Дэн Браун – Янголи і демони (страница 55)

— Чотири однакові авта, у кожному — по четверо пасажирів?

— Ти ніколи не чув про спільне користування автомобілем?

— В Італії? — На перехресті Ґлік подивився в обидва боки. — Та вони тут навіть не чули про неетилований бензин. — Він натиснув на газ і помчав услід за чотирма «альфа-ромео».

Макрі відкинуло назад.

— Що це ти виробляєш, чорт тебе забирай?!

На швидкості Ґлік проскочив квартал і звернув ліворуч.

— Щось мені підказує, що не тільки ми з тобою зараз поспішаємо до цієї церкви.

67

Спуск був повільний.

Щабель за щаблем Ленґдон сходив скрипучою драбиною... глибше й глибше в підземелля каплиці Кіджі. У діру демона, думав він. Обернувшись обличчям до стіни, він розмірковував, скільки ще тісних темних камер йому судилося пережити за один день. Драбина при кожному кроці загрозливо скрипіла, від різкого смороду й вологи можна було задихнутись. Куди ж, чорт забирай, подівся Оліветті, думав Ленґдон.

Угорі він усе ще бачив силует Вітторії, що світила йому паяльною лампою. Чим нижче він спускався, тим слабшим ставало блакитне світло. Єдине, що посилювалось, то це сморід.

На дванадцятій сходинці ледь не сталося лихо. Нога Ленґдона натрапила на слизьке від плісняви місце, і він мало не впав. В останню мить якось устиг схопитися обома руками за драбину і тільки чудом не зірвався й не полетів на дно. Проклинаючи все на світі, Ленґдон налапав ногою наступний щабель і поліз далі.

Ще через три щаблі він знову мало не впав, але вже не через згниле дерево. Його пройняв жах. Просто перед собою він побачив заглиблення в стіні, у якому лежало кілька черепів. Трохи оговтавшись, він побачив, що на цьому рівні в камері вирубані погребальні ніші і у всіх них покояться скелети. У слабкому блакитному сяйві порожні очні ями й напівзгнилі грудні клітки виглядали страхітливо.

Скелети у світлі полум’я, скривився Ленґдон, згадавши, що тільки місяць тому йому довелося пережити щось схоже. Вечір кісток і вогню. Це була доброчинна вечеря при свічках у Нью-Йоркському музеї археології — лосось із ромом у тіні скелета бронтозавра. Запросила його Ребекка Штросс — у минулому модель, а тепер експерт з питань мистецтва журналу «Таймз» — такий собі вихор з чорного оксамиту, цигарок і великих силіконових грудей. Відтоді вона телефонувала йому двічі. Ленґдон не віддзвонив їй у відповідь. Зовсім не по-джентльменськи, дорікнув він собі і застановився, як довго витримала б Ребекка Штросс у такій смердючій ямі.

Ленґдон відчув велике полегшення, коли замість чергового щабля його нога налапала м’яке вологе дно. Запевнивши себе, що стіни не зімкнуться в нього над головою, він повернувся обличчям до крипти. Вона була кругла і мала в діаметрі близько двадцяти футів. Знову прикривши ніс і рот рукавом, Ленґдон подивився на тіло. У напівтемряві воно розпливалося. Він бачив лише білий силует людини, повернутої в інший бік. Нерухомий. Мовчазний.

Обережно йдучи до цього силуету крізь темряву крипти, Ленґдон намагався збагнути, що ж він таке насправді бачить. Людина була повернута до нього спиною, і її обличчя не було видно, але вона таки явно стояла.

— Гей? — покликав Ленґдон крізь рукав. Нічого. Наблизившись, він зауважив, що людина дуже низька. Неприродно низька...

— Що сталося? — гукнула згори Вітторія.

Ленґдон не відповів. Він уже підійшов достатньо близько, щоб бачити все. Тремтячи від страху й огиди, він зрозумів. Здавалося, стіни камери стискаються довкола нього. Над земляною підлогою, неначе демон, стирчало старече тіло... точніше, його половина. Чоловік, повністю голий, був до пояса закопаний у землю. Руки в нього були зв’язані за спиною червоним кардинальським паском. Тіло трималося більш-менш вертикально, а згорблена спина нагадувала потворну боксерську грушу. Голова була відкинута назад, а очі звернені до неба, неначе чоловік благав про допомогу самого Бога.

— Він мертвий? — голосно запитала Вітторія.

Ленґдон зробив іще кілька кроків до тіла. Сподіваюсь, що так, заради нього ж самого. Наблизившись майже впритул, він заглянув чоловікові в обличчя. Його очі були налиті кров’ю і вилізли з орбіт. Ленґдон нахилився, щоб пересвідчитись, що той не дихає, але відразу ж відсахнувся.

— О Боже!

— Що?!

Ленґдон насилу міг говорити.

— Він мертвий, мертвий. Просто я побачив, від чого він помер. — Видовище було страхітливе. Рот у покійного був широко відкритий і набитий землею. — Хтось напхав йому в горло землі. Він задихнувся.

— Землі? — перепитала Вітторія.

Аж тепер Ленґдон збагнув. Земля. Він зовсім забув. Чотири тавра. Земля, Повітря, Вогонь, Вода. Убивця погрожував випалити кожній жертві на грудях символ одного з давніх елементів науки. Першим елементом була Земля. Земний гріб Санті, демона діра. Умліваючи від випарів, Ленґдон обійшов тіло. Символог у цьому рішуче відкидав можливість створення амбіграми з цього слова. Земля? Як? Але вже за мить він її побачив. У пам’яті раптом зринули всі давні легенди про ілюмінатів. На грудях у кардинала чорніло тавро. Шкіра обвуглилась, з рани ще сочилася кров. La lingua pura...

Ленґдон прикипів очима до амбіграми, і стіни підземелля закружляли навколо нього.

— Земля, — прошепотів він. Тоді нахилив голову і прочитав слово з іншого боку. — Земля.

Охоплений жахом, він остаточно зрозумів, що це означає. Залишилося ще три.

68

У Сікстинській капелі горіли свічки. Попри їхнє м’яке світло, що навіювало спокій і затишок, кардинал Мортаті був дуже знервований. Офіційно конклав розпочався, але останні події не віщували нічого доброго.

Півгодини тому, точно у призначений час, камерарій Карло Вентреска увійшов до каплиці. Він став біля головного вівтаря і промовив вступну молитву, А тоді опустив руки і звернувся до них таким прямим і щирим тоном, якого Мортаті ще ніколи не чув із вівтаря Сікстинської капели.

— Усі ви добре знаєте, — сказав камерарій, — що цієї миті наших чотирьох preferiti на конклаві немає. Во ім’я Його покійної Святості, я прошу вас, щоб ви діяли, як вам належить діяти... з вірою в серці і з відчуттям обов’язку. Нехай у вас перед очима буде лише Бог. — Із цими словами він повернувся й зібрався йти.

— Але, — не витримав один кардинал, — де ж вони?

Камерарій відповів не одразу.

— Цього я, на жаль, не можу вам сказати.

— Коли вони повернуться?

— Цього я не можу сказати.

— З ними все гаразд?

— Цього я не можу сказати.

— Але вони повернуться?..

Камерарій довго мовчав.

— Не втрачайте віри, — сказав нарешті і вийшов із каплиці.

Двері Сікстинської капели, за традицією, замкнули ззовні двома важкими ланцюгами. Поряд стало на варті четверо швейцарських гвардійців. Мортаті знав: тепер до обрання нового Папи двері можуть відчини тільки в двох випадках — якщо комусь усередині стане дуже погано або ж якщо з’являться preferiti. Він молив Бога, щоб сталося останнє, хоч у глибині душі відчував, що це малоймовірно.

Діятимемо, як нам належить діяти, вирішив Мортаті, згадавши твердий голос камерарія. Тож він запропонував розпочати голосування. Нічого іншого йому й так не залишалося.

Ритуали, пов’язані з першим голосуванням, зайняли півгодини. Мортаті терпляче чекав біля головного вівтаря, доки кожний кардинал, починаючи від найстаршого, підійде й проголосує.

І от нарешті до вівтаря підійшов останній кардинал. Він став навколішки і повторив слово в слово те, що казали перед ним інші:

— Закликаю у свідки Ісуса Христа, Господа нашого. Нехай Він буде мені суддею і бачить, що голос я віддаю за того, кого перед Богом уважаю найдостойнішим.

Кардинал підвівся з колін і підніс свій бюлетень високо над головою, щоб усі могли його бачити. Тоді поклав на блюдо, що прикривало велику чашу на вівтарі. Узяв блюдо і скинув бюлетень у чашу. Ця процедура мала на меті не допустити, щоб хтось потайки вкинув у чашу відразу декілька бюлетенів.

Опустивши бюлетень у чашу, він поставив блюдо на місце, поклонився хресту і відійшов.

Ритуал голосування закінчився.

Тепер до роботи мав приступити Мортаті.

Не знімаючи блюда, Мортаті потрусив чашу, щоб бюлетені перемішалися. Тоді зняв блюдо і витягнув з чаші перший-ліпший бюлетень. Розгорнув його. Аркуш мав точнісінько два дюйми завширшки. Мортаті прочитав уголос, так щоб усі чули.

— «Eligo in summum pontificem...» — урочисто вимовив він слова, надруковані на кожному бюлетені. Обираю Верховним понтифіком... Тоді оголосив ім’я, написане знизу. Після цього взяв голку з ниткою, проколов бюлетень на слові Eligo і нанизав його на нитку. Відтак зробив запис у журналі.

Після цього Мортаті повторив усю процедуру знову. Витягнув з чаші бюлетень, прочитав його вголос, нанизав на нитку і зробив запис у журналі. Майже відразу він відчув, що перше голосування буде безрезультатним. Згоди не було й близько. У перших семи бюлетенях виявилось сім різних імен. За традицією їх вписували друкованими літерами або ж зміненим почерком, щоб голосування залишалось таємним. Однак у цьому випадку цей прийом був явно недоречний, бо й так усім було зрозуміло, що кардинали голосують самі за себе. Мортаті знав, що причиною цього були не надмірні амбіції. Це був спосіб відтягнути час, щоб жоден кардинал не набрав достатньої кількості голосів у першому голосуванні... і щоб голосування відбулося ще раз.

Кардинали чекали на своїх preferiti.