Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 46)

«Не потрібні ці переговори нікому, з ким вони ведуться? Зі зрадниками? З неробами? Геть чиновника та депутата, який зрадив народ! Геть олігархат! Об’єднуйтеся в ополчення, область буде наша», — кричав він 15 квітня, виступаючи перед будівлею СБУ.

16 квітня радикально налаштовані угруповання спробували влаштувати у захопленій будівлі СБУ «переворот» і заарештувати Валерія Болотова, однак останній усе ж взяв гору. 21 квітня сепаратисти провели так званий «народний схід» на якому «офіційно» визнали Болотова «народним губернатором». Олексій Мозговий зі своїми людьми спробував прорватися на ці збори і заявити свої претензії на лідерство, однак люди Болотова цього не допустили. Після конфлікту з Болотовим Мозговий зі своїми прихильниками залишив Луганськ і поїхав по області — створювати власну армію для бойових дій проти збройних сил України.

«Це бардак, а не опір. Коли ведуться переговори з тими, проти кого ми боремося, мимоволі постає питання: так проти кого ж ми боремося? Як можна вести переговори з ворогом, якого завтра необхідно змістити?» — обурювався лідер «народного ополчення».

Пізніше, вже після початку війни, російська сторона і сепаратисти почали покладати всю відповідальність за кровопролиття на український уряд. Мовляв, це він не захотів почути Донбас. Але насправді українська сторона намагалася контактувати і домовлятися з окремими польовими командирами і лідерами «ополчення». А ось радикальні командири сепаратистів, на кшталт Олексія Мозгового, геть відмовлялися від переговорів та наполягали на необхідності вести війну на знищення.

Переговори про призначення Валерія Болотова головою ОДА просувалися важко. Ситуація була патовою. Призначення Болотова та його людей на ключові пости в Луганській області створило б небезпечний прецедент і означало б, що Україна визнає своє безсилля перед озброєними людьми, які захопили зброю. Чи допоміг би такий крок запобігти війні? Далеко не факт. Ми не можемо знати, як би повели себе в такій ситуації сепаратисти. Поступки вони цілком могли б розцінити, як слабкість влади. Ніхто не міг дати гарантію, що, отримавши контроль над регіоном, парамілітарні групи погодилися б далі діяти в рамках правового поля України. І найголовніше — якби Болотову вдалося збройним шантажем вибити собі губернаторське крісло, з’явилася б велика спокуса повторити цей фокус в інших областях.

Наприкінці квітня до Луганська приїхав заступник тодішнього міністра внутрішніх справ Володимир Євдокимов (колишній керівник луганського УБОЗу) та зустрівся з Валерієм Болотовим. На зустрічі Євдокимов погоджував із лідером сепаратистів низку кандидатур на ключові пости в Луганській області (голову МВС, ДАІ, прокурора), але у підсумку ці призначення так і не відбулися. Ситуація ускладнювалася тим, що Болотов не контролював радикальні угруповання, які й далі атакували адміністративні будівлі. 21–29 квітня в Луганську бойовики захопили прокуратуру, обласну адміністрацію, державний телеканал ЛОТ. Болотов такої команди не давав — він вів переговори з Києвом, але інші командири бойовиків не вважали за потрібне з ним радитися. Ще складнішою була ситуація в області, де в кожному місті виникала своя місцева озброєна банда. Одна за одною з’являлися новини про захоплення адмінбудівель у Свердловську, Алчевську, Стаханові. На початку травня до міста Антрацит із Росії відкрито вдерлася колона автомобілів з озброєними донськими козаками — південь Луганської області перейшов під контроль козацьких бандформувань, які підпорядковувалися російському отаманові Миколі Козіцину. Болотова лідером вони не визнавали, а тому поставало питання про доцільність подальших переговорів з його угрупованням.

Поступово стало зрозуміло, що домовитися не вдалося. З якої конкретно причини це сталося — не може точно сказати і Сергій Корсунський, який стверджує, що був посередником у цих перемовинах. Можливо, в якийсь момент у Болотова просто здали нерви, і він поступився більш радикальним угрупованням, яким не терпілося постріляти. Зіграли свою роль також переговори Болотова з народним депутатом від Партії регіонів Олегом Царьовим, який у той час активно просував ідею незаконного референдуму та відокремлення Донбасу від України. Корсунський стверджує, що саме після зустрічей з Олегом Царьовим та Валерієм Голенком Болотов викликав його до себе, сказав, що «має намір створювати Луганську народну республіку», і запропонував йому очолити «парламент» майбутньої республіки. Корсунський відповів відмовою і після цього припинив брати участь у сепаратистському русі.

26 квітня «болотовці» зажадали від Києва «визнати Валерія Болотова легітимним виконуючим обов’язки губернатора Луганської області з передачею йому та представникам від громад області повної виконавчої влади». На виконання цього ультиматуму дали триденний термін. Навряд чи український уряд міг би прийняти такі умови, але чекати три дні не збирався і сам Болотов. Уже 27 квітня було проголошено «Луганську народну республіку».

Незважаючи на те, що сталося це на 20 днів пізніше, ніж у Донецьку, луганчани вирішили швидко наздогнати згаяний час. Затвердити проголошену «ЛНР» вони запланували на «референдумі» 11 травня — одночасно з Донецьком. Переговори з українським урядом було припинено. 30 квітня Болотов перебрався із приміщення СБУ до будівлі Луганської ОДА — у кабінет губернатора.

ГОЛИЙ КОРОЛЬ ДОНБАСУ

Усю весну 2014 року одна з головних інтриг протистояння на Донбасі полягала в тому, коли ж у ситуацію по–справжньому втрутиться Рінат Ахметов і на чиєму боці. Позиція людини, яка довгі роки вважалася «хазяїном» Донбасу, могла стати вирішальною. Від Ахметова очікували чого завгодно — хтось вважав, що олігарх публічно виступить на боці «непокірного Донбасу», хтось — навпаки, був упевнений, що він створить якусь подобу приватної армії та жорстко зачистить проросійські формування. Але сталося непередбачене: Ахметов не захотів або не зміг вплинути на ситуацію. Усю весну він робив безпорадні заяви, закликаючи якийсь абстрактний Донбас до миру та злагоди, але ніякого єдиного Донбасу, до якого звертався олігарх, у той момент уже не існувало. Регіон розколовся на прихильників та противників України. Останні, у свою чергу, складалися з багатьох угруповань, кожне з яких підкорялося своєму командирові і не бажало слухати вчорашніх авторитетів. У розумінні прихильників Росії, Ахметов виявився таким самим слабаком, як і Янукович, утратив владу і більше не мав морального права вказувати їм, що робити.

Після початку російського вторгнення до Криму нова українська влада відразу ж спробувала залучити лідерів найбільших регіональних фінансово–промислових груп Південного Сходу на свій бік. Губернатором Дніпропетровської області було призначено Ігоря Коломойського. У Донецьку крісло голови ОДА запропонували Ахметову, однак той відмовився обійняти офіційну посаду, і замість нього область очолив інший донецький олігарх — Сергій Тарута. У березні, поки в місті раз у раз спалахували заворушення і прихильники Росії громили офіси та адміністративні будівлі, Ахметов та його люди не робили жодних спроб узяти ситуацію під контроль. Уперше олігарх вирішив втрутитися в ситуацію тільки у квітні, коли сепаратисти вже захопили Донецьку ОДА і проголосили «республіку». У ніч із 7‑го на 8 квітня разом із Миколою Левченком він прийшов до барикад, щоб поспілкуватися з загарбниками і відмовити їх від радикальних дій.

«Увечері, перед тим, як Ахметов приїхав уночі розмовляти до ДонОДА, ми з Миколою Левченком домовилися зустрітися з Денисом Пушиліним, — згадує той день Максим Ровінський. — Зустріч була біля пам’ятника Архангелу Михаїлу, недалеко від адміністрації. У той момент було вже ясно, що Пушилін кимось «заряджений». Він дуже хотів хоч якось легітимізувати «ДНР» і пропонував, щоб ми організували в Донецьку спільні патрулі з представників «ДНР» та міліції. Пушилін почав доводити Левченку, що в ОДА перебувають не наймані «тітушки», а реальні люди, і запропонував сходити туди і поговорити з ними. Але ми не дійшли. Ще на підході Левченка впізнали. Щодо нього ДНРівці поводилися досить агресивно і поривалися його бити. Це були представники соціального дна — п’яні, агресивні, злі. Вони не бажали нічого слухати, кричали, перебивали одне одного. Спілкуватися з ними було неможливо, і тому ми не пішли далі. Сам Пушилін сказав, що не може гарантувати нам безпеки. Після цього ми поїхали. Левченко був роздратований цією ситуацією, але не виявляв жодних намірів привозити до будівлі ОДА Ріната Ахметова. Коли ж я зранку почав читати новини, то з подивом побачив той самий запис переговорів Ахметова з сепаратистами. Виявилося, що Коля вночі повіз туди свого боса. Мені досі здається, що це було якесь спонтанне рішення. Ймовірно, коли Левченко зрозумів, що його авторитету не вистачає, то вирішив підтягнути Ахметова. І тим самим він помножив на нуль і його авторитет. А може, сам Ахметов, дізнавшись про те, що в ОДА нікого не слухають, раптом вирішив піти поговорити з людьми. Але так чи інакше, в той день стало ясно, що Ахметов більше не контролює ситуацію в Донецьку».

Насправді Ахметов та Левченко вирушили до адміністрації, оскільки знали, що український уряд готує його зачистку. 7 квітня до Донецька прилетів віцепрем’єр Віталій Ярема, який збирався віддати наказ про штурм барикад та арешт загарбників ОДА. Рінат Ахметов вирішив поговорити з сепаратистами, щоб попередити їх про підготовку операції, а потім відмовити Ярему від штурму.