Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 4)

СТРАЙК У ДОНЕЦЬКУ ТА РЕФЕРЕНДУМ 1994 РОКУ

На початку 90‑х донецька еліта ще не оформилась у той грізний моноліт, яким вона стала через десять років, однак уже не соромилася заявляти про свої амбіції.

Ключову посаду у Донецьку обійняв Юхим Звягільський, який був еталонним втіленням образу «червоного директора». Разом із ним до міськради прийшла і його команда, багато членів якої, зокрема Володимир Щербань, Володимир Рибак та Олександр Лук’янченко, пізніше також стали впливовими політиками. Почав формуватися «донецький клан».

Перший серйозний спалах сепаратистських настроїв на Донбасі стався у 1993 році. Фактично це був стартовий рік реальної незалежності, коли Україна вже стала повноцінною, самостійною державою. Увесь 1992 рік вона все ще за інерцією залишалася УРСР. До листопада 1992‑го в країні ще ходили радянські рублі, а на Олімпіаді в тому ж році українські спортсмени виступали у складі збірної СНД. Здавалося, до 1993 року не всі усвідомлювали, що незалежність — це по–справжньому. Багато хто вірив, що СРСР в якомусь вигляді ще буде відновлений. Проросійські сили покладали великі надії на СНД, в якому бачили прообраз майбутнього оновленого Союзу. В ту пору це об’єднання ще здавалося перспективним, і ніхто не міг знати, яка безславна доля спіткає його в майбутньому.

За інерцією далі існувала і соціалістична економіка, яку чиновницький апарат уже не в силах був контролювати. Україну охопила жорстока криза, і тодішнє керівництво мало дуже слабке уявлення про те, як із неї виходити. Цим охоче користувалися проросійські політики, які поспішали пояснити всі проблеми розривом економічних зв’язків між радянськими республіками. І мільйонам жителів промислових регіонів сходу України це пояснення здавалося правдоподібним.

У 1993 році, коли стало ясно, що Україна як незалежна держава з’явилася всерйоз, еліта Донбасу усвідомила, що своє місце їй доведеться шукати вже в рамках нової системи управління, і зробила першу спробу заявити про себе. Місцева влада (великого бізнесу у той час ще не існувало) почала активно просувати ідею регіональної самостійності.

У лютому 1993 року голова Донецької обласної ради Вадим Чупрун дав інтерв’ю газеті «Донецкий кряж», де висловився на підтримку федералізації України. Тоді він озвучив позицію практично всієї регіональної еліти, яка на той час ще складалася з номенклатури та «червоних директорів».

«Давно ведуться розмови про федералізацію. На жаль, крім слів, ми далеко не просунулися. Багато цивілізованих держав з урахуванням своєї специфіки вже давно пішли цим шляхом. Ми вивчаємо досвід Німеччини, Швейцарії, США. Взяли все, на наш погляд, прийнятне для нас. Порадили ввести офіційну статтю до проекту Конституції країни. Регіони повинні мати внутрішню та зовнішню самостійність. Самостійність регіонів зміцнить державу», — казав Чупрун.

Важливо розуміти, що у 1993 році «регіональна самостійність» означала зовсім не те саме, що у 2014‑му. Усі найбільші підприємства регіону на той момент перебували ще у державній власності й експлуатувалися «червоними директорами», які призначалися з Києва. Зрозуміло, це не могло подобатися регіональній еліті. Регіональна самостійність, якої хотіли «донецькі», мала б дозволити їм встановити фактичний та юридичний контроль над промисловістю Донбасу.

У Києві від такої ідеї, у свою чергу, були не в захваті. Поступатися напору регіональних князьків ніхто не збирався, і тоді еліта Донбасу вирішила використовувати у власних інтересах протестні настрої жителів регіону для шантажу центральної влади. Весь 1993 рік економічна ситуація в Україні погіршувалася. Стрімко росли ціни. Введені в обіг купони так само стрімко знецінювалися. Почалися перебої в роботі підприємств, а отже — і з виплатою зарплат. Було зрозуміло, що сотні тисяч людей приречені втратити роботу, адже заводи, які працювали на оборонну промисловість СРСР, не мали шансів вижити в нових ринкових умовах. Після закінчення «холодної війни» вони стали просто не потрібними.

Особливо важка криза вразила вугільну галузь, де проблеми накопичувалися десятиліттями. Як відомо, масові шахтарські страйки на Донбасі почалися ще в радянські роки. Вже тоді шахтарі скаржилися на нестерпні умови праці та побуту. Радянський міф про багатих гірників, які жили в достатку за часів СРСР, насправді має мало спільного з реальністю, хоча існує і досі.

У 1991 році радянський журналіст Володимир Молчанов зняв фільм «Забій», в якому розповідав про проблеми шахтарів Донбасу. Показані у фільмі радянські гірники аж ніяк не виглядали щасливими, скаржилися на численні проблеми. З розпадом Союзу ситуація у вугільній галузі далі погіршувалась. Але більшість гірників не знала та й не хотіла знати справжніх причин кризи. Адже маси, як правило, не схильні аналізувати ситуацію, якщо їм пропонують прості відповіді.

В економічної кризи початку 90‑х було багато причин, але популісти того періоду давали на всі питання суспільства прості відповіді — виною всьому є розпад СРСР та дії «ворогів». Донецька еліта вчасно зрозуміла, як можна використати протестні настрої голодних людей у власних інтересах. Провину за кризу вона поклала на своїх опонентів у Києві. Крім того, населенню почали втовкмачувати, що Донбасу необхідна регіональна самостійність, оскільки всі зароблені гроші у нього «відбирають».

На початку червня 1993 року стався черговий стрибок цін. Це було формальним приводом для початку шахтарського страйку на Донбасі. 7 червня першими на площу перед Донецькою обласною радою вийшли страйкувати робітники шахти Засядька, яку й надалі неофіційно контролював тодішній мер Донецька Юхим Звягільський. Незабаром до них приєдналися також гірники інших шахт. Страйкова хвиля наростала. Загалом, згідно з газетними публікаціями тих часів, до неї підключилися співробітники 230 вугледобувних підприємств.

Страйк мав одну важливу особливість — шахтарі не тільки вимагали підвищення зарплати, а й висували політичні вимоги. Вони хотіли проведення референдуму про довіру президенту України, регіональної самостійності Донбасу, а також відновлення економічних зв’язків із Росією. Місцева влада відреагувала на вимоги шахтарів досить оперативно, і це наштовхувало на думку, що політичні вимоги гірників були заздалегідь узгоджені з регіональними лідерами. Вже наступного дня після початку страйку депутати облради підтримали вимоги шахтарів і, нібито «виконуючи волю народу», винесли на XV сесію облради питання про автономію Донецької області.

Акції справді виявилися масовими і загрожували повністю паралізувати економічне життя регіону, а також перерости у масштабні заворушення. Із трибун лунали досить радикальні заяви. Серед них — і заклики до відокремлення Донбасу від України. Центральна влада була відверто налякана розмахом протесту, тому відразу ж висловила готовність іти на поступки. За чотири дні після початку масових виступів Юхима Звягільського призначили першим віцепрем’єром в уряді Леоніда Кучми. Ще за кілька днів було оголошено, що уряд підвищує зарплату гірникам.

Такі кроки одразу ж охолодили запал невдоволених шахтарів. Більшість трударів цікавив тільки матеріальний бік справи, до політики вони були байдужими, тому поступки влади були розцінені як перемога, і незабаром страйк було припинено. Але в умовах інфляції 1993 року підвищених зарплат народу вистачило не надовго. Уже до кінця року зростання цін повністю «зжерло» всі надбавки. Єдиним, хто однозначно виграв від страйку, був Юхим Звягільський, який різко пішов на підвищення і став одним із перших людей у державі. Після того, як Кучма пішов у відставку, Звягільський дістав посаду в. о. прем’єра і фактично очолив Кабмін.

Кейс Звягільського і визначив формат взаємин «донецьких» із Києвом на довгі роки. У 1993 році регіональна еліта Донбасу переконалася, що шантаж столиці сепаратизмом — дієвий спосіб отримати владу. Одним лише страйком справа не обмежилася. Пристрасті вирували весь 1993‑й. Місцева еліта й надалі говорила про федералізацію і не залишала спроб у тій чи іншій формі виторгувати у Києва автономію. Восени 1993 року у донецькій пресі замиготіла абревіатура РЕС, яка означала «регіональне економічне самоврядування».

Журналіст Олександр Пєхотін у 2005 році так описував ці події у своїй статті для донецького сайту «Остров»:

«На початку жовтня 1993 […] було ухвалено рішення про те, що шахтарі гарантують облраді підтримку в реалізації основних положень РЕС. У разі опору центру донецьким ініціативам шахтарі обіцяли вдатися, в тому числі, і до крайніх заходів: припинення відвантаження за межі області продукції, що випускається за держзамовленням, блокування банківських рахунків, пікетування транспортних магістралей. І, як писала газета «Город», «відкидаючи геть усі підозри щодо сепаратизму, шахтарі не приховують, що розглядають РЕС як першу сходинку до федеративно–земельного устрою України».

Досить радикальні заклики озвучували й керівники деяких донецьких підприємств. Наприклад, директор шахтоуправління «Донбас» Юрій Баранов на нараді представників вугільної галузі закликав створювати революційні штаби та збройні сили для відстоювання ідеї регіональної самостійності. Однак момент було втрачено. Після закінчення шахтарського страйку погрози, що лунали з Донецька, вже не виглядали настільки небезпечними. Крім того, наближалися вибори, і у «донецьких» з’явилися інші турботи.