Дэниел Коул – Лялька (страница 24)

Голова Рана була нахилена вперед, а обличчя набуло синюшно-багряного кольору смерті, налиті кров’ю очі неприродно вилізли з орбіт. Було очевидно, що навколо його шиї кілька разів намотали фортепіанну струну, залишаючи глибокі борозни на смаглявій шкірі. Дріт тягнувся із внутрішнього краю відкритого портфеля, помітний тепер, коли більше не був схований від неозброєного ока.

— Викличте швидку! — закричав Вульф, вириваючись уздовж коридору, а потім у темряву ночі.

Він зістрибнув зі слизьких сходів, перебіг затоплену стоянку та, звернувши за ріг, вийшов на головну вулицю, і йому по обличчю хльоснула сильна злива. Минуло менше тридцяти секунд, однак на порожньому тротуарі Елізабет ніде не було. Він пробіг повз темну вітрину магазину, знаючи, що шум грози грав проти нього. Кожне авто, що проїжджало повз, за звуком більше нагадувало літак на злітній смузі, коли вгору здіймалися бризки води, а потім падали додолу. Мільйони крапель дощу барабанили по металевих дахах припаркованих авто.

— Елізабет! — закричав він, одначе звук віднесло поривом вітру.

Він пробіг мимо провулка між двома магазинами й зупинився. Відійшовши трохи назад, він опинився перед темним закутком вузького проходу і почав удивлятись у темряву. Він повільно ступив далі, прислухаючись до того, як дощ барабанив по скляних пляшках, непотрібній тарі та іншому смітті, яке встеляло землю у провулку.

— Елізабет? — м’яко покликав він.

Потім пройшов далі. Вульф відчував, як під його ногами просідала земля.

— Елізабет?

Вульф почув несподіваний рух, а потім відчув, як його штовхнули на холодну цегляну стіну. Він простяг руку і майже схопив Елізабет за одяг, але жінка знову вибігла на вулицю.

Коли Вульф вибіг у нерівномірне світло помаранчевих ліхтарів, то відставав лише на кілька секунд. Елізабет запанікувала й необачно вибігла на дорогу. Автомобіль зупинився лише в кількох дюймах від неї, до вже й без того приголомшливого шуму ночі додався ще й розгніваний сигнал клаксона. Тепер Елізабет стояла в кількох метрах від нього. Це було дивно, однак вона витягла мобільник і, сповільнюючись, притисла його до вуха. Вульф швидко наздогнав її і побачив, що підошви її ніг вкривали бруд і кров від того, що вона босоніж бігла крізь масляні плями та брудні калюжі. Зрештою, підійшовши достатньо близько, Вульф почув, як Елізабет закричала в трубку:

— Зроблено! Зроблено!

Він потягнувся, щоби схопити її, аж раптом жінка впала на землю. Підсвідомо він кинувся слідом, не впевнений, чи був на дорозі транспорт. Елізабет вибігла на острівець безпеки посеред широкої дороги й упала на гудроноване шосе. Коли вона стала навколішки й оперлася на руки, то зрозуміла, що Вульф зупинився посеред дороги. На його обличчі Елізабет побачила вираз жаху й озирнулася, щоби простежити його погляд за мить до того, як на неї налетів двоповерховий автобус.

Вона навіть не встигла скрикнути.

Вульф повільно рушив до скрученої фігури, яка лежала на бордюрі на відстані більше десяти метрів. Він чув, як позаду гальмують інші авто, відкидаючи світло на понівечене тіло. Він відчував, як по щоках текли сльози, надто шокований та виснажений, щоб навіть спробувати зрозуміти, чому його подруга так вчинила.

До нього підійшов вражений водій автобуса, а його пасажири тим часом витріщалися зі своїх місць. На чоловіковому обличчі виднілося сподівання, надія на те, що жінка все ще могла підвестися, що, можливо, вона навіть не постраждала і його життя щойно не змінилося назавжди. Його не можна було звинувачувати, що за таких умов він не помітив жінки, яка лежала на дорозі, однак це він позбавив Елізабет життя, а тому тієї миті Вульф не довіряв своїй витримці.

Коли ще одне авто приєдналося до зростаючого натовпу й освітило нову частину темної дороги, Вульф помітив зламаний телефон Елізабет саме там, де її збив автобус. Він повільно підповз і підняв його, зрозумівши, що розмову ще не завершено. Притиснувши його до вуха, він почув на іншому кінці лінії шелестіння і тихе дихання.

— Хто це? — голос Вульфа надломився, коли він запитав.

Відповіді не було, лише розмірене дихання того, хто слухав.

— Це детектив Натан Вульф зі столичної поліції. Хто це? — запитав він знову, хоча відчував, що вже знає відповідь.

Десь здалеку наближалися блакитні вогні, однак Вульф не рухався, дослухаючись, як убивця слухає його. Вульф хотів пригрозити йому, налякати, якимось чином спровокувати на реакцію, однак знав, що ніколи не зможе висловити чисту лють і ненависть, яку відчував тієї миті. Замість цього він продовжував слухати, ігноруючи шум подій, що розвивалися навколо. Він не знав, чому уповільнив своє дихання, щоб воно збігалося з диханням убивці, однак відразу ж після цього на іншому кінці лінії почулося гучне клацання і дзвінок обірвався.

Розділ 13

Карен Голмс схвильовано чекала наступного повідомлення про ситуацію на дорогах. Перед цими ранніми підйомами вона завжди не надто добре спала, а тут ще й упродовж ночі кілька разів прокидалася від сильної грози. У темряві вона вийшла зі свого літнього будиночка в Ґлочестері й побачила, що її контейнер для сміття лежить посеред дороги, а одну із секцій огорожі схилено на дверцята сусідського авто. Вона якомога тихіше підняла важку дерев’яну секцію та поставила на місце і молилася, щоб її неприязний сусід не помітив нових подряпин на капоті.

Карен ненавиділа ці щомісячні поїздки до столичних головних офісів. Усі її колеги скаржилися на значні витрати на готелі та харчування, однак у Карен не було нікого, кого б вона могла так часто просити приглянути за своїми собаками, а їхній добробут був для неї найголовнішим.

Поїздки до Лондона були для Карен нестерпно напруженими, й жінка сподівалася дістатися до офісів щонайпізніше о 6.30, навіть попри те, що до 10 ранку зустрічей у її розкладі не було. Незважаючи на десятки візитів, у лондонських офісах вона ні з ким близько знайома не була, а тому почувалася ніяково, коли приїжджала зарано. На щастя, трохи далі вулицею вона знайшла «McDonald’s» і там змогла впродовж кількох годин почитати книжку.

На шосе вже починав з’являтися потік транспорту, і, на перший погляд, безкінечне обмеження середньої швидкості сповільнило її, бо милю[18] за милею дорогу захищали пластикові конуси, які надокучливо нагадували, що колись, у найближчому майбутньому, тут, можливо, розпочнуться якісь роботи.

Карен поглянула вниз, щоб покрутити радіо, надумавши собі, що пропустила повідомлення, а коли знову підняла погляд на дорогу, то помітила між сталевими загородженнями центральної роздільної смуги велику чорну сумку. Щось у її формі та розмірі здалося жінці доволі незвичним. Жінка готова була заприсягнутися, що тієї миті, коли проїжджала повз сумку на швидкості у сорок дев’ять миль на годину, бачила, як вона ворухнулася. Глянувши у дзеркало заднього огляду, їй вдалося розгледіти лише салон «ауді», водій якого несподівано вирішив прискоритися, майже впритул наблизившись до її бампера, а потім обігнав її на швидкості в дев’яносто миль на годину: надто багатий, або надто тупий, аби зважати на камери спостереження для контролю за швидкістю.

Вона продовжувала їхати вздовж шосе, помітивши, що за дві милі було перехрестя. Жінка не мала часу зупинятися, навіть якби була впевнена, що бачила щось, а це було не так. Вочевидь, сумку туди занесло сильним вітром, а її авто, коли проїжджало мимо, зрушило її. Проте Карен усе одно не могла позбутися відчуття, що всередині немовби щось було, і це те щось таки ворухнулося.

Обох її бультер’єрів урятували. Їх знайшли разом, залишених помирати у мішку. Від цієї думки жінку завжди починало нудити. Коли Карен виїхала із зони проведення дорожніх робіт, повз неї на швидкості більше сотні миль на годину промчало «БМВ», і Карен була впевнена, що якщо в тій сумці й було щось живе, то це ненадовго.

Вона різко вивернула кермо, і її старенька «Фієста» жахливо завібрувала, перетинаючи запобіжні смуги, а потім виїхала на слизьку дорогу. Якщо вона повернеться, щоб перевірити, то затримається лише на п’ятнадцять хвилин. Вона зробила коло об’їзним шляхом і знову виїхала на шосе у зворотному напрямку.

На одноманітній дорозі було важко згадати, як далеко лежала та сумка, тож, коли Карен здалося, що вона вже близько, жінка скинула швидкість. Помітивши її попереду, вона ввімкнула аварійні вогні, з’їхала на узбіччя й зупинилася. Упродовж хвилини Карен спостерігала за сумкою, відчуваючи себе повною дурепою, і розізлилася на саму себе, бо та залишалася абсолютно нерухомою, аж доки не ворухнулася, коли проїжджало наступне авто. Жінка увімкнула правий покажчик повороту і вже хотіла було повернутися на внутрішню смугу, коли сумка раптом нахилилася вперед.

Поки Карен чекала нагоди, щоб вийти з авто, перетнути три смуги й перелізти загорожу, серце їй у грудях шалено тріпотіло. Вона відчувала потоки повітря від авто, що проїжджали лише в кількох метрах від неї, оббризкуючи її брудом і маслянистою водою. Жінка присіла біля сумки, однак вагалася.

— Тільки не змії. Будь ласка, тільки не змії, — прошепотіла вона собі під ніс.

Коли Карен заговорила, щось у сумці знову зумисне ворухнулося до неї, і жінці здалося, що вона почула скигління. Вона обережно підчепила тонкий матеріал і розірвала з одного боку маленьку дірочку. Повільно Карен розривала все більший і більший отвір, непокоячись, але, хай би що там усередині було, воно могло кинутися прямісінько під колеса авто на шосе. Від хвилювання Карен випадково розірвала матеріал аж до половини й налякано відсахнулася, коли на гудроноване шосе висунулася голова з брудним світлим волоссям, і зв’язана жінка з кляпом у роті шалено почала роззиратися довкола. Вона глянула на Карен величезними очима, сповненими благання, і знепритомніла.