прізвищах кураторів цих формувань. Якщо шефство над «Вагнером» приписують російському олігархові Євгену Пригожину, то Стрєлков із Бородаєм не приховували свого зв’язку з іншим російським мільярдером — Костянтином Малофєєвим. Тривалий час про–кремлівські спікери пояснювали появу Бородая та Стрєлкова у Донецьку самодіяльністю Малофєєва, але повірити в цю версію могли хіба що дуже наївні люди. Росія надавала бойовикам широку підтримку, направляючи на Донбас зброю, техніку та боєприпаси, що було б неможливо, якби Стрєлков діяв усупереч волі російського уряду. Напевно, з’явилися б проблеми й у самого Костянтина Малофєєва, якби він своїми діями йшов наперекір планам Кремля.
Захоплення Слов’янська різко відрізнялося від усіх інших захоплень адміністративних будівель, які відбувалися на Донбасі до цього. Якщо раніше такі захоплення проходили неорганізовано і більше нагадували банальний погром, то у Слов’янську міську рада та відділ МВС захоплювали злагоджено і чітко. Озброєні люди з’явилися на всіх в’їздах до міста і швидко встановили свої блокпости. Міліція Слов’янська та прилеглих до нього великих міст Донецької області не чинила загарбникам жодного опору, хоча диверсантів було небагато — лише кілька десятків людей.
Увесь березень свою бездіяльність міліція пояснювала специфікою заворушень. Мовляв, до адміністративних будівель активісти вриваються натовпом, попереду йдуть беззбройні жінки і пенсіонери, до яких застосовувати силу після всіх подій на Майдані не є можливим. Однак у Слов’янську саботаж правоохоронців став очевидним, адже тепер адміністративні будівлі займали вже не «мирні активісти», а озброєні до зубів бойовики у військовій формі, яких ніхто не намагався зупинити. Автор цих рядків особисто приїхав до Слов’янська 12 квітня, незабаром після появи диверсантів у місті, і на власні очі бачив, як двоє бойовиків зупинили міліцейський «ПАЗік» на в’їзді до міста з боку Краматорська та наказали правоохоронцям розвертатися. Незважаючи на те, що в автобусі перебували співробітники МВС у повному екіпіруванні, вони виконали вказівку «зеленого чоловічка» без зайвих розмов.
Спроба співробітників українських спецслужб наступного дня потрапити до Слов’янська і розвідати обстановку натрапила на збройний опір. Диверсанти без жалю відкрили вогонь і вбили капітана СБУ Геннадія Біліченка. Кілька українських силовиків були поранені. Загибель Біліченка стала формальним приводом для початку антитерористичної операції проти бойовиків у Слов’янську.
Утім, бойові зіткнення почалися не одразу. Перший серйозний бій за участю українських військових на околицях Слов’янська стався тільки 2 травня. Військові були не здатними до швидких та рішучих дій. Армія після довгих років розвалу перебувала у жалюгідному стані і була не готовою воювати. Знекровлена корупцією держава не могла в короткі терміни відновити свою військову міць. У найвищих кабінетах панувала розгубленість. Українська влада боялася повномасштабного російського вторгнення, тому намагалася діяти обережно. Воєнні дії розгорілися тільки наприкінці травня.
«У міру того, як вони розуміли, що Росія не відреагує, обстріли ставали все сильнішими, дії бронетехніки та авіації — все більш масованими. На початку червня вони остаточно переконалися, що Росія прямо не втрутиться, і пустилися берега», — згадував Гіркін у своєму інтерв’ю.
У наступні кілька днів після захоплення Слов’янська хвиля захоплень адміністративних будівель та відділень міліції прокотилася по всій області. Незабаром прапори так званої ДНР та РФ майоріли вже над усіма міськими та районними радами. Всю Україну облетіли кадри з Горлівки, де співробітники міліції покірно вишикувалися у шеренгу і виконували команди чоловіка в камуфляжі, який називав себе «підполковником російської армії». Легкість, з якою міліціонери погодилися підкорятися людині, яка взялася невідомо звідки та навіть не показала їм ніяких документів, вражала. Було очевидно, що правоохоронці навіть не намагаються чинити опору й Українська держава на Донбасі так само легко здає позиції «зеленим чоловічкам», як у Криму.
Невдовзі з’ясувалося, що «підполковник російської армії», перед яким струнко стояли горлівські міліціонери, насправді є мешканцем Горлівки на ім’я Ігор Безлер. До війни Безлер працював у комунальному підприємстві і не відігравав у місті помітної ролі. Тому тих, хто пам’ятав Безлера з тих часів, вразили зміни, які з ним відбулися. В одну мить він перетворився з невиразного обивателя середніх років на нахабного та небезпечного бандита, чутки про жорстокість якого поповзли по всій області. Безлер справді був військовим. Пізніше з’ясувалося, що він, як і Гіркін, у лютому–березні 2014 року перебував у Криму, де допомагав росіянам анексувати півострів, після чого повернувся до Горлівки, де сколотив загін бойовиків і взяв місто під свій контроль.
Гіркін і Безлер уже були знайомі на момент своєї появи на Донбасі. Познайомилися вони якраз у Криму, про що пізніше розповідав сам Гіркін. «Народний мер» Слов’янська і глава місцевого «ополчення» В’ячеслав Пономарьов у своєму інтерв’ю також зізнавався, що у березні 2014 року їздив до Криму. І ці обставини вказують на те, що дії певних збройних груп на Донбасі весною 2014‑го координувалися з Росії, яка використовувала для кримської та донбаської кампаній одних і тих самих людей, однак при цьому не визнавала своєї участі у донбаських подіях.
В умовах повної бездіяльності влади та міліції протистояти сепаратистам намагалися тільки окремі відчайдушні громадяни, які хотіли збереження єдиної України. У Горлівці таким сміливцем виявився депутат місцевої ради Володимир Рибак. 17 квітня, коли над будівлею міської ради сепаратисти підняли прапор самопроголошеної ДНР, Рибак спробував зірвати його, щоб повернути на місце прапор України. Однак натовп прихильників Росії не дав йому цього зробити. Рибака схопили і посадили в машину кілька бойовиків Безлера, які відвезли депутата у захоплений диверсантами Слов’янськ. Більше живим Рибака вже ніхто не бачив. Через кілька днів його тіло зі слідами тортур було знайдено в річці на околиці Слов’янська. Разом із ним також знайшли тіло закатованого до смерті студента Юрія Поправка, який поїхав добровольцем воювати проти бойовиків, але одразу ж потрапив у полон і був страчений бойовиками Стрєлкова.
Жорстокість, з якою діяли російські диверсанти, не залишала сумнівів у тому, що їхньою метою була саме війна. Вчиняючи показові акти насильства, Ігор Гіркін не міг не усвідомлювати, яку реакцію викличуть його дії. За його плечима було кілька воєн і він не міг не знати, як саме вони зазвичай починаються.
Місцева влада Слов’янська, як і керівництво прилеглих до нього населених пунктів, без особливих коливань перейшла на службу до російського озброєного угруповання. Депутати і мери мали вибір — залишитися і працювати на сепаратистів або виїхати із захоплених міст, проте вибір на користь від’їзду зробили далеко не всі. Більшість депутатів міської ради Слов’янська вирішила співпрацювати з загарбниками. Крім комуністів, які приєдналися до угруповання Пономарьова і почали готувати в місті антиукраїнське повстання ще до появи Гіркіна, служити бойовикам погодилася і фракція Партії регіонів. 30 квітня депутати міськради від ПР на вимогу бойовиків слухняно відправили у відставку мера міста Нелю Штепу і призначили замість неї виконуючим обов’язки міського голови «народного мера» В’ячеслава Пономарьова. Серед тих, хто голосував тоді за це призначення, був майбутній мер Слов’янська Вадим Лях, який на той момент був депутатом міської ради. Після зачистки міста від збройних формувань Лях не мав жодних проблем із законом, на відміну від Нелі Штепи, проти якої порушено кримінальну справу і яка провела у СІЗО кілька років за звинуваченням у співпраці з терористами.