Дэниел Коул – Лялька (страница 39)

Вона дуже хвилювалася про Рорі, адже він мусив залишитися у лікарні для періодичного промивання ран, щоб нейтралізувати кислоту, що навіть через вісім годин після того, що сталося, роз’їдала його плоть. Лікар попередив її, що Рорі, ймовірніше за все, втратить великий палець на правій руці, а окрім цього, могли постраждати й більш віддалені нерви, які відповідали за керування вказівним.

Неочікувані аплодисменти неодночасно й зніяковіло затихли. Андреа сіла. На екранах під стелею, уже всоте за день, у сповільненому режимі транслювали запис того, як Ґарланд горів живцем. Камера, яку Рорі впустив на підлогу, усе зафільмувала, а тріщина в лінзі ще й чудово обрамлювала кадр. Із раптовою огидою вона відвернулася й помітила написану від руки записку, яку для неї залишив Елайджа:

«Мої вибачення. Мусив іти. Справжній запис убивства: геніально! У понеділок вранці зустріч, щоб обговорити майбутнє, — ти заслужила. Елайджа».

Незрозуміле повідомлення могло означати лише те, що він планує запропонувати їй постійну посаду в штаті, про яку вона завжди мріяла, однак, замість захоплення, Андреа відчула порожнечу. Вона неуважно взяла на таці з поштою коричневий конверт й відкрила його. З нього на стіл щось випало. Андреа оглянула маленьку металеву смужку, а потім витягла фотографію, на якій вони з Рорі виходили з «МЕ London».

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — прочитала вона вголос.

Андреа витягла телефон і надіслала повідомлення Бакстер. Хоча цей другий лист від убивці й був величезною новиною і тільки ще більше підтвердив її права на історію, жінка вклала вміст конверта назад і замкнула в шухляді.

Більше в цю гру вона не гратиме.

Посеред дерев’яного столу з «Ікеа» стояло кілька нестійких свічок, і це було водночас і романтично, і ризиковано, адже могло спричинити пожежу. Тіа затримувалася, щоб зачинити салон, а тому Едмундс повернувся додому раніше за неї й відразу ж почав готувати вечерю. Коли вона повернулася додому, то була в захваті від того, що він доклав стільки зусиль, тому поклала до морозильника порцію напівфабрикатів, яку купила для себе дорогою додому. Розпалені білим вином і десертом «Вейтроус», вони насолоджувалися спільним вечором, як робили це ще до переведення Едмундса.

До того як піти з роботи, Едмундс роздрукував купу старих справ, які планував переглянути після того, як Тіа піде спати. Він заховав їх угорі на кухонних шафках, де Тіа зі зростом у п’ять футів ніколи не змогла б їх знайти, однак навіть із плином часу геть забув про них, аж доки розмова не зайшла про його роботу.

— Ти був там? — запитала Тіа, несвідомо погладжуючи випуклий животик. — Коли той бідолашний…

— Ні.

— Але твій бос була. Я чула, як заступник комісара згадувала її ім’я.

— Бакстер? Вона не те, що мій бос. Вона… Хоча гадаю, можна й так.

— То над чим ти працював, коли все це трапилося?

Вочевидь, Тіа намагалася виявити інтерес до його роботи. Хоча вся інформація була конфіденційною, Едмундс навіть подумати не міг, щоб відштовхнути наречену, тому вирішив розповісти найменш важливі аспекти розслідування, які могли б відволікти її від його ролі в команді.

— Бачила в новинах фотографії «Ляльки»? Права рука належала жінці.

— Кому?

— Саме це я й намагаюся з’ясувати. Її нігті нафарбовані двома відтінками лаку, і я вважаю, що це ключ до її впізнання.

— Два відтінки на одній руці?

— Великий та ще три пальці були нафарбовані відтінком під назвою «Розламана цукерка», а останній — якимось іншим.

— Ти й справді вважаєш, що лак для нігтів зможе підказати, ким була жінка?

— Це все, що в нас є, — знизав плечима Едмундс.

— Це ж мав бути якийсь особливий лак, правда? — запитала Тіа. — Я мала на увазі, щоб хоч якось допомогти.

— Особливим?

— Ага, як-от у салон раз на тиждень приходить одна зверхня дама, щоб зробити манікюр, і Шері доводиться замовляти матеріали спеціально, тому що той лак містить справжні блискітки золота чи ще якийсь мотлох.

Едмундс уважно слухав трохи непослідовну розповідь Тіа.

— Такі лаки не продаються в більшості магазинів, тому що дуже легко розтріскуються, а коштують близько сотні фунтів за пляшечку.

Едмундс у захваті схопив Тіа за руку.

— Ті, та ти геній!

Після півгодинних пошуків в Інтернеті обмежених серій чи абсурдно дорогих лаків для нігтів, Едмундс подумав, що знайшов той невловимий відтінок, якого йому не діставало: «Російський вогонь 347» з обмеженої серії від Шанель.

— Цей лак продали у 2007 році на тижні моди в Москві за десять тисяч доларів за пляшечку! — прочитала Тіа, поки Едмундс наповнював їхні келихи.

— За лак для нігтів?

— Вочевидь, то була якась благодійна акція, — знизала плечима вона. — А навіть якщо й так, готова посперечатися, що не надто багато людей розгулюють десь із такою пляшечкою в сумочці.

Наступного ранку Бакстер отримала від Едмундса повідомлення з проханням зустрітися о 10 ранку біля фірмового магазину Шанель на Слоан-стрит. А коли вона нагадала йому, що з понеділка її відсторонили від справи, він просто відповів, що була лише субота.

Бакстер проспала, а тому запізно вийшла, а потім майже на дві хвилини ще й застрягла за інвалідним візком. Після жахливої смерті Ґарланда їй не хотілося нічого більше, окрім як просто жити й відчувати себе в безпеці, тож вона лише скрутилася на дивані й дивилася нічні телевізійні програми. Їй навіть удалося самотужки випити майже дві пляшки вина.

Коли інвалідний візок застряг у дренажі, Бакстер скористалася можливістю вирватися вперед і побачила Едмундса, який ішов вулицею трохи віддалік. Вона багато думала про його теорію, що хтось із команди зливає інформацію. Чим більше Бакстер думала про це, тим абсурднішим це здавалося. Зрозуміло, Вульф до цього причетний не був. Фінлі вона беззастережно довіряла. Сіммонса понизили за те, що став на її бік, і, хоча вона ніколи цього не визнає, проте Едмундсу вона довіряла так само, як і кожному з них.

Едмундс передав їй паперову склянку з теплуватою кавою і розповів про відкриття Тіа. Вона оцінила те, що він знову ставився до неї як до свого наставника з нестерпним характером. Не було ані сліду від співчуття чи втішання, якого вона так відчайдушно потребувала за день до цього, і його віра в неї знову додала їй упевненості в собі.

З магазину на Оксфорд-стрит вийшов менеджер, аби привітати їх. Щоб допомогти їм, надзвичайно вміла жінка витратила годину на телефонні дзвінки та перевірку рахунків. Зрештою, вона склала перелік із вісімнадцяти транзакцій, у сімох із яких були прізвища та адреси доставки.

— Були й інші, — сказала їм пишномовна жінка, — які ми відправляли на аукціони, призи, благодійні події. Люди, чиї контакти ми надали, — наші найкращі клієнти…

Жінка замовкла, читаючи роздруківку.

— Якісь проблеми? — запитала Бакстер.

— Містер Маркуссон. Він один із наших постійних клієнтів на Оксфорд-стрит.

Бакстер взяла в неї список і прочитала контактні дані.

— Тут сказано, що він мешкає у Стокгольмі.

— Гадаю, він розділяє час між Стокгольмом та Лондоном. У них із родиною є нерухомість у Мейфейр. І я впевнена, що маю адресу. Якщо дозволите, я за хвилину…

Жінка набрала номер їхнього головного відділення.

— Які шанси, що містер Маркуссон зараз ніжиться у якійсь сауні у Швеції? — пробурмотіла Бакстер Едмундсу.

— О, зовсім ні, люба, — промовила жінка, театрально тримаючи телефон подалі. — Учора він повернувся.

Навіть попри те, що його кабінет був порожнім, Сіммонс знову вирішив сісти за стіл Чемберса. До нього підійшло кілька людей з буденними справами, як-от обмін змінами та прохання про відпустку. Щоб зосередитися на завданні, він відмовився вирішувати будь-які питання, окрім найважливіших.

Дружина Сіммонса не надто добре сприйняла звістку про його майбутнє пониження, й він витратив більшість ночі на те, щоб переконати її, що вони все одно зможуть дозволити собі іпотеку та літню відпустку. Він не наважився сказати їй про те, що його взагалі можуть відсторонити на якийсь час без платні. Вони впораються. Так зажди бувало.

Він саме займався нудним завданням, звіряючи з базою даних зниклих людей прізвища зі складеного Едмундсом списку тих, хто хоч якось був причетний до справи Халіда. Як і Едмундс, Сіммонс був упевнений, що центром усіх убивств був Халід, хоча й не мав нічого переконливішого.

Він почав уже втрачати зосередженість, коли нарешті на п’ятдесят сьомому прізвищі натрапив на збіг. Сіммонс ще раз переглянув звіт, щоб дізнатися всі деталі. Датований 29 червня, суботою, звіт міської поліції Лондона склали наступного дня після того, як знайшли «Ляльку». Це мусила бути одна з їхніх трьох невпізнаних жертв.

— Сучий ти сину, — пробурмотів Сіммонс.

Бакстер і Едмундс вийшли крутими сходами до вхідних дверей чотириповерхового будинку, розташованого на затіненій, однак гамірній прилеглій вулиці у Мейфейрі. Лише постукавши двічі, вони почули звуки кроків, що коридором наближалися до них. Двері відчинив бадьорий чоловік із кавою в руці та з телефоном, затисненим між вухом і плечем. Він мав світле, довге, однак доглянуте, волосся, мускулисту статуру і був убраний у дорогу сорочку поверх синіх джинсів. Коли він нетерпляче глянув на них, їх огорнув надмірний запах засобу після гоління.

— Так?

— Містер Стефан Маркуссон?