Дэн Симмонс – Терор (страница 110)

— А ви подумали, сержанте, що вони могли бути корисними для нас? — запитав Фітцджеймс.

— Так, сер. Як м’ясо.

Крозьє сказав:

— Опишіть двох ескімосів, які втекли.

— Один зовсім маленький, капітане. Містер Фарр казав, що йому здалося, нібито це жінка. Або дівчина. На її каптурі була кров, але, очевидно, вона не була мертвою.

— Очевидно, — відказав Крозьє сухо. — А яким був другий?

Тозер знизав плечима.

— Невисокий чоловік з пов’язкою на голові — це все, що мені відомо, капітане. Він упав позад саней, і ми подумали, що він мертвий. Але він підвівся й втік разом з дівчиною, поки ми стріляли по собаках, сер.

— Ви переслідували їх?

— Переслідували їх, сер? О так, безумовно. Ми рухали поршня… тобто ми гналися за ними з усіх сил, капітане. Перезаряджали рушниці й стріляли на бігу, сер. Я думаю, що влучив у ту ескімоську сучку, але вона ні на от стілечки не стишила бігу, сер. Вони бігли швидше за нас. Але найближчим часом вони сюди не повернуться, сер. Ми вже про це потурбувалися.

— А як щодо їхніх друзів? — сухо запитав Крозьє.

— Перепрошую, сер? — Тозер знову вишкірився.

— Їхнє плем’я. Поселення. Клан. Інші мисливці й воїни. Ці люди звідкілясь прийшли. Вони не зимували на кризі. Очевидно, вони повернуться до свого села, якщо вже не повернулися. Ви усвідомлюєте, що інші ескімоські мисливці — люди, які щодня полюють на дичину, — можуть узяти близько до серця те, що ми вбили вісьмох їхніх родичів, сержанте?

Тозер виглядав збентеженим.

Крозьє сказав:

— Ви вільні, сержанте. Запросіть сюди другого лейтенанта Годжсона.

Годжсон виглядав настільки ж нещасним, наскільки самовдоволеним був Тозер. Молодий лейтенант був глибоко вражений смертю свого найближчого друга і, очевидно, геть знетямився, коли наказав атакувати ескімосів після того, як випадково зустрів розвідувальну групу Ірвінга і побачив спотворене тіло Ірвінга.

— Вільно, лейтенанте Годжсон, — сказав Крозьє. — Сядете?

— Ні, сер.

— Розкажіть нам, як трапилося, що ви приєдналися до групи лейтенанта Ірвінга. Капітан Фітцджеймс наказав вам іти на полювання на південь від табору Терору.

— Так точно, капітане. І майже весь ранок ми так і робили. Але не побачили жодного сліду звірини, поки йшли вздовж берега, сер, і не могли вийти на морську кригу, бо шлях там заступають височенні айсберги, що скупчилися вздовж припаю. Тож близько десятої ранку ми повернули на суходіл, у глиб острова, сподіваючись натрапити там на сліди карибу, або песців, або мускусних биків, або ще якихось тварин.

— Але не натрапили?

— Ні, сер. Натомість ми побачили сліди близько десятка людей, взутих у чоботи з м’якою підошвою, як в ескімосів. А ще на сліди їхніх саней та відбитки собачих лап.

— І ви пішли по цих слідах назад на північний захід замість продовжити полювання?

— Так.

— Хто прийняв таке рішення, лейтенанте Годжсоне? Ви чи сержант Тозер, який був другим за старшинством після вас у вашій групі?

— Я, сер. Я був там єдиним офіцером. Це і всі наступні рішення були моїми.

— Включаючи останнє рішення атакувати ескімосів?

— Так, сер. Ми, не виказуючи себе, з хвилину спостерігали за ними з вершини пагорба, де бідолашного Джона вбили, випотрошили і… ну, ви знаєте, що вони з ним зробили, капітане. Було схоже на те, що дикуни готуються йти далі на південний захід. Тож ми вирішили атакувати їх.

— Скільки зброї у вас було, лейтенанте?

— Наша група мала три гвинтівки, дві рушниці й два мушкети, сер. У групі лейтенанта Ірвінга був усього один мушкет. І ще пістоль, який ми дістали з Джонової… з кишені шинелі лейтенанта Ірвінга.

— Ескімоси залишили зброю в його кишені? — запитав Крозьє.

Годжсон загнувся, немов раніше думка про це не спадала йому на розум.

— Так, сер.

— Вони щось украли з його особистих речей?

— Так, сер. Містер Гіккі повідомив нам, що бачив, як ескімоси вкрали Джонів… далекогляд лейтенанта Ірвінга і його шкіряну сумку, перш ніж вбили його на вершині пагорба, сер. Коли ми піднялися на той пагорб, я побачив у свою підзорну трубу, як тубільці длубаються в його сумці й передають один одному його далекогляд там, у долині, де, припускаю, вони зупинилися після того, як убили його і… скалічили.

— Там були сліди?

— Перепрошую, сер?

— Сліди… ескімосів… що ведуть вниз з вершини пагорба, де ви знайшли лейтенантове тіло, до місця, де тубільці роздивлялися його речі.

— Е-е… так, сер. Здається, так, капітане. Тобто я хочу сказати, що пригадую тонкий ланцюжок слідів, про які я тоді подумав, що це Джонові, але які цілком могли бути і слідами ескімосів. Мабуть, вони піднімалися і спускалися один за одним вервечкою, капітане. Містер Гіккі казав, що вони всі стали колом довкола лейтенанта на вершині пагорба, коли перерізали йому горлянку і… робили інші 436 речі, сер. Він казав, що там були не всі ескімоси… жінки і хлопчик залишилися внизу… здається… але там було шестеро чи семеро язичників. Мисливців, сер. Молодих чоловіків.

— А старий? — запитав Крозьє. — Зі слів інших я зрозумів, що серед убитих аборигенів був беззубий старий.

Годжсон кивнув.

— У нього з рота стирчав один зуб, капітане. Я не пригадую, чи казав містер Гіккі, що стариган був серед мисливців, які вбили Джона.

— Як сталося так, що ви спочатку натрапили на групу містера Фарра — розвідувальний загін лейтенанта Ірвінга, — якщо ви йшли по сліду ескімосів на північ, лейтенанте?

Годжсон жваво кивнув, наче відчув полегшення від запитання, на яке він знав відповідь.

— Ми загубили сліди тубільців та їхніх саней приблизно за милю на південь від того місця, де напали на лейтенанта Ірвінга, сер. Вони, мабуть, рухалися трохи далі на схід, через низькі пагорби, подекуди вкриті кригою, але переважно скелясті, сер… знаєте, з мерзлою жорствою. Ми не змогли знайти їхніх слідів чи слідів полоззя саней або відбитків собачих лап ніде по видолинках, тож продовжували рухатися на північ, туди, куди здогадно прямували ескімоси. Ми спустилися з пагорба й натрапили на групу Томаса Фарра — розвідувальний загін Джона, — яка саме закінчувала обідати. Містер Гіккі повернувся і розповів про те, що він бачив усього хвилиною чи двома раніше, і я можу лише припустити, як ми налякали Томаса та його матросів… вони ж бо подумали, що ми ескімоси, які збираються на них напасти.

— Чи не помітили ви чогось дивного у поведінці містера Гіккі? — запитав Крозьє.

— Дивного, сер?

Крозьє мовчки чекав.

— Ну… — продовжив Годжсон, — він дуже сильно тремтів. Наче в паралічі. І його голос був дуже збуджений — він майже верещав. І він… знаєте, сер… він час від часу сміявся. Хихотів. Але цього можна очікувати від людини, яка щойно побачила те, що побачив містер Гіккі, чи не так, капітане?

— А що він побачив, Джордже?

— Ну… — Годжсон опустив очі, щоб зберегти самовладання. — Містер Гіккі розповів грот-марсовому старшині Фарру і повторив мені, що він вирушив на пошуки лейтенанта Ірвінга і піднявся на вершину пагорба саме в той момент, коли шестеро чи семеро ескімосів грабували речі лейтенанта, вбивали його та чинили наругу над тілом. Містер Гіккі сказав — він усе ще дуже тремтів, сер, ним просто тіпало, — що він бачив, як вони відрізають у Джона статеві органи.

— Ви побачили тіло лейтенанта Ірвінга всього кількома хвилинами пізніше, чи не так, лейтенанте?

— Так точно, сер. Воно лежало десь за двадцять п’ять хвилин ходу від того місця, де група Фарра зупинилася, щоб пообідати.

— Але ж вас не почали бити дрижаки, коли ви побачили тіло Ірвінга, чи не так, лейтенанте? Ви ж не дрижали двадцять п’ять хвилин чи й більше?

— Ні, сер, — сказав Годжсон, очевидно не розуміючи, чому Крозьє про це запитує. — Однак мене вирвало, сер.

— А коли ви вирішили атакувати групу ескімосів і повбивати їх усіх?

Годжсон голосно глитнув.

— Після того, як я у підзорну трубу побачив з вершини пагорба, як вони порпаються у сумці Джона й бавляться його далекоглядом, капітане. Як тільки ми всі це побачили — містер Фарр, сержант Тозер і я — і зрозуміли, що ескімоси розвернули свої нарти й готові рушати.

— І ви віддали наказ не брати полонених?

Годжсон знову опустив очі.

— Ні, сер. Насправді я ні про що таке взагалі не думав. Я був тоді такий… розлючений.

Крозьє мовчав.

— Я сказав сержантові Озеру, що ми маємо допитати одного з ескімосів про те, що сталося, капітане, — продовжував лейтенант. — Тож, гадаю, перед атакою я думав, що хтось таки залишиться живий. Я був тоді такий… розлючений.

— Хто віддав наказ стріляти, лейтенанте? Ви, сержант Тозер, містер Фарр чи ще хтось?