Денис Казанський – Як Україна втрачала Донбас (страница 2)
ЧАСТИНА ПЕРША
ПЕРШОПРОХОДЦІ З 90-Х
Сьогодні вже важко повірити в те, що Донецьк колись стояв в авангарді демократичних перетворень. Проте в історії міста був і такий короткий період, який випав на 1990–1991 pp. Щоправда, незалежної України тоді ще не існувало, а була УРСР, яка готувалася ось–ось залишити Союз у стані агонії.
Тривала Перебудова. Вибори у березні 1990 року мали несподіваний результат — більшість у Донецькій міській раді отримали незалежні кандидати, а представники Компартії опинилися у меншості та втратили владу. Прогнилий апарат уже не міг контролювати ситуацію, і тому ініціативу перехопили зовсім інші люди — представники страйкомів, професори, інтелігенти, кооператори.
Головою міськради (за тодішніми правилами — мером) став мало кому відомий завідувач кафедри Донецького політехнічного інституту Олександр Махмудов. З усіх донецьких мерів цей, мабуть, був найнетиповішим. М’який, інтелігентний Махмудов явно не вписувався в той образ «типового донецького», який сьогодні є закоріненим у масовій свідомості. Не відповідав він і типажу радянського керівника — «міцного господарника», яких у народі люблять і досі. Втім, протримався Махмудов на чолі міста зовсім недовго. Управлінського досвіду у нього не було, а період мерства випав на найважчий час. Економіка СРСР вмирала, гроші стрімко знецінювалися, місту загрожували перебої з продуктами. Уже в 1991 році Махмудова було відправлено у відставку рішенням сесії міської ради, і він більше вже не зміг повернутися в політику. У 2005 році він загинув в автомобільній аварії.
Близько року в Донецьку панувало безвладдя. Розпад СРСР місто фактично пережило без керівника А у листопаді 1992 року до влади в столиці Донбасу знову повернулися «господарники». У мерське крісло всівся той, кого потім назвали «хрещеним батьком донецьких» — авторитарний керівник радянського типу, директор шахти імені Засядька Юхим Звягільський. Із цього і почалась історія сходження до влади кримінально–політичних кланів Донбасу, що завершилася у 2014 році кривавою розв’язкою.
Проте демократична донецька міськрада на чолі з Махмудовим усе ж встигла зіграти свою визначальну роль у долі Донбасу. За короткий та надзвичайно складний перехідний період, коли вирішувалося, хто і як ділитиме «радянський спадок», комуністичні та комсомольські функціонери Донецька (на відміну від сусіднього Луганська і багатьох інших регіонів України) втратили ініціативу і були змушені під напором нових реалій відступити на другий план. Влада ж перейшла до так званих «нових українців» — класу, який складався з цеховиків, кооператорів та «червоних директорів».
У цей буремний період намагалися діяти і сепаратисти. Перші заклики до відокремлення Донбасу від України лунали ще у 1990–1991 pp., напередодні розпаду Союзу. Тоді у Донецьку виникла організація «Интердвижение Донбасса» («Інтеррух Донбасу»), а в Луганську — «Народное движение Луганщины» («Народний рух Луганщини») та «Демократический Донбасс» («Демократичний Донбас»), які виступали проти незалежності України. І якщо донецька організація була створена проросійськи налаштованими мешканцями міста стихійно, то луганські були засновані місцевою партноменклатурою для шантажу Києва і погрожували відокремленням Донбасу від УРСР, якщо її керівництво не підпише новий союзний договір.
«Наш рух виступає за автономію в межах України, звичайно, якщо республіка підпише союзний договір. А якщо цього не станеться, тоді мова може йти лише про перехід під юрисдикцію РРФСР», — говорив лідер «Народного руху Луганщини» Валерій Чекер, який аж до 2014 року був депутатом Луганської міськради від Партії регіонів.
Рух «Демократичний Донбас» у вересні 1991 року на сторінках луганської газети «Молодогвардеец» закликав депутатів регіону всіх рівнів провести Донецьку асамблею та ухвалити рішення про створення на базі Донбасу республіки Малоросія. Передбачалося, що Малоросія повинна «вийти зі складу України умовно», тобто відокремитися від України в тому випадку, якщо сама Україна вийде зі складу СРСР. У разі, якщо Україна погоджувалася залишитися частиною Союзу, «Демократичний Донбас» пропонував залишити Малоросію автономією, щоб захищати в українському парламенті свої інтереси, а не «танцювати під Києво–Галицьку дудку».
Заклики до виходу зі складу України та приєднання до РРФСР лунали і на Донеччині. 20 липня 1991 року, за місяць до проголошення незалежності України, в газеті «Комсомолец Донбасса» вийшла стаття під назвою «Донецька автономна республіка — може, це вихід?». У ній пропонувалося вирішити це питання на референдумі. Але тоді, на початку 90‑х, далі розмов та газетних публікацій справа не пішла. Очевидно тому, що прагнення донецьких і луганських сепаратистів–іредентистів не були підтримані в Москві. Горбачову з Єльциним було явно не до них, а без відмашки з Росії на авантюрні дії ніхто на Донбасі так і не наважився. Союз розпався, і подальше протистояння Донбасу та Києва відбувалося вже у рамках Української держави.
1993 рік можна назвати роком зародження донецького сепаратизму в нових реаліях незалежної України. Переконавшись, що СРСР помер остаточно й українська республіка пустилася у вільне плавання, місцева влада все наполегливіше висувала вимоги регіональної самостійності та закликала до федералізації України, щоб застовпити за собою територію в межах уже нової держави.
Сепаратизм на Донбасі було зумовлено двома складовими — ідеологічною та економічною. Економічний сепаратизм розгойдували представники місцевої влади, якими рухали насамперед шкурницькі інтереси. Сепаратистську риторику вони використовували як інструмент торгу з Києвом та задля досягнення власних політичних цілей. Ідеологічний табір представляли переважно інтелігенти — журналісти, викладачі місцевих вишів, прихильники різних маргінальних політичних течій, які у своїй більшості були не сепаратистами, а іредентистами. На початку 90‑х ці «романтики» агітували не стільки за самостійність Донбасу, скільки ностальгували за СРСР і мріяли про відродження Союзу в тій чи іншій формі. Донбас їм при цьому бачився певною єднальною ланкою між Україною та Росією. Регіоном з особливою, об’єднавчою місією, який протистояв націоналістам–самостійникам із Галичини і не давав їм остаточно відірвати Україну від Москви.
ДОНЕЦЬКИЙ ТРИКОЛОР
Найвідомішими проросійськими силами Донеччини початку 90‑х були «Громадянський конгрес України» (ГКУ) та «Інтеррух Донбасу» (ІРД). Обидва вони навіть для свого часу, коли по всій країні виникали зовсім дикі політформування, були досить маргінальними і не мали особливого впливу. Однак саме ці рухи на зорі незалежності створили той ідеологічний фундамент, який згодом узяли на озброєння донецькі олігархічні клани. Коли «донецькі» оформилися в окрему грізну силу і замахнулися на владу над усією Україною, теоретичні напрацювання ідеологів у старих розтягнутих светрах виявилися вельми доречними.
«Інтеррух Донбасу» було засновано в Донецьку ще до розпаду СРСР шкільним учителем Дмитром Корніловим та його приятелями. Днем народження ІРД вважається 18 листопада 1990 року. Один із засновників організації Ігор Сичов пізніше писав, що на установчій конференції були присутні близько 100 осіб. Лідерами руху тоді було обрано одразу трьох людей, котрі прославилися в майбутньому, — самого Дмитра Корнілова, його молодшого брата Володимира (нині відомий політолог, із 2014 року живе у Росії) та майбутнього народного депутата від Партії регіонів Віталія Заблоцького. Прапором «Інтерруху» став чорно–синьо–червоний триколор — його ж своїм офіційним прапором у 2014 році обрали сепаратисти з «ДНР».
Пізніше, у 2015 році, Володимир Корнілов в інтерв’ю російському сайту «Украинару» розповів, як саме було придумано прапор «Інтерруху»:
«Прапор придумали ми з братом. І зійшлися на ньому досить швидко, виходячи з контексту всеукраїнської ідеологічної боротьби. Річ у тім, що до періоду незалежності боролися дві концепції — aбo прийняти в якості символу України петлюрівсько–скоропадський синьо–жовтий прапор, або ж залишити червоно–синій прапор УРСР (нехай навіть без зірки і серпа з молотом). Ясна річ, ми відстоювали другий варіант — червоно–синій. Так і народився прапор Донбасу. До червоно–синього ми додали чорну смужку, що символізує вугілля нашого краю. Це і стало прапором «Інтерруху», під яким ми влаштовували всі мітинги».
Як випливало з самої назви організації, її активісти протиставляли себе українським націоналістам і вважали себе інтернаціоналістами. У ту пору подібні «інтернаціоналістичні» організації виникали і в інших республіках СРСР на противагу місцевим національним рухам. Собі за мету вони ставили недопущення розпаду СРСР. Але де–факто такі активісти сповідували не інтернаціоналізм, а під гаслами «дружби народів» виступали за збереження імперії з центром у Москві.
«Ми створювали Інтерфронт–Інтеррух не за вихід зі складу УРСР, а проти виходу УРСР зі складу СРСР. […] При цьому вже тоді, у 1989–1990 pp., ми закликали до федеративної структури України з широкою автономією Донбасу. Підкреслю, ми робили це не для того, щоб відділятися від когось, а для того, щоб запобігти відокремленню України», — розповідав Володимир Корнілов.