Дэн Браун – Янголи і демони (страница 71)

Звільнившись від важких окулярів, Шартран відчув полегшення. Коли вони спускалися в нішу, щоб обшукати все й там, він і:і цікавістю витягнув шию. Раніше він ніколи тут не бував. Приміщення було прекрасне... Воно м’яко світилося золотом.

Відколи Шартран опинився у Ватикані, йому щодня відкривалась якась нова таємниця. Однією з них були ці лампади. Їх було рівно дев’яносто дев’ять, і вони весь час горіли. Це була традиція. Священнослужителі ретельно доливали в них священної олії, так що жодна ніколи не догоряла до кінця. Вважалося, що ці лампади горітимуть до кінця світу.

Або принаймні до півночі, подумав Шартран, відчувши, як у нього знову пересохло в роті.

Шартран помахав детектором над лампадами. Там нічого не виявилось. Він не здивувався: адже на моніторі було видно, що контейнер з антиматерією захований у якомусь темному місці.

У протилежному боці ніші в підлозі був отвір, прикритий металевими ґратами. Під ними було видно вузькі сходи, що вели круто вниз. Про те, що лежало там, глибоко під землею, ходили легенди. Дякувати Богу, вони не мусять туди спускатися. Рошер дістав чіткий наказ. Обшукати тільки територію, доступну дня публіки.

— Що це так пахне? — поцікавився він, відвернувшись від і рат. У ніші стояв запаморочливо солодкий аромат.

— Дим від лампад, — відповів йому один гвардієць.

— Більше схоже на одеколон, аніж на гас, — здивувався Шартран.

— Це не гас. Лампади стоять близько до папського вівтаря, і тому в них заливають спеціальну суміш — етанол, цукор, бутан і парфум.

— Бутан? — Шартран боязко подивився на лампади.

Гвардієць кивнув.

— Гляди, не розлий. Пахне божественно, а горить пекельно.

Гвардійці закінчили обшук ніші паліїв і вже вийшли нагору, коли в усіх затріщали рації.

Їм повідомляли останні новини. Гвардійці слухали, затамувавши подих.

Очевидно, виникли нові тривожні обставини, про які не можна було говорити по рації, бо камерарій вирішив, усупереч віковій традиції, увійти до Сікстинської капели й звернутися до кардиналів. Такого в історії Ватикану ще не відбувалося. Однак, подумав Шартран, іще ніколи за всю свою історію Ватикан не опинявся на атомній бомбі чи якомусь її надсучасному відповідникові.

Шартрана втішало те, що камерарій вирішив взяти ситуацію у свої руки. У всьому Ватикані не було людини, яку б Шартран поважав більше. Дехто з гвардійців думав, що камерарій — beatо, тобто релігійний фанат, у якого любов до Бога межує з одержимістю, — але навіть вони погоджувалися... Коли треба було протистояти ворогам Господа; камерарій першим приймав удар і діяв дуже твердо.

За останній тиждень швейцарські гвардійці неодноразово бачили камерарія за приготуванням конклаву й усі зауважили, що він став якийсь різкіший, а погляд його зелених очей — напруженіший. Нічого дивного, вирішили гвардійці: мало того, що камерарій був відповідальний за проведення священного конклаву, він іще й мусив займатися цим відразу ж після смерті свого благодійника — Папи.

Шартран пробув у Ватикані лише кілька місяців, коли йому розповіли, що мати камерарія загинула від вибуху бомби на очах у маленького сина. Бомба в церкві... і от це трапилося знову. Прикро, але поліція так і не спіймала негідників, що за клали ту бомбу... Казали, що це якась антихристиянська організація... І все поступово забулося. Не дивно, що камерарій терпіти не міг байдужості.

Одного спокійного пообіддя кілька місяців тому Шартран наткнувся на камерарія, що прогулювався у садах Ватикану. Той, очевидно, впізнав у лейтенантові новачка і запропонував пройтися разом. Вони говорили про все потроху, і в товаристві камерарія Шартранові відразу ж стало легко й спокійно.

— Отче, — звернувся він, — можна, я поставлю вам одне незвичне запитання?

— Тільки якщо я матиму право дати на нього незвичну відповідь, — усміхнувся камерарій.

— Я запитував про це всіх знайомих священиків, але однаково не розумію, — розсміявся Шартран.

— Що тебе непокоїть, сину? — Камерарій енергійно крокував попереду, і краї його сутани при ходьбі трохи відхилялися. Чорні туфлі на каучуковій підошві дуже йому пасують, подумав Шартран. Вони немовби відображають його сутність... сучасні, але скромні... і трохи зношені.

Шартран глибоко вдихнув повітря.

— Я не розумію оцього всемогутній і милостивий.

— Ти читаєш Святе Письмо? — усміхнувся камерарій.

— Намагаюся.

— І ти спантеличений, тому що в Біблії сказано, що Бог всемогутній і милостивий?

— Атож.

— Всемогутній і милостивий означає лише те, що Бог все може і всім бажає добра.

— Я розумію, що це означає. Просто мені здається... що в цьому є суперечність.

— Так. Суперечність, по-твоєму, виявляється в тому, що у світі багато страждання. Голод, війни, хвороби...

— Саме так! — Шартран знав, що камерарій його зрозуміє. — У світі відбуваються жахливі речі. Людські трагедії є доказом того, що Бог аж ніяк не може бути водночас і всемогутнім, і милостивим. Якщо Він нас любить і має змогу змінити наше життя, то чому не робить цього? Чому не звільнить нас від страждань?

Камерарій наморщив чоло.

— Думаєш, Він мав би це зробити?

Шартран зніяковів. Може, він переступив межу? Може, це одне з тих запитань, які не заведено ставити?

— Ну... якщо Бог нас любить, то Він може нас захистити. Він мав би це зробити. Виглядає так, що Він або всемогутній, але байдужий, або милостивий, але безсилий.

— Ти маєш дітей, лейтенанте?

— Ні, сеньйоре, — почервонів Шартран.

— Уяви, що ти маєш восьмирічного сина... Ти б любив його?

— Звичайно.

— Чи робив б ти все, що у твоїх силах, аби вберегти його від страждань?

— Звичайно.

— Ти б дозволив йому кататися на скейтборді?

Шартран задумався. Як на священнослужителя, камерарій завжди здавався дивовижно земним.

— Мабуть, що так, — відповів Шартран. — Ну звичайно, я б дозволив йому кататися на скейтборді, але наказав би бути обережним.

— Отже, як добрий батько, ти дав би своєму синові найкращі настанови, а тоді відпустив би його вчитися на власних помилках?

— Я не ходив би за ним по п’ятах і не пестив би його, якщо ви це маєте на увазі.

— А якби він упав і розбив коліно?

— Це навчило б його в майбутньому бути обережнішим.

— Отже, — усміхнувся камерарій, — навіть маючи змогу втрутитися і вберегти свого сина від страждань, ти любив би його настільки, що дозволив би йому вчитися на власних помилках?

— Звичайно. Біль — це невіддільний компонент дорослішання Саме так ми вчимося.

— Отож-бо, — кивнув камерарій.

90

Ленґдон і Вітторія спостерігали за п’яца Барберіні з темного провулка із західного боку майдану. Церква була від них навпроти — її маківка, що височіла над довколишніми будівлями, невиразно вирізнялася на тлі темного неба. Вечір подарував жадану прохолоду, і Ленґдонові було дивно, що на майдані нікого немає. Із відчинених вікон угорі долинав голосний звук телевізорів, і це нагадало йому, куди всі поділися.

«...Ватикан досі нічого не коментує... ілюмінати вбили двох кардиналів... у Римі з’явились сатаністи... ходять чутки при глибше проникнення...»

Новина ширилась містом, як свого часу вогонь. Рим, як і весь світ, затамувавши подих, стежив за розгортанням подій. Цікаво, думав Ленґдон, чи вдасться зупинити це божевілля? Оглядаючи майдан, він зауважив, що, попри наступ на його територію сучасних будівель, п’яца Барберіні зберегла первинну овальну форму. Високо вгорі на даху розкішного готелю, немов сучасний пам’ятник давньому героєві, блимав величезний неоновий напис. Вітторія перша його побачила. Напис здавався дивовижно доречним.

ГОТЕЛЬ БЕРНІНІ

— За п’ять десята, — сказала Вітторія, уважно оглядаючи майдан. Раптом вона схопила Ленґдона за руку й потягла в тінь. Тоді показала очима на центр майдану.

Ленґдон простежив за її поглядом і заціпенів.

У світлі вуличного ліхтаря рухалися дві темні постаті. Обидві пули загорнуті в довгі плащі, на головах мали темні каптури — традиційний убір католицьких вдів. Ленґдон сказав би, що це жінки, але в темряві не можна було знати напевно. Одна здавалася доволі старою — вона згорбилась і йшла ніби через силу. Друга — вища й сильніша — її підтримувала.

— Дайте пістолет, — попросила Вітторія.

— Не можете ж ви...

Спритно, як кішка, Вітторія вдруге за цей день запхала руку до його кишені й видобула пістолет. Тоді, цілком безшумно, гак начебто її ноги й не торкалися бруківки, вийшла зі сховку, зробила кілька кроків ліворуч і перебігла через майдан, наблизившись до дивної пари ззаду. Якусь мить Ленґдон стояв на місці, приголомшений. Тоді подумки вилаявся і поспішив за Вітторією.

Пара рухалась доволі повільно, і вже за півхвилини Ленґдон і Вітторія доганяли їх. Вітторія невимушено схрестила руки на грудях, таким чином приховавши пістолет так, щоб його можна було вихопити кожної миті. Чим більше скорочувалась відстань між ними, тим швидше йшла Вітторія, і Ленґдон мусив докладати зусиль, щоб не відставати. Він ненароком спіткнувся об камінь, від чого той відлетів убік, і Вітторія сердито зиркнула на нього. Але двоє попереду, схоже, нічого не почули. Вони розмовляли.