Дэн Браун – Янголи і демони (страница 72)

Коли до них залишилося футів зо тридцять, Ленґдон став чути голоси. Слів він не розрізняв — чув лише тихе бурмотіння. Вітторія йшла щораз швидше. Вона послабила хватку так, що стало видно пістолет. Двадцять футів. Голоси лунали чіткіше — один був значно голосніший від іншого. Сердитий. Повчальний. Ленґдон збагнув, що цей голос належить старшій жінці. Різкий. Грубий. Ленґдон намагався розібрати, що вона говорить, аж раптом нічну тишу розітнув інший голос.

— Мі scusi! — Привітний тон Вітторії осяяв майдан, наче яскравий ліхтар.

Ленґдон напружився. Двоє у плащах різко зупинились і почали повертатися. Вітторія швидко йшла їм назустріч, так щоб вони не встигли опам’ятатись. Ноги в Ленґдона немов приросли до землі. Він помітив, як Вітторія звільнила руки. В одній блиснув пістолет. Тоді через її плече він побачив обличчя, на яке впало світло вуличного ліхтаря. Страх передався йому в ноги, і він кинувся вперед.

— Вітторіє, зупинися!

Однак Вітторія реагувала просто блискавично. Швидко й невимушено вона знову піднесла руки й обхопила себе так, як це роблять жінки, коли мерзнуть. Пістолет зник з очей. Ленґдон підбіг до неї, мало не зіткнувшись із закутаними в плащі незнайомками.

— Buona sera, — бадьоро привіталась Вітторія, намагаючись приховати збентеження.

Ленґдон полегшено зітхнув. Перед ними, похмуро виглядаючи з-під чорних каптурів, стояли дві літні жінки. Одна були така стара, що насилу стояла на ногах. Друга її підтримувала. Обидві стискали в руках вервиці. Від несподіваної зустрічі вони розгубилися.

Вітторія усміхнулась, хоч було видно, що вона схвильована.

— Dov’è la chiesa Santa Maria della Vittoria? Підкажіть, будьте ласкаві, де церква...

Жінки разом показали на силует великої будівлі на одній із вулиць у тому напрямку, звідки вони прийшли.

— E là

— Grazie, — подякував Ленґдон, обнявши Вітторію за плечі й легко відтягнувши назад. Він не міг повірити, що вони мало не напали на двох літніх жінок.

— Non si può entrare, — попередила одна. — Е chiusa tempo-nineamente.

— Так рано зачинена? — здивувалась Вітторія. — Perchè?

Обидві жінки заговорили одночасно. Вони були сердиті.

Ленґдон зрозумів тільки частину їхніх нарікань італійською. Виглядало на те, що п’ятнадцять хвилин тому вони були в церкві й молилися за Ватикан у цю важку для нього хвилину, аж раптом з’явився якийсь чоловік і сказав, що церква сьогодні зачиняється раніше.

— Hanno conosciuto l’uomo? — напруженим голосом запитала Вітторія. — Ви знаєте цього чоловіка?

Жінки заперечно похитали головами й пояснили, що чоловік був «неотесаним іноземцем». Він силою змусив усіх, у тому числі молодого священика і прибиральника, йти геть, а коли ті пригрозили, що викличуть поліцію, тільки розсміявся й сказав, що не має нічого проти за умови, що поліцейські принесуть із собою відеокамери.

— Відеокамери? — збентежено перепитав Ленґдон.

Жінки розлючено фиркнули і назвали негідника bar-arabo. Тоді, сердито щось бурмочучи, пішли далі своєю дорогою.

— Bar-arabo? — перепитав Ленґдон. — Це що — варвар?

— Не зовсім так, — мовила Вітторія стривожено. — Bar-arabo — це така зневажлива гра слів. Насправді, це означає Arabo... араб.

Ленґдонові мороз пішов по шкірі. Він повернувся до церкви. Йому здалося, що за кольоровими вітражами він щось бачить, і від цього видовища в нього застигла в жилах кров.

Вітторія нічого не зауважила. Вона витягнула мобільник і натиснула клавішу автоматичного набору.

— Я попереджу Оліветті.

Занімілий з жаху, Ленґдон торкнувся її плеча. Тоді тремтячою рукою показав на церкву. Вітторія охнула. За кольоровими вітражами, неначе очі самого диявола, палахкотіло й розгоралося полум’я.

91

Ленґдон і Вітторія кинулися до головного входу в церкву — дерев’яні двері були замкнені. Вітторія тричі вистрілила з пістолета Оліветті у старовинний замок, і він розвалився.

У церкві не було притвору, і, щойно важкі двері відчинилися, Ленґдон і Вітторія побачили відразу усю церкву. Картина, що постала перед ними, була настільки несподівана й настільки дика, що Ленґдон аж мусив заплющити очі, а тоді розплющити знову, щоб розум зміг осягнути побачене.

Церква була оздоблена в стилі бароко: стіни з позолотою, розкішний вівтар. У самому центрі під головним куполом, немов велетенське погребальне вогнище, палали поскладані на купу дерев’яні лави. Іскри злітали високо, аж під купол. Ленґдон простежив поглядом за велетенськими язиками полум’я і заціпенів з жаху.

Високо вгорі з правого й лівого боку стелі звисали два троси, на яких під час богослужінь підвішують кадило з благовонним ладаном. Однак тепер на цих тросах було не кадило...

Там висіла людина. Оголений чоловік. Він був прив’язаний за зап’ястя до двох тросів, які напнулися так сильно, що мало не розірвали бідолашного надвоє. Руки його були широко розкинуті, ніби він був розіп’ятий на якомусь невидимому хресті у Божому храмі.

Ленґдон, немов паралізований, стояв і дивився вгору. За мить він побачив найстрашніше. Розтягнутий на тросах чоловік був живий... він підвів голову. На Ленґдона з німим благанням дивилися сповнені жаху очі. На грудях у чоловіка чорніло тавро. Ленґдон не бачив його виразно, але зміст тавра не залишав у нього сумнівів. Полум’я здіймалося вище і вже лизало чоловікові п’яти. Той голосно скрикнув і затремтів усім тілом.

Неначе під дією якоїсь невидимої сили, Ленґдон раптом кинувся по центральному проходу до величезного вогнища. Легені наповнились димом. За десять футів від пекельного вогню він на повній швидкості наткнувся на невидиму гарячу стіну. Жар обпік йому обличчя, він відсахнувся і, прикривши рукою очі, впав спиною на мармурову підлогу. Підвівся і, випроставши руки перед собою, як щит, знову пішов уперед.

За мить він зрозумів. Цей вогонь надто жаркий.

Ленґдон відійшов на кілька кроків. Оглянув стіни. Якийсь би важкий гобелен, подумав він. Якби чимось накрити цей... Однак він розумів, що гобелена тут бути не може. Це ж барокова церква, Роберте, а не якийсь клятий німецький замок! Думай! Він змусив себе знову подивитися на підвішеного чоловіка.

Дим уже клубочився під самим куполом. Троси, до яких були прив’язані зап’ястя чоловіка, йшли до стелі і, проходячи крізь шківи, спускалися вздовж протилежних стін до металевих затисків. Ленґдон подивився уважніше на один із затисків. Він був високо на стіні, але Ленґдон зрозумів: якщо він зможе до нього дістатися й послабити один із тросів, підвішений кардинал гойднеться вбік, подалі від вогню.

Язики полум’я раптом злетіли вище, і Ленґдон почув згори пронизливий крик. Шкіра на ступнях у бідолашного вкрилась пухирями. Кардинала підсмажували живцем. Ленґдон знову відшукав очима затиск і щодуху побіг до стіни.

Вітторія стояла неподалік від входу і, вхопившись руками за спинку лави, намагалась прийти до тями. Картина перед її очима була страшна. Вона змусила себе відвести погляд. Роби щось! Куди подівся Оліветті, думала вона. Чи бачив він убивцю? Чи схопив його? Де вони зараз? Вітторія рушила було вперед, щоб допомогти Ленґдонові, але раптом щось почула.

Вогонь тріщав щораз голосніше, але в церкві виразно чувся ще якийсь звук. Якесь металічне вібрування. Здавалося, цей ритмічний звук іде з-за ряду лав ліворуч від неї. Якесь глухе торохтіння, немов дзвонить телефон, тільки якось різкіше. Вона міцно стиснула в руці пістолет і рушила вздовж лав. Звук погучнішав. Увімкнувся. Вимкнувся. Ритмічне вібрування.

Дійшовши до кінця проходу, вона зрозуміла, що звук іде з підлоги відразу за останньою лавою. Тримаючи в одній руці пістолет, вона рушила туди і раптом усвідомила, що в лівій руці вона теж щось тримає — мобільник. У паніці вона й забула, що ще на майдані набрала номер Оліветті... чий телефон був у режимі «вібратор». Вітторія піднесла телефон до вуха. Виклик ішов досі. Командир не відповів на дзвінок. Раптом Вітторію пронизав жах. Вона зрозуміла, що означає цей звук. Тремтячи, вона ступила крок уперед.

Коли вона побачила бездиханне тіло, їй здалося, що мармурова підлога захиталася в неї під ногами. Ні крові. Ні слідів насильства. Тільки голова командира дивилася не в той бік. Вона була повернута назад на 180 градусів. Вітторія мимоволі згадала понівечене тіло батька... Зусиллям волі вона змусила себе викинути з голови страшний образ.

Телефон на поясі в командира торкався підлоги і, вібруючи, стукотів по холодному мармуру. Вітторія скасувала виклик, і вібрування припинилося. Настала тиша, і раптом Вітторія почула новий звук. У темряві хтось дихав їй у спину.

Вона різко повернулася з пістолетом у руці, однак знала, що запізно. Лікоть убивці з силою вдарив по потилиці, і її всю, з голови до п’ят, пронизав гострий як ніж біль.

— Тепер ти моя, — сказав хтось.

І світ померк.

З іншого боку церкви, біля лівої стіни, Ленґдон балансував на спинці лави і, дряпаючи стіну, намагався дотягнутися до затиску. До троса залишалося ще добрих шість футів. Такі затиски в церквах не були рідкістю, їх навмисне розташовували високо, щоб ніхто зі сторонніх їх не чіпав. Ленґдон знав, що священики мають спеціальні дерев’яні драбини — ріиоlі — щоб діставатись до цих затисків. Убивця стовідсотково скористався такою драбиною, щоб підвісити свою жертву. То де ж тепер ця чортова драбина? Ленґдон подивився на підлогу довкола лави. Йому здавалося, що десь він тут бачив драбину. Але де? Уже за мить пін згадав, і його охопив відчай. Він повернувся до лютого вогню. Звичайно ж, драбина лежала зверху на купі лав і була охоплена полум’ям.