Дэниел Коул – Лялька (страница 23)

Позаду нього з’явився Фінлі з ліхтариком у руках. Він провів променем світла по кімнаті, а потім освітив нерухоме тіло на лавці.

— Лайно, — сказав Вульф, забіг у темряву й перевернув Рана на спину. Притиснувши два пальці до чоловікової шиї, він шукав ритми пульсу.

Рана розплющив тремтливі очі й коротко скрикнув, адже ще хвилину тому мирно спав. Вульф полегшено зітхнув, а Фінлі вийшов у коридор. З виразу обличчя Вокера можна було прочитати його думки: до 22.30 ще довго.

Розділ 12

Останнє, що Вульф чув від Служби захисту громадян, це що вони застрягли на М25. Один із охоронців прилаштував на столі свій телефон, тож усі вони змогли в мініатюрі переглянути випуск новин «ВВС» про аварію. Вочевидь вантажівка перекинулася посеред дороги. На шосе вже приземлилися дві повітряні швидкі допомоги, щонайменше одна людина загинула.

У камерах тимчасового утримання знову з’явилося світло, тому стало значно затишніше, проте гроза надворі лише погіршувалася. Фінлі знову заснув у пластиковому кріслі. Один із поліціянтів охороняв камеру Рана, а інші поза спиною Вокера обмінювалися роздратованими поглядами. Тепер на п’ятнадцятій годині дванадцятигодинної зміни вони почувалися такими ж в’язнями, як і ті, хто був у камерах.

Вульф знаходився поблизу чорного входу. Він чекав на Елізабет, яка також затримувалася через таку виняткову погоду. В останньому повідомленні вона написала, що вже майже в п’яти хвилинах від них, і просила поставити чайник.

Вульф визирав у кругле віконце на затоплену стоянку: з переповнених водостоків бризкала брудна вода, а гроза все більше набирала обертів. Два вогники фар обережно виткнулися з-за рогу, і таксі більше хвилини простояло біля входу. Із заднього сидіння з’явилася постать у каптурі з портфелем у руках, рішуче кинулася до входу й наполегливо постукала в металеві двері.

— Хто там? — вигукнув Вульф, не спроможний розгледіти обличчя під каптуром.

— А ти як думаєш? — різко відповів голос Елізабет.

Вульф відчинив двері, й сильний поривчастий вітер, про який попереджали метеорологи, оббризкав його дощем і розкидав папери та плакати кімнатою. Йому знадобилася вся його сила, щоб зачинити важкі двері супроти пориву вітру.

Елізабет скинула промокле пальто. Їй було п’ятдесят вісім, і вона завжди зав’язувала сиве волосся назад у тугий хвостик. Вульф бачив її лише у трьох комплектах одягу. Схоже, коли вона купувала їх два десятиліття тому, кожен із них був надзвичайно дорогим, однак тепер здавалися зношеними та старомодними. Коли б вони не зустрічалися, Елізабет знову кидала палити, й від неї завжди пахло свіжим димом, а губи, своєю незмінно рожевою помадою, вона вочевидь фарбувала в темряві.

— Ліз, — вітаючись, промовив він.

— Привіт, любчику, — відповіла жінка, кидаючи своє пальто на найближчий стілець, а потім обняла Вульфа і двічі чмокнула його в обидві щоки, хоча це вже було й зайвим.

Вона обіймала його на якусь мить довше, ніж це було потрібно, тож Вульф припустив, що таким чином жінка хотіла висловити материнську турботу про його добробут.

— Там просто потоп, — сказала вона присутнім, на той випадок, якщо вони цього не знали.

— Вип’єш чогось? — запропонував Вульф.

— Душу віддала б за чай, — промовила вона, і драматичності в її словах вистачило для того, щоб привернути увагу більшості глядачів.

Вульф тактовно вийшов із кімнати, щоб приготувати напій, залишаючи обшуки Вокеру та його поліціянтам. Йому було б незручно обшукувати колегу, подругу, яку знав уже так давно. Так хоча б здавалося, що він був ніяк не причетний до цього. Вульф тягнув якомога довше перед тим, як знову повернутися до охорони, а потім побачив, як Елізабет жартує з Фінлі, поки той ретельно переглядає вміст її портфеля. Він витягнув різьблену запальничку (яку вона тримала при собі лише як згадку) та дві дорогі кулькові ручки.

— Схвалено! — посміхнувся Фінлі.

Він закрив портфель та повернув його Елізабет, яка саме зробила кілька ковтків теплуватого чаю.

— То де мій клієнт?

— Я проведу тебе до нього, — сказав Вульф.

— Нам знадобиться певна приватність.

— Біля дверей хтось буде.

— Це конфіденційна розмова, дорогенький.

— Тоді тобі краще говорити тихо, — знизав плечима Вульф.

Це змусило Елізабет посміхнутися.

— А ми одне одного варті, правда ж, Натане?

Щойно вони дійшли до дверей камери Рана, у Вульфа задзвонив телефон.

Вартовий впустив Елізабет усередину, а потім знову замкнув двері. Вульф був задоволений і, перед тим як відповісти, знову повернувся до коридору. Це телефонував Сіммонс, щоб поділитися двома новинами. Йому щойно повідомили, що Служба захисту громадян нарешті змогла рухатися далі і буде в них за півгодини. Потім він перейшов до другого, суперечливішого питання. Вульфу та Фінлі не дозволили супроводжувати Рана.

— Я поїду з ними, — рішуче промовив Вульф.

— Вони дотримуються суворих протоколів, — заперечив Сіммонс.

— Я не віддам… Ми не можемо просто передати його й дозволити відвезти Бог знає куди.

— Можемо і дозволимо.

— І ти на це погодився? — Вульф був помітно розчарований своїм шефом.

— Так.

— Дозволь мені поговорити з ними.

— Нізащо.

— Я буду ввічливим, обіцяю. Просто дозволь мені пояснити їм ситуацію. Який номер?

Поки Вульф сперечався з керівником команди, яка їхала до них, його дешевий електронний годинник дзеленькнув, сповіщаючи про опівніч. Поступово тупоголовий чоловік дедалі більше починав дратувати Вульфа, бездумно відмовляючись порушувати протокол за будь-яких обставин. Відчуваючи, що може отримати більше задоволення, якщо розмовлятиме з ним особисто, Вульф назвав його «телепнем» і повісив слухавку.

— Не дивно, що в тебе немає друзів, — сказав Фінлі.

Разом з іншими поліціянтами та Вокером він дивився прогноз погоди на крихітному екрані мобільного.

— Пориви вітру сягатимуть дев’яноста миль за годину, — застерігав викривлений голос.

— Вони гарно треновані, ті хлопці, — продовжив Фінлі. — Тобі варто перестати бути таким схибнутим на контролі.

Вульф уже хотів було сказати щось, що могло б поставити під загрозу стосунки з одним із його небагатьох друзів, аж раптом почув, як поліціянт відмикає камеру Рана. До коридору вийшла Елізабет. Коли двері за нею зачинилися і клацнув замок, жінка все ще уривчасто прощалася зі своїм клієнтом. Вокер вилучив її взуття через неймовірно високі підбори, а тому, коли йшла коридором, Елізабет ступала по бежевій підлозі босоніж. Вона пройшла повз Вульфа не промовивши ані слова і зібрала зі столу свої речі.

— Ліз? — сказав він, спантеличений такою різкою зміною її настрою. — Усе гаразд?

— Усе нормально, — відповіла вона, закутуючись у пальто.

Коли вона застібала кнопки, руки почали тремтіти. Потім, на велике подивування Вульфа, вона витерла мокрі очі. — Я би хотіла піти, будь ласка.

Елізабет пройшла до дверей.

— Він сказав щось таке, що засмутило тебе? — запитав Вульф.

Він відчував, що починає злитися. Так, неначе мав захистити цю жінку, яка щоденно працювала з найгіршими представниками людства. Він знав, що вивести з рівноваги неймовірно товстошкіру Елізабет могла лише незаслужено жорстока уїдливість.

— Я вже велика дівчинка, Натане, — випалила вона. — Двері… зараз… будь ласка.

Вульф пройшов уперед і відчинив важкі двері. Коли Елізабет вийшла надвір, до ще одного пориву вітру та дощу додався віддалений гуркіт грому.

— Твій портфель! — сказав Вульф, зрозумівши, що вона напевно лишила його з Рана.

Здавалося, Елізабет чогось злякалася.

— Я можу принести його. Тобі не доведеться бачитися з ним знову, — сказав Вульф.

— Я заберу його вранці.

— Не будь смішною.

— Господи, Натане, просто облиш це! — закричала вона, а потім невпевнено спустилася сходами.

— Що це було? — не відриваючи очей від крихітного екрана, запитав Фінлі.

Вульф спостерігав за тим, як Елізабет вийшла на головну вулицю і зникла за рогом. У його грудях повільно починало зароджуватися неспокійне відчуття. Він глянув на годинник: 00.07.

— Відчиніть двері! — закричав він, рвонувши назад до коридору.

Стривожений поліціянт випустив ключі, даючи Вокеру час, щоб підбігти. Замок злегка клацнув і, штовхнувши важкі двері, Вульф побачив, що Рана сидів на матраці. Він почув, як Вокер позаду з полегшенням зітхнув.

… а потім, коли Вульф знову глянув на в’язня, йому перехопило подих.