Дэниел Коул – Лялька (страница 38)

— Що?

— Сіммонс сказав, що заступник комісара наполягала на моєму тимчасовому усуненні від справи. Чи щонайменше, я мушу аж до понеділка чекати на переведення. Моє місце займе Сіммонс, а Фінлі люб’язно погодився поняньчитися з тобою.

Едмундс ніколи не бачив Бакстер такою пригніченою. Він уже хотів було запропонувати їй піти з офіса, переглянути інфрачервоні зображення залишків тату, коли до них підійшов неохайний кур’єр внутрішньої служби доставки.

— Детектив Емілі Бакстер? — запитав він, тримаючи в руках тонкий конверт, підписаний від руки і прикрашений кур’єрськими наліпками.

— Це я.

Вона взяла в нього конверт і вже хотіла було його відкрити, коли зрозуміла, що чоловік все ще витріщається на неї.

— Так?

— Раніше я приносив вам здебільшого квіти, чи не так? До речі, де вони всі?

— Після того, як вони вбили людину, їх запакували як речові докази, віддали криміналістам для аналізів, а потім спалили, — відверто відповіла вона. — Дякую, що принесли їх сюди.

Коли вражений чоловік розвернувся та пішов геть, не сказавши ані слова, Едмундс лише гмикнув. Бакстер відкрила конверт. На стіл випала тонка смужка магнію. Вони з Едмундсом стурбовано переглянулися, і він передав їй пару одноразових рукавичок. Бакстер витягла фото, на якому вона сідала до швидкої поруч із ношами Ґарланда. Фотографію знімали з великого натовпу, який зібрався, щоб побачити подальший хаос біля готелю. На звороті фотокартки від руки було написано послання:

«Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду».

— Він наближається, як ти й сказав, — промовила Бакстер.

— Він не може нічого із собою вдіяти, — відповів Едмундс, уважніше придивляючись до фотографії.

— Усі пунктуаційні знаки розставлено правильно.

— Теж мені дивина. Це ж очевидно, що він освічений, — сказав Едмундс.

— «Якщо ви не гратимете за правилами, я теж не буду», — зачитала Бакстер уголос.

— Я на це не куплюся.

— Думаєш, це не він?

— О, я впевнений, що це він. Я просто на це не куплюся. Я не збираюся обговорювати це сьогодні, коли ти стільки пережила.

— Зі мною все гаразд.

— Щось не так. Чому він убив Ґарланда на день раніше, аніж сказав?

— Щоб покарати нас. Щоб покарати Вульфа за те, що його там не було.

— Це він хоче, щоб ми так думали. Однак, він не дотримав свого слова, пожертвувавши ідеальним розрахунком. Він вважає це своєю помилкою.

— До чого ти хилиш?

— Щось спровокувало його вбити Ґарланда раніше. Він запанікував. Або ми надто наблизилися, або він щиро вірив, що не зможе вбити Ґарланда завтра.

— Він був би в руках Служби захисту громадян.

— Як і Рана, якби Елізабет Тейт не дісталася до нього раніше. Окрім того, кому як не тобі знати, куди його мали відвезти. То в чому ж різниця?

— Я? За все відповідала я. Ні команда, ні Вульф у цьому участі не брали.

— Точно.

— Про що це ти?

— Я говорю про те, що ми або приймаємо можливість того, що вбивця спостерігав за усіма нами і вважав, що цього ранку був його останній шанс до того, як Ґарланд зник би…

— Щось не схоже.

— … або що хтось, гарно обізнаний зі справою, зливає йому інформацію.

Бакстер засміялася і похитала головою.

— Ого, а ти й справді знаєш, як заводити друзів, правда ж?

— Сподіваюся, що я помиляюся, — сказав Едмундс.

— Так і є. Хто з присутніх тут бажає Вульфу смерті?

— Уявлення не маю.

Якийсь час Бакстер над цим розмірковувала.

— То що нам робити?

— Залишити це між нами двома.

— Ну, звісно ж.

— А потім ми влаштуємо пастку.

Розділ 20

Прокинувшись, Вульф зрозумів, що був уже в Лондоні. Вони з Фінлі проїхали через усю країну й назад, щоб передати Ендрю Форда команді захисту свідків. Жоден із них не знав, куди його мали відвезти потім, однак вони були майже впевнені, що це якесь віддалене місце у Південному Уельсі, адже зустріч із представниками Служби захисту громадян відбулася на стоянці Понтстицильського водосховища десь у Брекон Біконс.

Поїздка тривала чотирнадцять годин, і впродовж усього цього часу Форд був надзвичайно надокучливим, особливо після того, як на основних радіостанціях повідомили про передчасну смерть Ґарланда. Коли вони зупинилися на заправці, Вульф спробував додзвонитися до Бакстер, однак його лише переадресували на її автовідповідач. Фінлі змирився з думкою, що на решту шляху доведеться купити Форду пляшку горілки, сподіваючись, що так він хоча б ненадовго заткнеться.

— Тримай, Ендрю, — сказав Фінлі, повернувшись до авто.

Форд проігнорував його, і Фінлі важко зітхнув.

— Гаразд. Тримай, Святий Ендрю, помічнику вбивці дітей.

Форд почастував Фінлі розповіддю про те, як урятував «Палієві» життя від жорсткого, однак благородного вовка, і відтоді відмовлявся реагувати на будь-яке інше звертання, окрім повного титулу. Він ще вранці остаточно зіпсував їхній день, відмовляючись покидати свою нікчемну квартирку в Пекгемі, і саме тому вони запізнилися на зустріч і тепер мусили повертатися до столиці у час пік.

Водосховище стало для них приємною несподіванкою. Вони вийшли з авто й поринули в гуркіт стрімкої води. Видовище вражало: сонце осявало милі блакитної води, оточеної лісом, а від берега до, як виявилося, горішньої кімнати затопленої башти ішов вузький сталевий місток. На світлих кам’яних стінах виднілися склепінчасті вікна, а залізний флюгер на верхівці мідно-синього шпиля, здавалося, знайшов собі там укриття від наступу води, яка вже заявила права на решту замку.

Під ненадійним на вигляд містком у воді відкривалася величезна порожнеча, яка безупинно засмоктувала водосховище в темряву внизу так, немов із Землі витягли величезну пробку, і мовби хотіла затягти останній шматок башти в безодню. Перед тим, як почати зворотну подорож, Вульф і Фінлі трохи помилувалися пейзажем.

Вульф голосно позіхнув і випрямився, не впевнений у тому, де вони знаходилися.

— Пізно заснув учора? — запитав Фінлі, силкуючись не порушувати обіцянки не лаятися, коли на світлофорі попереду нього нахабно проштовхнулося якесь «ауді».

— Якщо чесно, минулої ночі я не дуже добре спав.

Фінлі глянув на друга.

— То що ти тут і досі робиш, друзяко? — запитав він. — Просто йди. Сядь на літак і лети.

— Куди? Моє обличчя вліпили чи не в кожну газету на планеті.

— Ну, не знаю, тропічні ліси Амазонії, австралійські пустелі. Зможеш перечекати.

— Я ні, так не можу, бо потім решту життя доведеться озиратися через плече.

— А життя-то може виявитися не таким уже й довгим.

— Якщо ми впіймаємо його… усе скінчиться.

— А якщо ні?

Вульф знизав плечима. У нього не було на це відповіді. Засвітився зелений, і Фінлі рушив.

Коли Андреа повернулася до редакції, її зустріли гучними оваціями. Люди поплескували її по спині та бурмотіли поздоровлення, коли вона проходила повз них до свого столу. Вона усвідомлювала, що її блузка й досі заляпана фальшивою кров’ю вже мертвого чоловіка, попри всі намагання відтерти її у вбиральні відділення невідкладної допомоги.