Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 33)

Перспективи самого Віктора Януковича залишалися не до кінця зрозумілими. Існувала ймовірність того, що він за підтримки своїх російських партнерів ще спробує повернутися та продовжити боротьбу за владу. Після виїзду з України повалений президент з’явився у Ростові і 28 лютого виступив на прес–конференції. Його виступ залишив двояке враження. Янукович заявив, що залишається легітимним президентом і верховним головнокомандувачем, але при цьому не віддав нікому ніяких наказів. Більш того, заявив, що виступає проти воєнного вторгнення Росії в Україну, хоча на той момент воно вже почалося, і військові РФ у Криму вже з’явилися. Прихильники Януковича розгубилися та розчарувалися ще більше. Багато хто чекав (хто з жахом, хто з надією), що він звернеться за допомогою до російської влади, і це послужить сигналом до повномасштабного введення військ в Україну. Російське керівництво тоді ще робило вигляд, що не має жодного відношення до подій у Криму.

В умовах такої плутанини кожен із регіоналів діяв на власний розсуд. Хтось принишк в очікуванні деякої стабілізації, хтось робив боязкі спроби домовитися з новою владою, а хтось вирішив зіграти у стару гру під назвою «донбаський сепаратизм». Тим більше, що умови для цього знову склалися максимально сприятливі.

ЧАСТИНА ШОСТА

КРИВАВА ВЕСНА У ДОНЕЦЬКУ

Після втечі Януковича Донецьк кілька днів жив у розгубленості. Чиновники, місцеві депутати, організатори та учасники Антимайдану не могли повірити, що все скінчено. Як і десять років тому, після Помаранчевої революції, їм здавалося, що переможці будуть мститися. У різних частинах міста час від часу збиралися невеликі мітинги антимайданівців, але в цих акціях брало участь не більше 200–300 осіб. Уся ця активність нагадувала запізніле махання кулаками після бійки і спочатку не викликала побоювань. Увага всієї країни у той момент була прикута до ситуації в Криму, де розгорталися головні драматичні події.

22 лютого біля пам’ятника Грінкевичу у Донецьку відбувся мітинг, на якому виступав оратор із Харкова, що представляв організацію «Оплот». Ця організація, що була створена у Харкові колишнім співробітником МВС та бізнесменом Євгеном Жиліним, прославилася під час подій зими 2014 року у Києві — люди Жиліна билися з прибічниками Майдану. У Донецьку представник «Оплоту» прямо закликав донеччан брати до рук зброю і застосувати її проти політичних опонентів.

«Я більше ніж упевнений, що у половини з вас тут є зброя. Ви ж Донбас. Я знаю, як люди тут живуть і як твердо тут розмовляють. У половини з вас є, може бути, незаконна зброя, ну ось і прийшов час її застосувати. Вона буде законно застосована!» — кричав харків’янин.

На той момент жодних ворогів, проти яких можна було б застосувати зброю, у місті не було. Якщо, звичайно, не брати до уваги місцевих прихильників євроінтеграції, які поводили себе абсолютно мирно. Ніхто не планував їхати до Донецька з інших регіонів України і влаштовувати там заворушення. У цьому не було жодного сенсу, адже мета повстання була досягнута — Янукович та його команда припинили чинити опір і втекли з України.

Однак донецька влада далі штучно накручувала народ. Представники різних організацій, пов’язаних із регіоналами, переконували мешканців Донецька, що ось–ось почнеться війна, що необхідно озброюватися та боротися проти прихильників Майдану, яких називали не інакше, як «фашистами» та «радикалами». День у день оратори брехали про автобуси з «бойовиками Майдану» і «Правого сектору», що насуваються на Донбас, і ці тривожні чутки гуляли містом, обростаючи різними деталями та подробицями. Розігріті пропагандою люди вірили будь–яким страшилкам. Таксисти переказували пасажирам історії про радикалів, які приїхали чи то у Горлівку, чи то у Селідове, щоб повалити місцевий пам’ятник Леніну.

24 лютого на площі Леніна за підтримки міської влади Донецька з’явилося невелике наметове містечко, формальними організаторами якого стали щойно створені організації «Оборона Донбасу» та «Східний фронт». Організатори містечка заявили, що збираються охороняти від націоналістів пам’ятник Леніну, а також закликали людей записуватися до народної дружини для захисту міста. Над наметами майоріли триколори сепаратистської організації «Донецька республіка».

Лідери організацій розповідали у коментарях журналістам, що збираються просто охороняти громадський порядок, тому що побоюються розгулу криміналу, але було ясно, що це говориться лише про людське око. На мітингах оратори були вже більш відвертими і заявляли, що дружини створюються для боротьби з прихильниками Майдану, радикалами та націоналістами, які нібито готуються приїхати у Донецьк.

Едуард Акопов, який називав себе командувачем «Східного фронту», не приховував, що збирається створити пара–мілітарні формування, і навіть звернувся до міської влади з проханням про сприяння у цій справі.

«Користуючись нагодою, я хочу попросити міську владу про допомогу з виділення приміщення для формування, для 500 осіб, щоб перевести їх на казармений стан, щоб вони згадали, що таке дисципліна, що таке армія. Хотів попросити, щоб надали мені інструкторів, які могли б трохи навчити людей, згадати, що таке розбирання–збирання автомата Калашникова, що таке тактика ведення бою», — говорив Акопов під час розширеної наради з головами районних рад та представниками правоохоронних органів 25 лютого. Мер Донецька відповів на це прохання відмовою. Утім, жодної протидії «Східному фронтові» та «дружинникам» ніхто також не чинив. Чиновники займали проміжну позицію — намагалися не виходити за червоні прапорці, але, водночас, усіляко заохочували громадську істерію.

Губернатор Донецької області, колишній топ–менеджер одного із заводів Ріната Ахметова Андрій Шишацький публічно підтримав організаторів наметового містечка.

«На жаль, якщо є загроза та агресія, яка йде з Майдану, у соціальних мережах і на телебаченні, то громадянам доводиться самоорганізовуватися для захисту», — цитувала слова голови Донецької ОДА газета «Сегодня».

Але насправді намети на площі не були самоорганізацією. Крім самого губернатора, створенням містечка також займалися члени донецького осередку КПУ, а також секретар Донецької міськради Сергій Богачов, який особисто приходив на площу Леніна, спілкувався з активістами і давав коментарі журналістам.

Формування загонів для майбутньої війни відбувалося в ті дні не тільки у центрі Донецька Губернатор Шишацький закликав мерів міст Донецької області створювати загони самооборони, щоб протистояти «Правому сектору». Залучати у такі загони він пропонував людей, що мали на руках зареєстровану зброю. У містах до цього завдання губернатора поставилися по–різному. Достеменно відомо, що мер Харцизька Валерій Дубовий справді викликав до себе членів місцевого мисливського товариства, яким пропонував створити озброєний загін. А в деяких містах ініціативу Шишацького проігнорували.

Два роки по тому на суді про наказ Шишацького згадувала також мер Слов’янська Неля Штепа, яка разом з іншими головами міст була присутня на згаданій зустрічі.

«На нараді Шишацький сказав, що на Донбас можуть прийти агресивно налаштовані радикали в особі «Правого сектору», розповів, скільки людей вони вже вбили, і тому необхідно було створювати на місцях загони самооборони для боротьби з «Правим сектором». Для цього ми мали зібрати всіх, у кого є зброя, мисливців, і запропонувати їм організуватися в загони самооборони», — розповідала вона.

Але головні ролі в майбутньому протистоянні належало зіграти зовсім іншим організаціям — «Донецькому міському громадському формуванню з охорони громадського порядку та державних кордонів», де значився у той час нікому не відомий Олександр Захарченко, а також «Народному ополченню Донбасу» Павла Губарєва, які формувались якраз у ці дні.

25 лютого у «Народного ополчення» з’явилися свої сторінки у соціальних мережах, а в інтернеті було опубліковано «Звернення Павла Губарєва до ополченців Донбасу».

«Щоб місцева влада наважилися діяти, вона повинна відчувати тиск із боку донеччан. Тому завдання патріотів створити такий громадський рух, який міг би, з одного боку, захистити місто від приїжджих неонацистів, а з другого — змусити владу слухати донеччан, а не незаконний «уряд» у Києві. Для цього нам потрібно привести під ОДА 10 000 людей. А мені відомо, що нас утричі більше», — йшлося у зверненні.

ЗВІДКИ ВЗЯВСЯ ПАВЛО ГУБАРЄВ І ЯК ВІН СТАВ «НАРОДНИМ ГУБЕРНАТОРОМ»

Для того, щоб краще розібратися в тому, що ж сталося в Донецьку у березні 2014 року, необхідно знову повернутися до середини 2000‑х, коли майбутній «народний губернатор» Донецької області робив у політиці перші кроки.

У книзі «Факел Новоросії», яка вийшла вже у розпал війни, Губарєв майже не розповідав про свою участь у регіональній політиці. Лише обмовився про те, що в молодості деякий час перебував у лавах націоналістичної організації «Русское национальное единство», яка відкрито проголошувала своєю метою боротьбу з «інородцями» та всіляко копіювала НСДАП. Однак у Донецьку ця частина біографії Губарєва була якраз не дуже відомою. Вперше він засвітився у 2005 році в громадській організації під назвою «Антиволокітний комітет» (АК), створеній іншим молодим донецьким політиком — Миколою Левченком.