Дэниел Коул – Лялька (страница 21)

— Упевнений, що це мало статися сьогодні.

Бакстер знизала плечима так, наче або їй не було до того діла, або, може, вона більше нічого не хотіла чути про це.

— Коли той вулкан вибухнув кілька років тому, він діставав мене впродовж тижня. Краще б йому не «застрягати» на Карибах. Передзвони йому від мене, добре?

— Подзвони йому сам, — відрізала Бакстер, схвильована піснею Віла Янґа, що долинала із трубки.

— Мені потрібно поговорити із заступником комісара. Зроби це!

Усе ще чекаючи з’єднання, Бакстер дістала мобільник та по пам’яті набрала домашній номер Чемберса. Її переадресувало прямісінько на автовідповідач.

— Чемберсе! Це Бакстер. Де ти, лінивий покидьку? От лайно, сподіваюся, діти не слухатимуть цього. Якщо Арлі чи Лорі це слухають, будь ласка, не звертайте увагу на слова «покидьок» та «лайно».

На іншому кінці лінії в лікарні хтось зрештою-таки підняв слухавку, підловивши Бакстер, коли вона втратила пильність.

— Прокляття, — випалила вона у мобільний і різко поклала слухавку.

Із плином годин Вульф відчував себе абсолютно безпорадним. О 14.30 йому зателефонували, й він відправив поліціянта до будинку кузена Рана. Це так само, як усі їхні попередні можливі спроби, нічого не дало. Вульф був упевнений, що друзі чи родичі переховують Рана та його родину. Вони безслідно зникли понад п’ять місяців тому разом із двома дітьми шкільного віку на хвості, і їхню відсутність помітили вже за тиждень. Детектив потер утомлені очі й побачив, як Сіммонс проходжується своїм крихітним кабінетом, розбираючись із нескінченними телефонними дзвінками від начальства та перемикаючи канали новин, щоб оцінити завдані збитки.

Упродовж ще півгодини нічого не траплялося, аж доки Фінлі раптом не закричав:

— У мене дещо є!

Вульф та всі решта покинули те, що робили, щоб послухати.

— Коли у 1997 році померла мати Рана, вона залишила двом своїм синам будинок, який так і не продали. Кілька років по тому вони переписали його на новонароджену дочку Рана. Без сумніву, ще один трюк, щоб уникнути сплати податків.

— Де? — запитав Вульф.

— Леді Маргарет-роуд, Сауттол.

— Мабуть, це таки воно, — сказав Вульф.

Вульфу не пощастило витягти короткого сірника і, знічений, він перервав телефонну розмову Сіммонса. Шеф приєднався до них у конференц-залі, і Фінлі розповів йому про свою знахідку. Було вирішено, що Вульф і Фінлі схоплять Рана самі. Обережність стане ключем до його виживання, а ще вони мали намір дозволити пресі порвати їх на шматки, похизуватися тим фактом, що поліції так і не вдалося відстежити Рана, і лише у четвер вранці оголосити, що він у безпеці.

Сіммонс виступив із пропозицією скористатися його зв’язками й залучити Службу захисту громадян Об’єднаного Королівства, які мали значно краще оснащення для таємного перевезення й охорони, щоб узяти на себе частину відповідальності за життя Рана, аж доки він не опиниться в безпеці.

— Не зараз! — заревів він, коли молодша поліціянтка вагаючись зайшла до кімнати і зачинила за собою двері. — Я сказав — не зараз!

— Я дуже перепрошую, що перериваю, сер, але тут телефонний дзвінок, на який, гадаю, вам справді потрібно відповісти.

— І чому ти так вирішила? — зневажливо запитав Сіммонс, соромлячи жінку за її вторгнення.

— Тому що Віджай Рана щойно зайшов до відділення поліції Сауттол і здався.

— О.

Розділ 11

Фінлі заснув за кермом авто на зовнішній смузі шосе. Однак це не було таким катастрофічним, як могло би здатися, адже вони вже більше сорока хвилин стояли в заторі. Дощ барабанив так сильно, що легко заглушав його хропіння, і здавалося, що по тонкому металу вдаряє не вода, а камінці. Від очисників на лобовому склі вже давно майже не було користі, а це вочевидь означало, що вони затримаються ще більше.

Намагаючись зберегти анонімність, вони скористалися резервним авто, на якому вдало проїхали простісінько повз пресу, коли репортери відступали, щоб сховатися від раптової зливи. Навіть, якби в них і були сирени, Вульф і Фінлі все одно опинилися б у пастці на зовнішній лінії чотирисмугового шосе, оскільки навколо виднівся лише транспорт, котрий застряг у безнадійному заторі. Їм би нізащо не вдалося дістатися до запасної аварійної смуги, марної та недосяжної в десяти метрах від них.

Вульф зателефонував Вокеру — старшому інспектору відділення поліції Сауттола. Той відразу вразив Вульфа своєю освіченістю та розумінням. Коли до них прийшов Рана, Вокер обшукав його та помістив до камери попереднього утримання, а біля дверей приставив одного зі своїх поліціянтів. Він запевнив Вульфа, що лише четверо людей, включно з ним, знають, що Рана знаходиться в будівлі. Він змусив їх присягнутися дотримуватися секретності і не розповідати нічого навіть колегам. На прохання Вульфа, Вокер зачинив відділення через запах газу внаслідок вигаданого витоку і дав вказівки своїм поліціянтам провести час перерви в інших відділках. Попри затримку, Вульф був задоволений, що Рана опинився в надійних руках.

Зрештою, п’ять транспортних засобів, що зіткнулися, таки прибрали вбік, щоби знуджені авто мали змогу розважитися, просочуючись крізь смугу з лівого боку. До Сауттола Вульф і Фінлі дісталися із запізненням майже на годину. Коли вони вибиралися з авто, темним небом прокотилися перші перекоти грому. Вже увімкнули вуличні ліхтарі, і світло від них відбивалося на верхівках парасольок квапливих перехожих та потоках води, які затоплювали стічні канави й обганяли транспорт на переповненому шосе.

Упродовж тих десяти секунд, що знадобилися Вульфу та Фінлі, щоб перебігти від авто до входу у відділок, вони змокли до нитки. Старший інспектор впустив їх усередину, а потім знову квапливо зачинив за ними двері. Він був десь такого ж віку, що й Фінлі, і гордовито продемонстрував їм знайому форму. Він мав надто віддалену лінію росту волосся, однак це личило йому так, що здавалося, немовби він зумисно прагнув стати лисим. Він із теплотою привітав їх, а потім провів до кімнати відпочинку, де запропонував кожному гарячого напою.

— Тож, джентльмени, які маєте плани на Рана? — запитав Вокер.

Він адресував це запитання Фінлі, очевидно, таким чином висловлюючи повагу до старшого, адже добре знав, що про зустріч домовлявся Вульф.

— Служба захисту громадян не дуже любить розголошувати свої домовленості, — сказав Фінлі, промоклим рукавом витираючи краплі дощу з обличчя. — Вони й з місця не зрушать, доки не зможуть гарантувати йому безпеку.

— Тоді я передаю це у ваші, значно вміліші, руки, — сказав Вокер. — Будь ласка, почувайтеся як удома.

— Я б хотів поговорити з ним, — сказав Вульф, коли Вокер розвернувся, щоб вийти з кімнати.

На те, щоб відповісти, йому знадобився якийсь час. Можливо, для своєї відповіді він шукав найменш образливі слова.

— Детективе Вульфе, зараз ви дуже відомі, — почав він.

Вульф не був упевнений, до чого той хилив.

— Хоча, з усією повагою, для вас це вже не вперше, чи не так?

— Що ви маєте на увазі?

— Маю на увазі, коли містер Рана зайшов сьогодні до приймальні, то був дуже схвильований. Він хотів триматися подалі від дружини та дітей, і зважаючи на обставини, це цілком зрозуміло. А потім він втратив над собою контроль і почав оплакувати смерть брата.

— Розумію, — сказав Вульф, тепер усвідомивши міркування Вокера: він про все знав.

Вульфа це трохи роздратувало, однак він розумів, що старший інспектор просто виконував свою роботу.

— До усіх цих подій я ніколи не зустрічався, ба навіть не чув про Віджая Рана. Мене хвилює лише одне — зберегти йому життя, і я б сказав, що якщо комусь-таки й потрібен захист під час цієї зустрічі, то це мені.

— Тоді ви не заперечуватимете, якщо я буду присутній упродовж усього допиту в’язня? — сказав Вокер.

— Так я точно почуватимуся в більшій безпеці, — легковажно промовив Вульф.

Вокер провів їх углиб будівлі, до камери, де вже терпляче чекало троє, обізнаних із ситуацією, поліціянтів. Старший інспектор представив Вульфа та Фінлі кожному з них, а потім попросив одного поліціянта залишитися охороняти відчинені двері до камери Рана.

— Ми помістили його в самому кінці, якнайдалі від решти наших гостей, — сказав Вокер Вульфу.

Двері важко розчинилися, і вони побачили відкритий поцвілий унітаз і блакитний матрац і подушку, які лежали на дерев’яній лавці, звичній для камер попереднього утримання. Рана сидів обхопивши голову руками, усе ще одягнутий у водонепроникний анорак[17]. Коли Вокер повільно підійшов до в’язня, позаду голосно клацнув замок.

— Містере Рана, ці двоє поліціянтів мають повноваження…

Рана підняв погляд, і його налиті кров’ю очі втупились у Вульфа. Він зістрибнув із лавки й кинувся вперед. Вокер устиг перехопити його за одну руку, а Фінлі — за другу. Вони потягли його назад до лавки, поки Рана в цей час верещав:

— Ах ти ж покидьок! Ах ти ж покидьок!

Двоє досвідчених поліціянтів легко впоралися з Рана, який водночас був і низького зросту, і значно програвав у вазі. Його пихате велике обличчя вкривала щетина кількох днів. Здавалося, він поступився і почав плакати в подушку. Вокер і Фінлі обережно відпустили Рана, і чоловік знову сів на лавку. Поступово атмосфера заспокоїлася.

— Мої співчуття з приводу вашого брата, — глузливо всміхнувся Вульф.

Оскаженілий погляд Рана знову втупився в детектива.