Дэниел Коул – Лялька (страница 15)

Чекаючи, Вульф невиразно згадав Бакстер і вбиральню, однак усе це здавалося таким нечітким, нереальним. Йому стало трохи соромно, що того ранку він знехтував віджиманням (як і впродовж попередніх чотирьох років), і уявив собі, як вона здригнулася, побачивши його занедбане та злегка розповніле тіло.

Він почув, як позаду до кімнати зайшов Сіммонс і зачинив двері. Його шеф опустився в крісло навпроти й витягнув з пакета «Tеско»[15] пляшку ірландського віскі «Джеймсон», пакетик із льодом і набір пластикових чашок-трансформерів для пікніків. Його очі ще й досі були червоні, адже перед прес-конференцією він мусив повідомити дружині мера страшні новини. Сіммонс розділив жменю льоду між двома чашками, щедро залив його зверху, а потім мовчки штовхнув одну чашку Вульфу. Перший ковток вони зробили у повній тиші.

— Твій улюблений. Здається, я ще не забув, — зрештою-таки промовив Сіммонс.

— Гарна пам’ять.

— Як голова? — запитав Сіммонс так, немовби це не він був винен у легкій контузії Вульфа.

— Краще, ніж рука, — весело відповів Вульф, насправді не впевнений у тому, що вдасться врятувати лікарям, якщо перед накладанням пов’язки Бакстер мала її ще чимось обробити.

— Я можу бути відвертим? — Сіммонс не став чекати відповіді. — Ми обоє знаємо, що у цьому кріслі замість мене сидів би зараз ти, якби тільки так круто не вляпався. Ти завжди був кращим детективом.

Вульф зберігав ввічливий та байдужий вираз обличчя.

— Можливо, — продовжив Сіммонс, — ти прийняв би краще рішення, аніж я. Можливо, Рей був би живий, якби…

Сіммонс замовк і зробив ще один ковток віскі.

— Ми ніяк не могли знати, — сказав Вульф.

— Що в інгалятор підмішали запалювальну рідину? Що купи квітів, які стояли тут уже тиждень, були вкриті пилком амброзії?

Дорогою до кабінету Сіммонса Вульф помітив купу пластикових пакетів із речовими доказами.

— Чим?

— Вочевидь, це криптоніт для астматиків. І це я привів його сюди.

Забувши, що тримає в руках лише пластикову чашку, розізлившись сам на себе, Сіммонс швиргонув спорожнілу чашку об стіну. Її відкинуло назад до столу, і вже за мить він знову поставив її поруч.

— То що нам тепер із тобою робити? — запитав Сіммонс.

— А що я?

— Що ж, це зустріч, на якій я кажу тобі, що цей випадок надто особистий і що я раджу відсторонити тебе в інтересах усіх інших…

Вульф збирався було заперечити, але Сіммонс продовжив:

— …Потім ти скажеш мені відвалити. А тоді я нагадаю тобі, що трапилося з Халідом. Далі ти знову пошлеш мене під три чорти, і я неохоче дозволю тобі залишитися, однак застережу, що перша ж іскра занепокоєння від твоїх колег, твого психіатра чи від мене, і тебе переведуть. Гарна розмова.

Вульф кивнув. Він знав, що заради нього Сіммонс підставив власну шию.

— Сім мертвих тіл. Далі більше — єдиними знаряддями вбивства є інгалятор, квіти та риба, — Сіммонс недовірливо похитав головою. — Пам’ятаєш старі добрі часи, коли люди були порядними і просто підходили до когось і стріляли у покидька?

— Гарні були часи, — промовив Вульф, піднімаючи свою чашку з Оптімусом Праймом[16].

— Гарні були часи! — відлунням повторив Сіммонс, і вони чокнулися своїми чашками.

Вульф відчув, як у кишені завібрував мобільник. Він витягнув його і прочитав коротке повідомлення від Андреа:

ВИБАЧ

( ) ( )

\ /

\/

Раптом Вульфу стало не по собі. Він знав, що Андреа просить вибачення за дещо більше, ніж недоречний член, який, очевидно, мав бути сердечком (йому здавалося, що вона засвоїла урок після провалу з Гітлером-качкою, однак, мабуть, таки ні). Він уже хотів було відповісти, як до кімнати прожогом увірвалася Бакстер й увімкнула маленький телевізор на стіні. Сіммонс був надто виснажений, аби на це хоча б якось відреагувати.

— Твоя колишня сучка запустила історію в ефір, — сказала Бакстер.

На екрані з’явилася Андреа на середині репортажу. Виглядала вона неймовірно. Довге руде волосся закололи вгорі так, як вона це зазвичай робила для весіль і вечірок. Побачивши її ось так на екрані, Вульф усвідомив, що вона сприймала свою вроду як даність, оті яскраві зелені очі заледве здавалися справжніми. Причина її зміни стала відразу ж помітною. Тепер вона не стояла обабіч головної дороги і не розповідала про нерівну дорожню розмітку, поки на екрані з’являлося її старе фото, ніби у виставі з черевомовцем, вона вела репортаж зі студії, презентувала програму, як завжди і мріяла.

— … що смерть мера Тернбла сьогодні вдень, насправді, була зумисною виставою вбивці, пов’язаного із шістьма тілами, які знайшли рано-вранці у Кентіш Таун, — сказала Андреа, не виказуючи ані сліду хвилювання, яке старанно приховувалося під поверхнею емоцій, і Вульф це добре знав. — Для деяких глядачів наступні кадри…

— Поговори зі своєю дружиною, Вульфе! Зараз же! — проревів Сіммонс.

— Колишньою, — виправив Вульф, коли всі троє шалено набирали номери на своїх телефонах.

— Так, мені потрібен номер відділу новин на…

— Два загони на Бішопсґейт 110…

— Абонент знаходиться поза зоною досяжності…

На задньому фоні тривав репортаж Андреа.

— … упевнені, що голова належить Наґібу Халіду: «Палію». До цього часу невідомо, як Халід, котрий відбував…

— Я спробую набрати охорону будівлі, — сказав Вульф, залишивши Андреа голосове повідомлення з трьох слів: «Зараз же передзвони!».

— … очевидно розчленили перед тим, як ізшити разом у формі одного завершеного тіла, — сказала Андреа, а на екрані, одна за одною, з’являлися жахливі фотографії, — яке поліція назвала «Лялькою».

— Нам кінець — відрізав Сіммонс, який і досі був на зв’язку з контрольною кімнатою.

Усі вони завмерли, прислухаючись, коли Андреа продовжила:

— …п’ять наступних імен і точні дати їхніх смертей. Усі вони стануть відомі вже за п’ять хвилин. З вами Андреа Гол. Не перемикайтеся.

— Вона ж не зробить цього? — недовірливо запитав Сіммонс у Вульфа, тримаючи руку на приймачі.

Коли Вульф не відповів, усі вони продовжили свої напружені розмови.

Через п’ять хвилин Вульф, Сіммонс і Бакстер спостерігали за тим, як у студії поступово яскравішало освітлення і здавалося, що Андреа провела цей час, сидячи в темряві. Позаду, навколо телевізора, який хтось приніс із конференц-зали, стовпилися їхні колеги.

Вони запізнилися.

Не дивно, що Андреа не відповіла на повідомлення Вульфа. Охорона в будівлі забарикадувала відділ новин, а поліціянти, яких Сіммонс туди відправив, ще навіть не встигли туди дістатися. Сіммонс зв’язався з головним редактором. Ім’я Елайджі було відоме йому надто добре. Він проінформував нестерпного чоловіка, що той зриває розслідування вбивства, за що може опинитися за ґратами. Коли це не подіяло, Сіммонс спробував звернутися до його людяності, визнавши, що вони ще не повідомили людям зі списку про загрозу їхньому життю.

— У такому разі ми зробимо це за вас, — відповів Елайджа. — І не говоріть, що ми нічим не допомагаємо.

Він відмовився дозволити поговорити з Андреа й відразу поклав слухавку. Усе, що вони могли тепер зробити, це просто дивитися, як і решта світу. Сіммонс наповнив три нових склянки віскі. Бакстер сиділа на столі й невпевнено фиркнула на свою. Вона саме хотіла попросити дозволу поглянути на список, адже він усе одно за кілька хвилин став би надбанням загалу, коли знову почалася програма.

Андреа пропустила свою першу репліку, і Вульф зрозумів, що вона була стурбована й вагалася, думаючи про щось інше. Він знав, що під мінімалістичним столом у неї тремтять коліна, як це зажди бувало, коли вона нервувалася. Андреа глянула в камеру, шукаючи мільйони невидимих очей, які дивилися на неї, і Вульф відчув, що вона дивилася на нього, шукаючи способу вибратися з пастки, в яку сама себе ж і загнала.

— Андреа, ми в ефірі, — роздратовано просичав голос у вусі. — Андреа!

— Доброго вечора. Мене звати Андреа Гол. Із поверненням…

Більше п’яти хвилин вона витратила на те, щоб коротко повторити історію і знову показати відразливі фотографії незліченній кількості тих глядачів, які щойно приєдналися до перегляду програми. Пояснюючи, що разом із фотографіями було вкладено ще й список, вона почала збиватися, а коли настав час зачитати шість смертних вироків, її руки помітно тремтіли:

— Мер міста Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня,

Віджай Рана — середа, 2 липня,

Джаред Ендрю Ґарланд — субота, 5 липня,

Ендрю Артур Форд — середа, 9 липня,

Ешлі Даніела Локлен — субота, 12 липня.

А в понеділок 14 липня…

Андреа замовкла не задля драматичного ефекту (вона поспішала зачитати список без жодної акторської майстерності, лише відчайдушно прагнула покінчити з цим), а тому що мусила витерти чорну від туші сльозу з очей. Вона прочистила горло й переклала папери перед собою, непереконливо вдаючи, що це текст чи загублений аркуш стали причиною її заминки. Раптом вона закрила обличчя руками, її плечі здригнулися так, немовби на неї звалився весь тягар її вчинку.

— Андреа? Андреа? — зашепотів хтось позаду камери.