Дэниел Коул – Лялька (страница 14)

Андреа помітила, що Елайджа теж вийшов зі свого кабінету, щоб подивитися з балкона, схрестивши при цьому руки на грудях. Його погляд ковзнув униз до неї, а потім, не зацікавившись, повернувся до екрана. І гадки не маючи про те, що відбувається, вона підвелася й підійшла до натовпу, який невпинно збільшувався.

— Увімкніть звук! — закричав хтось.

Раптом на екрані з’явився вже знайомий знак Нового Скотленд-Ярда, й Андреа впізнала фірмове наближення у м’якому фокусі свого оператора Рорі, який знімав прекрасну репортерку-блондинку, вбрану в літню сукню із зовсім недоречним глибоким декольте. Десь попереду почулося присвистування. Ізабель Плат працювала на каналі чотири місяці. Коли її взяли на роботу, Андреа думала, що це образа для професії: дати дурній, захопленій косметикою двадцятирічній дівчині посаду лише на основі вміння читати вголос, однак тепер відчула загрозу для себе і своєї кар’єри.

Ізабель життєрадісно розповідала їм, що речник поліції «об.. бов..’язково» зробить заяву, в той час як більшу частину екрана займав виставлений неозброєному погляду бюст, і Андреа стало цікаво, чому Рорі взагалі переймається тим, щоб тримати в кадрі її голову. Вона відчула, як підступають сльози, й розуміла, що Елайджа спостерігає за її реакцією. Андреа зумисне зосередилася на екрані, відкинувши бажання відвернутися чи вийти з кімнати, відмовляючи йому в такому задоволенні. Це вже не вперше головний редактор надзвичайно недооцінював її. Вона розуміла його мотиви: у гонитві за рейтингами від найгучнішої історії за весь рік, чому б не поставити перед камерою модель як маленький додатковий стимул? Її не здивувало б, навіть якби на завершення Ізабель з’явилася б у кадрі топлес.

Неймовірну звістку про передчасну смерть мера Тернбла, поки той перебував у головному управлінні поліції на зустрічі з питань модернізації, Андреа заледве почула, оскільки її колеги почали важко дихати й відповідно лаятися. Вона займалася тим, щоб спрямувати жалість до себе у гнів. Вона не буде спокійно дивитися, як її відсторонюють від її ж історії. Андреа відвернулася від екрана, не чекаючи, щоб почути, що груди Ізабель зробили із враженою юрбою репортерів, підлетіла до свого столу, взяла папку і попрямувала сходами до Елайджі. Він, очевидно, чекав цього, тому спокійно зайшов до свого кабінету, залишивши двері відчиненими.

Елайджа кричав і лаявся впродовж майже п’яти хвилин. Його розлютило те, що Андреа цілісінький день тримала при собі таку сенсаційну історію. Сім разів він сказав їй, що її звільнено, тричі назвав словом на літеру «п» і виштовхав із кабінету свою помічницю, коли та зайшла перевірити, чи все гаразд.

Андреа терпляче чекала, доки він закінчить. Для неї така його передбачувана реакція була майже такою ж кумедною, як і те, що чим більше він розпалювався, тим більше до його сумнівного нью-йоркського акценту впліталося південної розтягнутої вимови. Він був самозакоханим типом. Ходив до спортзалу дорогою на роботу і коли повертався додому, а ще постійно носив замалі сорочки, щоби підкреслити ступінь своєї одержимості. Попри те, що йому було вже за сорок, у волоссі не було ані сліду сивини, натомість, бездоганна шевелюра неприродно золотистого волосся була акуратно зализана назад. Деякі жінки в офісі вважали його неймовірним красунчиком, яскравим представником альфа-самців. Для Андреа він був лише комічно бридким. Вона чекала, поки його показова демонстрація переваги затихне.

— У цих фотографій паскудна якість, їх заледве можна використати, — випалив він, приховуючи своє захоплення, коли розклав їх на столі.

— Так і є. Вони лише для тебе, — спокійно відповіла Андреа. — Високоякісні копії збережені на карті пам’яті.

— Де вона? — наполегливо запитав він, а коли Андреа не відповіла, підняв на неї погляд і промовив:

— Гарна дівчинка, а ти швидко вчишся.

Хоч Андреа нічого не могла вдіяти з обурливою зверхністю, однак відчула певну гордість, почувши його зовсім не приязний комплімент. Щойно вони перейшли на інше поле для гри — дві акули тепер кружляли навколо шматка м’яса.

— Оригінали в поліції? — запитав він.

— Так.

— Вульф?

Розлучення Андреа зі славнозвісним детективом аж надто цікавило Елайджу. Скандал навколо «Палія» був однаково важливим для висвітлення у новинах по всій Атлантиці. Він усміхнувся.

— Тоді нас не можна звинуватити у приховуванні речових доказів, чи не так? Віднеси фото графікам. Ти можеш зберегти собі роботу.

Андреа це застало зненацька. Безперечно, Елайджа розумів, що її метою було не зберегти за собою робоче місце, а заявити права на історію. Напевно, він щось зрозумів із виразу її обличчя, оскільки тепер уїдливо посміхався.

— Не поводься так, неначе п’яна. Свою роботу ти виконала, це все. Там уже Ізабель. Вона проведе репортаж.

Андреа відчула, що очі вже знайомо почало поколювати, і відчайдушно намагалася це приховати, тому відволікла свій мозок контрнаступом:

— Тоді я просто…

— Просто що? Звільнишся? Віднесеш фото кудись іще? — засміявся він. — Готовий посперечатися, що карта пам’яті, якою ти скористалася, належить компанії. Якщо я запідозрю, що ти намагаєшся піти, маючи при собі поцуплену власність, то матиму повне право наказати охороні обшукати тебе.

Андреа згадала маленький чорний прямокутник між карткою «Starbucks» та реєстраційними картками «PADI» у своїй сумочці. Вони знайдуть її за лічені секунди. Однак потім усвідомила, що має в рукаві ще один козир.

— Є список, — випалила вона перш ніж її совість змогла цьому завадити, — наступних жертв вбивці.

— Маячня.

Андреа витягла з кишені зім’яту фотокопію й обережно розпрямила її так, щоб видно було лише перший рядок.

Мер Реймонд Едґар Тернбл — субота, 28 червня.

Елайджа зиркнув на сірувату роздруківку, яку Андреа тримала так, щоб він не міг до неї дотягнутися. Він бачив, як вона йшла від телевізора до свого столу, а потім прямісінько до його кабінету. У неї не було можливості підробити фотокопію.

— У мене є ще п’ять імен і дати біля них. І присягаюся, якщо ти спробуєш забрати в мене цей аркуш, я його проковтну.

Відчуваючи, що вона говорила більш аніж серйозно, Елайджа повернувся до свого крісла і радісно посміхнувся, так, наче вони нарешті досягли завершення запеклого бою в настільній грі.

— Чого ти хочеш?

— Свою історію.

— Гаразд.

— Можеш залишити Ізабель стовбичити там і марнувати свій час. Я зроблю репортаж зі студії.

— Ти польовий репортер.

— Можеш сказати Роберту і Гелен, що вони нам сьогодні не потрібні. Мені знадобиться вся програма.

Хвилина вагання.

— Вважай, що вже зроблено. Щось іще?

— Так. Замкни всі двері, доки я не закінчу, й не відчиняй їх нікому. Ми не можемо дозволити заарештувати мене, доки я не розповім усього.

Розділ 7

Вульф на самоті сидів у кабінеті Сіммонса. Численні нові вм’ятини на старезній металевій шафці та сліди штукатурки на потертому килимі не давали йому спокою: перші наслідки вранішніх подій. Він чекав, зніяковілий, розгублено смикаючи вологу пов’язку на лівій руці.

Коли Бакстер повернулася в кімнату для допитів, після того, як Сіммонса вивели, то побачила, що Вульф сидить біля нерухомого тіла мера, поки у приміщенні бушував кімнатний мусон. Вона ще ніколи не бачила його таким розбитим і вразливим, щоб він так пильно вдивлявся кудись у простір, вочевидь навіть не помічаючи її. Бакстер обережно допомогла йому підвестися й вивела до сухого коридору, де повна кімната стурбованих людей до нав’язливого уважно спостерігала за кожним їхнім кроком.

— Заради Бога, — випалила Бакстер.

Вона взяла на себе більшість ваги Вульфа, коли вони спотикаючись, пройшли через офіс до дверей жіночих убиралень. Жінка силоміць всадовила його на стійку між двома раковинами. Потім обережно розстібнула ґудзики на брудній сорочці й повільно стягла її, при цьому надзвичайно обережно намагаючись прибрати тканину з вологих ран і пухирів на лівій руці. Повітря наповнив запах дешевого дезодоранту, поту й паленої шкіри, і Бакстер зрозуміла, що надзвичайно схвильована, хоча на це й не було причин. Вона непокоїлася, що будь-якої миті хтось міг зайти й упіймати її на гарячому, хоча й не робила нічого забороненого.

— Тримайся міцніше, — сказала вона йому, знявши стільки, скільки змогла.

Бакстер заквапилася до офіса і повернулася за кілька хвилин з аптечкою та рушником, яким обгорнула мокре волосся Вульфа. Невміло розірвала упаковку й витягла пов’язку для опіків, а потім ретельно забинтувала йому пошкоджену руку.

Уже потім у двері постукали. Зайшов Едмундс і без особливого захвату зняв свою сорочку, цим самим неохоче визнаючи, що під нею мав ще футболку. Хоча Едмундс і був високим, але за статурою більше нагадував худорлявого школяра, тому його сорочка ледь прикривала Вульфу живіт, однак Бакстер припустила, що це краще, аніж нічого. Коли з більшістю кнопок було покінчено, вона застрибнула на стійку й мовчки сіла поруч із Вульфом, чекаючи так довго, як йому знадобиться, щоб оговтатися.

Решту дня Вульф провів у тихому кутку, складаючи детальний звіт про те, що трапилося у замкненій кімнаті. Він проігнорував численні непрошені поради про те, що йому варто дозволити, щоб швидка відвезла його додому. О 17.50 його викликали до кабінету Сіммонса, де він, стривожений, чекав на прибуття свого шефа, якого не бачив, відколи в того стався вибух жорстокості значно раніше.